Федір Вовк

Зазначимо, що П.Чубинський, М.Костомаров і В.Антонович не лише брали активну участь в організації і діяльності Південно-Захід- ного відділення Російського географічного товариства (РГТ) (В.Ан­тонович 1875 р. був обраний головою відділення), а й написали низку

цінних етнографічно-фольклористичних праць. Так, П.Чубинський ви­дав у Петербурзі "Очерк народньїх юридических обьічаев и понятий в Малороссии" (1869). За дослідження "Чари на Україні" В.Антонович отримав ід РГТ бронзову медаль, а народознавчі праці М.Костомарова були зібрані й видані окремим фундаментальним виданням під назвою' "Етнографічні писання Костомарова..." (К,1930), куди ввійшли дослі­дження народної поезії з Поділля, Волині, історичний фольклор, рецензії та його студія "Слов'янська міфологія"

З самого початку українській етнографії чинили різні перешкоди. Заняття українським народознавством належало, за визначенням І.Франка, до небезпечних. Зрозоміло чому Адже вивчення походжен­ня народу, його традиційно-побутові культури, як і вивчення його мови, громадянської історії спрямовувало до пізнання глибини історичного буття народу, його культурної самобутності, тобто усвідомлення своєї етнічної, національної особливості, свого "Я" Цьому якраз всіляко на­магалися перешкодити поневолювачі українського народу

Вже члени "Руської трійці" реально зіткнулися в народознавчій ді­яльності з протидіями австрійських, польських, угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більшою мірою ці протидії характерні для Наддніпрянської України. Російський царизм уважно стежив за розвитком українознавчої думки, послідовно обмежував і рішуче присікав будь-які її виходи за межі офіційно допустимого. По­мітивши небажану активність в українознавчій діяльності Піденно-за- хідного відділу Російського географічного товариства, він негайно за­крив його (1876).

Серйозними перешкодами на шляху розвитку української етногра­фії були горезвісні валуєвський циркуляр 1863 р. та емський царський указ 1876 р., які забороняли друкувати українською мовою, українсь­ку пресу, публікації українських перекладів, українські театральні ви­стави, санкціонували широке переслідування "українського руху", за­кривали українські наукові осередки.

І все-таки у цих надто несприятливих умовах українське народо­знавство розвивалося. Матеріали і дослідження з української етногра­фії друкувалися в російських виданнях, губернській пресі, зокрема в українському російськомовному журналі "Киевская старина" що ви­ходив з 1882 р. Значна кількість етнографічних публікацій наддніпрян­ських авторів з'явилася в українській пресі Галичини, а також в іншо­мовних західноєвропейських виданнях. Так, перервана в Росії (1875) українознавча дослідницька (у тому числі й фольклористично-етногра- фічна) діяльність Михайла Драгоманова продовжувалася в еміграції, висвітлювалася в працях, надрукованих у Галичині, Франції, Німеччи­ні, Болгарії. Саме йому належить виступ і публікація в Парижі 1878 р. звернення до народів Європи в обороні українського слова.

М. Драгоманов належав уже до нового покоління вчених, котрі роз­глядали фольклор як відображення історичної пам'яті народу, його поглядів на минулі події. Дума й історична пісня були основними об'­єктами в дослідженнях вченого. Він, застосовуючи порівняльний ме­тод у фольклористиці, розглядав українську народну творчість у кон­тексті європейського та світового народознавства.

Розпочавши ще в київський період життя величезну працю, спря­мовану на збір публікації етнографічного та фольклорного матеріалу (Исторические песни малорусского народа с обьяснениями Вл.Анто­новича и М.Драгоманова. К.,1874, Т 1, 1875, Т.2. Малорусские на- родньїе предания и рассказьі. К., 1876), вчений продовжив її в еміг­рації (Політичні пісні українського народу XVIII XIX ст. з увагами. Женева, 1883. Т.1, 1885. Т 2; Нові українські пісні про громадські справи (1754 1880). Женева 1881). У Женеві та Софії М. Драгоманов опублікував низку досліджень і методичо-теоретичних етнологічних праць, зокрема "Науковий метод в етнографії" (1888), "Для начинаю- чих фольклористів на Україні" та багато інших. Деякі з них згодом видав М. Павлику чотиритомнику під назвою "Розвідки Михайла Дра- гоманова про українську народну словесність та письменство" (1889 1907).

