Становлення і розвиток української етнографії

Після основних відомостей про етнографію як наукову дисциплі­ну, її завдання, предмет і місце серед інших наук перейдемо до україн­ської етнографії.

В країнах, поневолених чужими державами, етнографія у витоках була спрямована на пізнання власного народу і розвивалася як наро­дознавча дисципліна. Це було властивим для національних етногра- фій західнослов'янських та інших європейських народів, поневолених австрійською і турецько-османською імперіями, та народів, підвлад­них Росії. Визначальною така особливість була і для української етно­графії.

Історія кожної науки складається з двох частин: історії накопичен­ня фактів з певної галузі знання та історії осмислення й узагальнення фактологічного матеріалу Коріння української етнографії сягає гли­бокої давнини. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї містяться в давньоруських літописах, українському літописанні XIV- XVII ст. козацьких літописах ХУІІ-ХУІІІ ст. у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час відвідува­ли Україну Важлива етнографічна інформація зафіксована, зокрема, в щоденниках австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабсь­кого мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), мандрівника Ульріха Вердума (XVII ст.), в "Описі України" французького військового інже­нера Гійома де Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і поль­ських письменників, у різних грамотах, документах правового харак­теру тощо.

В останні десятиліття XVIII ст. істотно посилилося спеціальне ви­вчення України у складі російської та австрійської імперій. Це був час знищення решток політичної автономії України, ліквідації Запорозь­кої Січі та Гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії Право­бережної України, безоглядного зміцнення царизмом централізатор­ської політики і феодально-кріпосницької системи. Це ж стосується і західноукраїнських земель, які внаслідок складних міжнародних відносин останньої третини XVIII ст., поділу Польщі захопила в 1772 - 1774 р. Австрійська монархія, зберігши тут панування польських, угор­ських і румунських феодалів.

Інтереси до України наукових осередків Петербурга, Москви, Від­ня, Будапешта кінця XVIII ст. мали здебільшого характер пізнання ту- земців маловідомих і новопридбаних провінцій з метою їх ефективного "освоєння" імперськими структурами. Вивчення в цьому руслі мало стосувалося історичної, етнічної індивідуальності українського наро­ду, її часто залишали поза увагою або безцеремонно трактували укра­їнців просто складовими росіян, поляків, угорців, румун. Такою нігі­лістичною тенденцією позначені великою мірою навіть ті праці, що містять цінні описи різних місцевостей України, безпосередні спосте­реження і фіксації побуту українців, їх матеріальної та духовної^куль- тури і становлять унікальне джерело етнографічної інформації. Йдеть­ся, зокрема, про видання "Черниговского намесничества топографи- ческое описание" А.Шафонського (1786), "Топографическое описание Харьковского намесничества" Н.Переверзєва (1788), "Топографичес­кое описание Киевского намесничества" (1786), кількатомних описів німецькою мовою подорожей по Галичині та Буковині австрійського професора Бальтазара Таке (1790-1796) тощо. У низці праць з того часу простежується і певне розуміння етнічної специфіки українського на­роду, його історії та культури. Це "Описание свадебньїх украинских про­стонародних обрядов..." Григорія Калиновського (1777)—деякі дослідни­ки вважають його початком української етнографії; книжки про Украї­ну В.Рубана, зокрема "Краткие географические, политические и исто- рические известия о Малой России" (1773) і "Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 гг " (1777); "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798) Я.Маркевича, нарис про українців М.Ан- тоновського в книзі І.Георгі "Описание всех обитающих в Российском государстве народов..." (1799); статті Ф Туманського (кінець XVIII ст.), "История русов" невідомого автора.

Відомості з етнографії України в тогочасних публікаціях є складо­вими їх загальноісторичного, географічного чи краєзнавчого змісту Далі увага до вивчення традиційно-побутової культури народу поси­люється під впливом наростання антифеодальної боротьби, піднесен­ня хвилі буржуазно-революційних і національно-визвольних рухів у Європі, зокрема слов'янських народів, що виконала надзвичайно важ­ливу роль у розгортанні народознавчих досліджень, пропагуванні на­родності і в активному та якісно новому зацікавленні народною куль­турою, літературою, мистецтвом.

