Жінка з волинського Полісся

Однак діалекти та наріччя відрізняються одне від одного не лише рисами фонетичними й граматичними, а й рисами словниковими чи лек­сичними. Так, кожен говір здебільшого має лише йому притаманний словниковий склад. Наприклад, для говорів північного наріччя характер­ні слова: хмилиня, беття, гурковиння (огудиння огірків), оболок, пом'яг (хмара),милиці (чепіги), селех (селезень), ковеня (кочерга), билиця (білка), ненька (колиска), иїитик (чоловічий пояс). Говорам південно-західного наріччя притаманна така лексика: вишки (горище), молочник (глечик)/?/зе (хмиз), крадуємци (крадькома), бацул (торба), ноїпшк(дитина),/н>и/>а(квар- та на воду), печериці (гриби), мухариці (мурашки), пчолинець (пасіка), ве- ремнє (погода), теметів (цвинтар). У говорах південно-східного на­річчя натрапляємо на слова: накидка (скатерть), реміняка (пояс),мурав 'я (мурашки), кобушка (глечик), верх, труба (димар), рептух, шанька (тор­ба для годівлі коней), трина, збоїни (відходи після молотьби).

Крім територіальних діалектів, розрізняють ще так звані соціальні. Соціальним діалектом називається різновидність народної розмовної мови, характерна для більшого чи меншого колективу певної професії або соціальної групи людей. Соціальні діалекти ще інакше називають­ся професійними діалектами. Близькі до професійних (соціальних) жар­гони й арго, характерні певною кількістю штучних слів і зворотів, на­вмисно перекручених слів загальнонародної мови, а також запозичень із інших мов, зрозумілих лише певній групі людей.

Жива мова як найважливіший засіб щоденного людського спілку­вання у вигляді живих народних територіальних говорів існувала, безпе­речно, до появи літературної мови, а коли виникла остання, то діалекти супроводжували її на всіх історичних етапах і взаємодіяли з нею. Так, взаємодію з народними говорами виявляла давньоруська літературна мова (від XI до XIV ст.), староукраїнська літературна (від XIV до XVIII ст.) і нова українська літературна мова (від XVIII ст. до наших днів).

Безумовно, на кожному історичному етапі зв'язок між народними говорами і літературною мовою мали специфічні ознаки й закономір­ності. Наприклад, у давньоруську епоху народні говори впливали на лі­тературну мову На основі територіальних діалектів розвивалася зага- льноруська розмовна мова, що проникала в писемну літературну мову і була предком, як і давньоруські говори, сучасних українських діалектів.

Під староукраїнською літературною мовою розуміється мова укра­їнської народності, якою писалися пам'ятки впродовж ХІУ-ХУІІІ ст. Тодішні мовні явища, співвідносні з особливостями сучасних українсь­ких говорів, умовно сприймаємо як елементи тодішньої літературної мови. Позаяк староукраїнська літературна мова не мала суворих нор- малізаційних настанов, тому ми сьогодні в багатьох випадках не мо­жемо чітко встановити, які мовні елементи сприймалися на той час діа­лектизмами. Стосовно останніх, то можемо їх класифікувати справді діалектними явищами в староукраїнській літературній мові лише у спів­віднесеності з сучасними діалектними елементами.

Вчені доводять, що в ХІУ-ХУ ст. як і за давньоруської доби, на території України виразно виділялися тільки два наріччя — північно- східне та південно-західне.

Слова з народних говорів фіксуються у староукраїнських словни­ках ХУІ-ХУІІІ ст. Чимало діалектних слів наводить у "Лексиконі сло- венороському" (1627) Памво Беринда: бисага (торба), водитися (сва­ритися), варги (губи), виходок (туалет), галузка (гілка), кутас (китиця), тайстра (торба), итихлір (комора) тощо.

В період існування староукраїнської літературної мови на грунті колишніх північно-східного і південно-західного наріч формується нове південно-східне наріччя української мови. Воно у XVIII ст. щораз ак­тивніше проникає в літературні твори.