Продовження роботи над вивченням етнографії Галичини, Буко­вини, Закарпаття засвідчують численні відповідні публікації в україн­ській пресі — львівських журналах "Правда", "Зоря", чернівецьких часописах "Родимий листок" і "Буковина", закарпатських виданнях. Багату етнографічну інформацію містять дослідження Якова Голова- цького про народний одяг Галичини і Закарпаття, прикінцеві коментарі та додатки до його збірника "Народніе песни Галицкой и Угорской Руси" (1878), народознавчі розвідки та статті буковинця Григорія Куп- чанка, закарпатців Анатолія Кралицького, Євгена Фенцика, галичан Омеляна Партицького, Івана Верхратського, Володимира Нав- роцького, Данила Лепкого та ін.

Подальший якісний розвиток українського народознавства у Галичині пов'язаний з появою нового покоління прогресивної інтелі­генції, очоленої Іваном Франком. Разом з Михайлом Павликом він за­лучив молоді сили до збирацької і дослідницької етнографічної та фо­льклористичної діяльності, намагаючись підняти її науковий рівень. У 1883 р. він заснував у Львові "Етнографічно-статистичний кружок", програмою якого охопив вивчення широкого кола народознавчих пи­тань, активізацію польових досліджень і публікацію матеріалів.

Істотне місце посідають матеріали і розробка питань з української етнографії в працях інонаціональних дослідників, зокрема польських (Оскара Кольберга, Едуарда Руліковського, Ізидора Коперніцького), російських (Ореста Міллера, Олексія Петрова), австрійських (Леопо-

льда Вайгеля, Раймунда Кайндля), че­ських (Франтішека Ржегоржа, Людві- ка Куби) та ін.

У 80-х на початку 90-х років з'яви­лися перші широкі огляди історії укра­їнської етнографії (разом з фольк­лористикою): присвячені цій темі тре­тій том праці російського вченого Олександра Пипіна "История русской зтнографии" (Зтнография малорусс- кая", 1891) і четвертий том історії укра­їнської літератури Омеляна Огоновсь- кого "Етнографія (1894). Дев'яності роки XIX- початок XX ст. період

Володимир Гнатюк чи не _найі_НТЄНСИВНІШОГО І прОДуКТИВ-

ного розвитку української гуманітар­ної науки. Він пов'язаний з піднесенням суспільно-політичної активно­сті народних мас, революційними подіями в Росії, інтенсивним проце­сом зростання національної свідомості в усіх частинах України, з ді­яльністю заснованого 1873 р. у Львові Літературного Товариства ім.Шевченка, реорганізованого 1892 р. у Наукове товариство ім. Шев­ченка (НТШ), яке згуртувало плеяду видатних українських вчених-гу- манітаріїв на чолі з Іваном Франком (1856- 1916), Михайлом Грушев- ським (1866-1934), Володимиром Гнатюком (1871-1928) і Федором Вовком (1847 1918).

Новий етап української етнографії зумовлювався і визначався під­вищенням наукового рівня вивчення народної культури і побуту, орієн­тацією на кращі досягнення європейської етнографічної науки, публі­каціями цього профілю в журналі "Житє і слово" І.Франка (друга по­ловина 90-х років) і, зокрема, створенням Етнографічної комісії в НТШ (1898) та її серійних видань "Етнографічний збірник" (з 1895) і "Мате­ріали до українсько-руської етнології" (з 1899). Численні матеріали з української етнографії та її історії друкувалися з 1892 р. в основному виданні НТШ "Записках Наукового товариства ім.Шевченка" (ЗНТШ).

Отже, на початку XX ст. у Львові зусиллями Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Осипа Роздольського, Філарета Колес- си, Зенона Кузелі, Вадима Щербаківського за сприяння Михайла Гру- шевського як голови НТШ був створений перший Всеукраїнський ет­нологічний центр, що здійснював організаційні, науково-дослідницькі та видавничі функції. Виховувалася нова наукова школа учнів і послі­довників, розроблялася наукова методологія досліджень (комплекс­ність, систематизація зібраних даних, застосування типологічного ме­

тоду студіювання та порівняльної методики).