Розгортання народознавчої роботи є істотним чинником і показ­ником початку національно-культурного відродження в Україні, тво­рення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого появою 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І.Котляревського.

На противагу офіційній науці, яка не визнавала українців окремим народом, у середовищі передових вчених, письменників зростав інте­рес до вивчення походження українського народу, особливостей його мови — не як діалекту російської чи польської мов. Майже водночас у всіх частинах України опрацьовувалася граматика української мови. При цьому і "Граматика малороссийского наречия" наддніпрянця Олександра Павловського (1818), і філологічні праці (в тому числі й граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), і опублі­кована латинською мовою "Граматика слов'яно-руська" закарпатця Михайла Лучкая (1830), ґрунтовані переважно на практиці живої на­родної мови. В них аргументовано відстоюються положення про само­бутність української мови і, що дуже важливо, її єдність на всьому про­сторі розселення українського народу Мова закарпатських русинів, стверджував М. Лучкай, така ж, як і Наддніпрянщини, Галичини та Бу­ковини.

Саме в контексті утвердження поглядів на український народ як самобутню етнічну й етнокультурну спільність у всіх частинах його розмежованої загарбницькими кордонами землі є підстава стверджу­вати про початки переходу від накопичення етнографічних відомостей і знань про Україну до формування української етнографії як україно­знавчої галузі знання. В цьому процесі виразно простежується проти­стояння діячів демократичного, прогресивного спрямування і предста­вників великодержавно-шовіністичної ідеології. Наприклад, галицькі вчені та письменники 20-30-х років не погоджувалися зі шляхетською тенденційною характеристикою українських селян в етнографічній монографії польського автора І.Червінського "Задністрянська околи­ця між Стриєм і Лімницею" (1811), категорично заперечували тракту­вання українського народу як частки польського в праці польського вченого Л.Голембйовського "Польський люд" (1830), у збірнику укра­їнських і польських галицьких пісень Вацлава з Олеська (В.Залеського, 1833) та інших публікаціях.

Важливе значення для активізації інтересу до народної культури мала подвижницька праця видатного слов'янського народознавця Зо- ріана Доленги-Ходаковського, зокрема його дослідницькі мандрівки по Україні та публікація трактату "Про дохристиянську Слов'янщи­ну" (1818). Його заклики збирати і вивчати пам'ятки "з-під сільської стріхи" захопили багатьох сучасників.

У 20-30-х роках склалися три основні осередки науково-літератур­ного руху в Україні — у Харкові, Києві та Львові. З ними великою мірою пов'язаний і розвиток етнографічного вивчення українців. їх роль полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних ре­гіонах України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознав­чого характеру цієї діяльності

.

€ Харківський університет, відкритий

1805, став центром збирання і дослі­дження зразків матеріальної і духовної культури українців. Професор Гліб Ус­пенський видав цінну працю "Опьіт по- вествования о древностях русских" (1811-1812) і висунув питання перед уні­верситетською радою про необхідність збирання місцевих етнографічних мате­ріалів, написавши при цьому спеціальні поради. Готували альбом українського одягу, збирали колекції старовинних речей для музею, видавали журнал "Ук- раинский вестник"

У харківському гуртку "любителів української народності" розгорнув ді­яльність Ізмаїл Срезневський. Тут він написав історико-етнографічні та фольклористичні праці. Гурток про­пагував студії над українською мовою і фольклором Амвросія Мет- линського та Миколи Костомарова, публікації про українські пові­р'я і звичаї Костянтина Сементовського, дослідження Слобожанщи­ни Вадима Пассека, художні твори Петра Гулака-Артемовського та Григорія Квітки-Основ'яненка, видав шість випусків журналу "Запо- рожская старина" (1833-1838), де публікувалися джерельні фольклорні матеріали й етнографічні дослідження.