Отже, взаємодія між староукраїнською та літературною мовою і говорами української народності полягала передусім у впливі говорів на літературну мову До староукраїнської літературної мови проника­ли елементи всіх діалектів, проте, зрозуміло, не однаковою мірою на різних етапах. Староукраїнська літературна мова помітного впливу на територіальні діалекти не мала. Більшою мірою на народні говори в цей період впливала мова східноукраїнського фольклору

Наприкінці XVIII ст. живомовний різновид староукраїнської літе­ратурної мови переростає в нову українську літературну мову Нова українська літературна мова — це основана на народних говорах мова української нації, що є наслідком творчості всього українського наро­ду на чолі з його видатними культурними діячами від XVIII ст. до на­ших днів. Зачинатель нової української літературної мови — І.Кот­ляревський, котрий першим звернувся до живої народної мови і зафік­сував рідний йому полтавський діалект у своїй творчості. Т.Шевченко зумів синтезувати всі українські діалекти в нову єдину субстанцію — літературну мову, тому став основоположником нової української лі­тературної мови.

За час існування нова українська літературна мова, безумовно, за­знавала і зазнає помітних змін не лише щодо сфер застосування, а й щодо фонетичної та граматичної організації. Так, істотним фактором у зміні нової української літературної мови на різних етапах було її відношення до народних говорів. Найважливіша особливість нової української літературної мови полягає в її максимальному зближенні з народними говорами. Як уже зазначалося, нова українська літератур­на мова розвинулась на основі південно-східного наріччя й активно ввібрала у себе та уніфікувала в єдину систему елементи двох інших наріч. Лексичний склад нової української літературної мови в основі за походженням — діалектний. Навіть сьогодні, незважаючи на внор- мованість, українська літературна мова на сучасному етапі не перестає вбирати в себе лексичні елементи з народних говорів. Прийняті худож­ньою літературою (бо, зрозуміло, не всі стилі літературної мови одна­ково інтенсивно вбирають діалектизми) слова з народних говорів по­трапляють у словники літературної мови. Нормативні словники най­виразніше засвідчують збагачення сучасної української літературної мови діалектною лексикою.

Не викликає сумніву те, що й українська літературна мова у свою чергу впливає на територіальні діалекти. Вбираючи в себе певні елемен­ти з діалектів, через школу, радіо, телебачення, пресу, літературу, мова поступово розмиває народні говори і зближує їх. Однак було б хибним стверджувати, ніби українські діалекти з часом пропадуть або зник­нуть. Цього не станеться ніколи. Адже діалекти, як і літературна мова, що виникла із їх надр, — це живе тіло. Воно розвивається, вдоскона­

люється, відновлюється. На нашу ду­мку, якщо і зближаться народні гово­ри з літературною мовою, то хіба що зближаться, але не асимілюються. На місці забутих говорів народжуються нові, видозмінені діалекти. Незважа­ючи на те, що під впливом літератур­ної мови народні говори змінюються і до певної міри нівелюються, вони поруч з літературною мовою жити­муть вічно.

Зафіксувати особливості територі­альних говорів і зберегти їх для нау­ки, для наступних поколінь — така мета вчених-діалектологів. їм можуть допомогти студенти й учителі. Кож-

~ ^ ном\7і ком\7 ДО-оога доля рідної МОВИ»

Гуцульський тип У У г г

повинен записати діалектні слова та словосполучення рідної говірки, говірки того населеного пункту, в яко­му мешкає. Адже кожна говірка це частина історії нашого народу А скільки разів цю історію в народу хотіли відібрати, знищити! Навіть таке протиставлення, як діалект літературна мова свідомо викори­стовували політичні спекулянти, зокрема шовіністи, котрі намагалися заперечити право мови українського народу посісти місце серед куль­турних мов світу Українська мова називалася не інакше, як "наріч­чям", наріччям або російської, або польської мов. У зв'язку з цим віч­но житимуть пророчі слова Великого Каменяра: Діалект, а ми його надииіем Міццю духу і огнем любови, І натертий слід його запишем Самостійно між культурні мови...

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Бевзепко С.П. Українська діалектологія. — К., 1980.

Бичко 3. М. Наддніпрянський (опільський) діалект і його відношення до інших говорів південно-західного наріччя української мови. Текст лекцій. —Львів, 1992.

Глуховцева К. Лінгвістичний атлас лексики народного побуту українських східнослобожанських говірок. — Луганськ, 2003.

Діалектологічні студії. 2: Мова і культура / Відп. ред. П.Гриценко, Н.Хобзей. — Львів, 2003.

Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. — К., 1966.

Матвіяс І.Г. Українська мова і її говори. — К., 1990.

РОЗДІЛ VIII

основні