В 1903 1905 рр. Федір Вовк про­вів чотири комплексні етнографічні експедиції з широким залученням ар­хеологічного й антропологічного матеріалів і опублікував працю "Ан­тропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини" (1908). Впродовж наступних десяти років учений про­водив експедиційні дослідження центральної, південної та східної України і видав у Петербурзі підсум­кові праці "Етнографічні особливо­сті українського народу" И "Ан- Данило Щербаківський тропологічні особливості українсь­кого народу" (1916). Ф.Вовк — автор фундаментального дослідження весільної обрядовості "Шлюбний ритуал і обряди на Україні" (1892). Великі його заслуги у створенні величезних цінних українських колек­цій у Російському музеї ім.Олександра III в Петербурзі.

Активну наукову-дослідну роботу на ниві української етнографії проводив харківський вчений Микола Сумцов (1853-1922). Його чис­ленні публікації ввели в науковий обіг великий матеріал з різних сфер народної духовної культури, визначили наукові підходи до його інтер­претації. М.Сумцов автор праць "Современная малорусская зтно- графия" (1893, 1897), "Хлеб в обрядах и песнях", "К истории малорус- ских свадебньїх обрядов", "Культурньїе переживання" (1890) та ін. Вче­ний очолював Історико-філологічне товариство, створив етнографіч­ний музей, написав посібник з народознавства.

З цінними етнографічними матеріалами і дослідженнями виступа­ли Хрисанф Ящуржинський, Митрофан Дикарєв, Василь Милорадович, Михайло Зубрицький, Володимир Охримович, Василь Доманицький, Зенон Кузеля та ін. На особливу увагу заслуговує фундаментальне до­слідження Володимира Шухевича "Гуцульщина" у п'яти частинах (Львів, 1899 1908).

Великий і корисний внесок у розвиток етнографічної науки зроби­ли талановиті етнографи та мистецтвознавці брати Вадим і Данило Щербаківські. їх наукові дослідження охоплювали не лише Наддніп­рянщину, а й західні території розмежованої на той час України. Дани­ло Щербаківський разом з Миколою Біляшівським і Вікентієм Хвой- кою стали фундаторами Київського міського музею, який мав великий етнографічний відділ.

Вадим Щербаківський був одним із за­сновників Національного музею у Льво- { ві, Земського музею в Полтаві, проректо­

ром Українського вільного університету в Празі і першим ректором Українського вільного університету в Мюнхені. В еміг­рації вчений представляв українську етно­логічну науку в 20 50- х роках XX ст. на багатьох європейських наукових фору­мах. Він — автор фундаментальних праць "Український етнічний тип" (1961-1962), Формація української нації" (1941, 1958, 1965 1970) "Орнаментація української хати" (1980) та ін. Братам Щербаківським належить випуск у світ альбому "Україн­ське мистецтво" Львів, 1913. Т ^Пра­га, 1926. — Т 2.

У 70 -80-х роках цінні матеріали і роз­робки з українського народознавства міс­тять праці Олександра Потебні, Петра Єфименка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Рудченка, Олександра Ру- сова, Павла Житецького, Бориса Познанського, Тадея Рильського.

Чимало важливих матеріалів і досліджень з української етнографії опублікував І.Франко. З його ініціативи проведено кілька наукових експедицій, де зібрано цінні колекції етнографічних експонатів для музеїв, а також польові матеріали з традиційного народного побуту і культури. Зокрема, підсумком досліджень 1904 р. стала праця вченого "Етнографічна експедиція на Бойківщину", в якій він дав загальну ха­рактеристику життя бойків.

І.Франко великою мірою спричинився до розширення тематич­ного діапазону досліджень з української етнографії, звернув увагу на потребу вивчення елементів нового в побуті та культурі україн­ського народу, дослідження етнографії робітничого середовища, вра­хування органічного зв'язку реалій народного побуту і культури з першоосновою буття — суспільно-економічним життям народу І.Франко автор дослідження "Огляд праць над етнографією Га­личини" (1900), видав п'ять томів "Апокрифів" (релігійної темати­ки) та три томи "Галицько-руських народних приповідок" (1901 1910). З теоретичних праць І.Франка варто назвати "Дві школи в фольклористиці" (1895).