Ізма'іл Срезневський

В Києві інтерес до українознавст­ва, в тому числі й до української ет­нографії, розвивався завдяки відкрит­тю університету (1834) і діяльності його першого ректора Михайла Мак­симовича. Важлива роль у цьому пи­танні також належить "Тимчасовому комітету для пошуків старожитностей у м. Києві" (1835), "Музею старожит­ностей" при університеті (1834), "Ки- євській тимчасовій комісії для розбору давніх актів" (1843). Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених посилилося з участю в ньому М.Костомарова, П.Куліша, О.Марковича, особливо Т.Шевченка, котрий прагнув показати світові геро- Михайло Максимович ЇЧНЄ минуле українського народу,

його культуру і побут, та під впливом програми Кирило-Мефодіївського то­вариства, що утверджувала етнічну са­мобутність українського народу в сі­м'ї інших слов'янських народів.

Львівський українознавчий осере­док, що склався на початку 30-х років навколо діячів "Руської трійці" (Мар- кіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), не лише започаткував на західноукраїнських землях нову українську літературу на народній ос­нові ("Русалка Дністровая", 1837), а й став ініціатором, організатором розгортання широкої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і ви­вчення пам'яток народної матеріальної іґ

^ МШоли Костомаров

і духовної культури, мови, фольклору

було залучено чимало інтелігенції на місцях (переважно духовенство); практикувалися спеціальні народознавчі мандрівки з певною програмою у Галичині, Закарпатті та Буковині; підготовлялися підручники україн­ської мови, літератури та читанки, розглядалися питання етногенезу укра­їнців, етнічної історії, класифікації пам'яток (на "мертві" та "живі").

Відсутність української періодики і труднощі з виданням українсь­ких книжок стали причиною того, що більшість українознавчих праць з першої половини XIX ст. залишалася в рукописах або публікувалися російською, польською, чеською, німецькою мовами. На цьому тлі помітними явищами були опис народного весілля з піснями И.Ло- зинського ("Рускоє весілє", 1835), збірники українських пісень М.Цер- телєва (1818), М.Максимовича (1827, 1834, 1849), збірка українських приказок і прислів'їв Г Ількевича (1841), збірники українських пісень з Галичини поляків Вацлава з Олеська (1833) і Жсготи Паулі (1839 1840) та інші книги.

В українській етнографії 20 40-х років переважав метод безпосеред­нього спостереження, фіксації-збирання й опису Водночас простежується виразне посилення дослідницького зацікавлення звертанням до порів­няльно-історичного вивчення матеріалу, розгляду його в загальноукра­їнському контексті. Так, діячі "Руської трійці", територіально обмежені в своїх народознавчих дослідженнях західноукраїнським регіоном, намагалися розглядати різні місцеві явища народного побуту і культури в широкому порівняльному зв'язку з іншими регіонами України, усвідом­люючи їх етнічну єдність. І.Вагилевич у листі до М.Максимовича 1837 р. наголошував: "Оце ми всі із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по

Серету з братією нашою задніпровою складаємо одне существо... Геть перегороди, бо не їм псувати существо народу "

Хоч етнографічне вивчення і надалі тісно поєднане з краєзнавст­вом, історією, дослідженням народної мови і фольклору, в ньому зрос­тає повсякчас увага до складових народознавства, які становлять пред­мет етнографії як окремої наукової дисципліни: до виробничого, сімей­ного і громадського побуту народу, звичаїв, вірувань, традиційних знань, ремесел, будівництва, одягу, їжі та інших ділянок матеріальної і духовної культури. Активізується розробка проблеми етногенезу україн­ського народу, а в зв'язку з цим — і вивчення різних локальних етно­графічних груп її населення. До важливих народознавчих видань нале­жать два томи "Записок о Южной Руси" П.Куліша (1856-1857), дослі­дження І.Данилевського про українських чумаків (1857), М.Маркевича про українські народні звичаї та їжу (1860), О.Торонського про лемків (1860), І.Галька "Народні звичаї і обряди з-над Збруча" (1861), моно­графія Г.Бідерманна про закарпатських українців (1862), праця О.Потебні "О мифическом значений некоторьіх обрядов й поверий" (1865) та інші публікації цього відомого вченого.

На західноукраїнських землях вивчення народного побуту і куль­тури пожвавилося у зв'язку з появою української періодики (газета "Слово" журнали "Вечорниці", "Мета", "Ластівка", "Правда", "Бу- ковинская зоря" та ін.). На їх сторінках систематично друкували етно­графічні матеріали, здебільшого описи народних звичаїв, обрядів, по­вір'їв, а також присвячені їм дослідження. У 60-70-х роках зміцнилися зв'язки І співпраця у сфері народознавства західноукраїнських і над­дніпрянських вчених.

У 50 60-х роках важлива роль в організації науково-етнографічної діяльності в Україні належить заснованій у Києві 1851 р. "Комісії для опису губерній Київського учбового округу", зокрема її етнографічно­му відділенню. В тій комісії брали участь відомі вчені М.Максимович, М.Іванишев, М.Маркевич, Д.Журавський, А.Метлинський, письмен­ник і етнограф А.Афанасьєв-Чужбинський. Вона розробила і розпо­всюдила спеціальну етнографічну програму (1854), організувала низку експедицій для етнографічного дослідження населення центральної України. Було зібрано великий матеріал і підготовлено серйозні дослі­дження, розгорнулася, зокрема, велика і плідна збирацька діяльність француза за походженням Дем'яна Делафліза, який створив дев'ять альбомів з описами побуту українців Київщини та Чернігівщини. Кра­щі з цих малюнків видані в Києві у двох томах за редакцією член-коре- спондента НАН України В.Наулка.

В 1873-1876 рр. у Києві діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Його головою було обрано Гр.Галагана, але фактичним його організатором і керівником став видатний укра­

їнський етнограф, правознавець, ав­тор слів національного і державного гімну "Ще не вмерла Україна" Пав­ло Чубинський (1839-1884). У 1869 р. він повернувся із заслання з Архан- гельщини, і його ім'я стало символіч­ним серед молоді. Почалося бурхли­ве українське відродження. У 1869 1870 рр. П.Чубинський провів три експедиції в Україні. Джерельні ма­теріали і дослідження експедиції ста­ли основою фундаментальної семи­томної (в дев'яти книгах) праці "Тру- дьі зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край" (1872-1878).

Велика роль у збиранні та редагу­ванні матеріалів цього видання нале­жала Миколі Костомарову, який, по суті, довів цю роботу до завершення вже після видання царського указу 1876 р. і закриття відділу Було вида­но понад 4 тис. пісень, казок, описів весіль, записів про народний побут, звичаєве право, національні меншини, статистичні відомості.

До першого тому ввійшли вірування, народні забобони, приказки, загадки і чари, другого казки й анекдоти; третього — народний ка­лендар, веснянки, обжинки, колядки; четвертого родини, христини, весілля й похорон; п'ятого народні пісні; шостого — юридичні зви­чаї; сьомого — етнографічні матеріали про представників інших наро­дів, які проживали в Україні.

Відділ двічі видав "Програму" для збору етнографічних відомос­тей (автори Ф.Вовк та О.Русов 1873, 1875), здійснив перепис населення Києва, який показав, всупереч офіційним даним, що більшість насе­лення міста становлять українці; організував і провів III Археологіч­ний з'їзд, який продемонстрував високий науковий рівень та потен­ціал українських вчених, видав два томи "Записок Юго-Западного от- деления Императорского русского географического общества" тощо.

Було встановлено тісні зв'язки із вченими інших слов'янських на­родів і західноєвропейських країн, налагоджено ділові контакти зі сло­в'янськими і західноєвропейськими вченими та науковими товарист­вами, зокрема Антропологічним товариством у Парижі.