Розселення українців на території колишнього срср за матеріалами післявоєнних переписів населення

СРСР	37252930	100		40753246	100		42347387	100		44186 006		100
УРСР	32158493	86,32		35283857	86,58		36488951	86,17		37419053		84,69
РРФСР	3359321	9,02		3345885	8,21		3657647	8,64		4363992		9,88
БРСР	133061	0,36		190839	0,47		230985	0,55		290368		0,66
Уз. РСР	88388	0,24		111676	0,27		113826	0,27		154105		0,35
Каз. РСР	761432	2,04		933461	2,29		897964	2,12		895964		2,03
ГРСР	52236	0,14		49622	0,12		45236	0,11		51722		0,12
Аз. РСР				29160	0,07		26402	0,06		32344		0,07
Лит. РСР	17692	0,05		25099	0,06		31982	0,08		44397		0,10
Молд. РСР	420820	1,13		506560	1,24		560679	1,32		599677		1,36
Лат. РСР	29440	0,08		53 461	0,13		66 703	0,16		92101		0,21
Киргиз. РСР 137031			0,37	120081		0,29	109324		0,26		108027	0,24
Тадж. РСР	26921	0,07		31671	0,08		35826	0,08		40646		0.09
Вірм. РСР				8390	0,02		8900	0,02		8341		0,02
Туркм. РСР	20955	0,06		35398	0,08		37118	0,09		35814		0,08
Естон. РСР	15769	0,04		28086	0,07		36044	0,09		48273		0,11

Держави розселення

Чисельність українців і проценти від їх чисельності в СРСР на роки перепису

1959

1970

1979

1989

випадку, можливо, також і відродження національної свідомості в де­яких груп українського населення, що раніше записувалося росіянами. Цей останній момент мав місце також на території Білорусії, Латвії, Литви, Узбекистану

Порівняно з 1970 р. скоротилася кількість українців у Казахстані, Киргизії, Вірменії, порівняно з 1979 р. —у Туркменії. Безумовно, укра­їнське населення СРСР поза межами України підпадало під асиміля­ційні процеси насамперед з боку російського етносу Причому і на те­риторії РФСР, і поза її межами. При відсутності української націона­льної школи в Естонії чи Киргизії, чи будь-де українські діти йшли в російські школи, навчалися близькоспорідненою мовою і перетворю­валися у так зване російськомовне населення. За переписом 1989 р., українську записали своєю рідною мовою 42,8% українців Росії, 45,3% — Білорусі, 49,5 — Узбекистану, 36,6 — Казахстану, 49,5—Латвії. 34,1 — Киргизії і 44,2% — Естонії. В інших республіках більшість українців вважала українську мову за рідну

Безперечно, українська школа, преса, кулье життя поза Украї­ною здатні сповільнити процес асиміляції дисперсних українців, але лише сповільнити, а не припинити. У великих російськомовних містах, на будовах і виробництві, у науково-технічних закладах рано чи пізно під дією об'єктивних факторів українець сприймає близькоспоріднену російську мову як рідну За втратою рідної мови на певному етапі жит­тя настає і зміна національної самосвідомості. При інтенсивному кон­тактуванні національностей процес асиміляції неминучий. Це, зреш­тою, підтверджується і досвідом українців США, Канади, Бразилії та інших країн, де боротьба за збереження національної самобутності має велику традицію.

Суттєві зміни в загальній чисельності населення, його національ­ному складі відбулися в Україні у 90-х роках ХХ-на початку XXI ст. Всеукраїнський перепис населення, що відбувався 5-14 грудня 2001 р., насамперед показав небезпечне скорочення чисельності жителів Укра­їни, яка впала з 51 704 тис. до 48 457 тис. осіб, тобто на 3247 тис. Таке величезне зменшення кількості людей було викликане насамперед по­рушенням відносної соціальної стабільності, що за радянського часу у 50-80-х роках XX ст. характеризувалося життєво достатньою зайняті­стю і міського, і сільського населення, впевненістю молоді, молодих сімей зокрема, в тому, що сякі-такі засоби до власного життя і життя дітей в майбутньому вони будуть мати.

З крахом господарських зв'язків у межах СРСР, що викликали при­пинення і руйнування тисяч промислових підприємств, занепад і лікві­дацію великих сільськогосподарських комплексів, різко впав попит на сотні "радянських" професій. Сотні тисяч молодих людей вимушені були змінювати соціальні ціннісні орієнтири, шукати праці за межами України, залишати сім'ї з метою пошуку зарібку десь на будівельних роботах у Португалії, Москві чи Сибіру, на збиранні цитрусових у Греції, прислугою в багатших родинах Італії чи Америки, об'єктом забави в закладах розваги арабських еміратів або Туреччини. Все це зумовило різке скорочення народжуваності, яка стала значно нижчою, ніж смертність населення. "Усереднене число дітей у наших сім'ях, — заявила у своєму інтерв'ю доктор соціологічних наук Наталія Черниш, — 0,76. Навіть однієї дитини нема!" (Високий Замок. — 2003. — 5 лип.).

Проте загальне скорочення населення в 90-х рр. ХХ-на початку XXI ст. є не лише ознакою України. Вона практично захопила всі єв­ропейські країни, в яких середня народжуваність на умовну сім'ю впа­ла до 1,4 дитини при необхідних 2,1 дитини для простого відновлення чисельності. В окремих же країнах народжуваність є ще нижчою: в Ні­меччині — 1,3 дитини, в Іспанії— 1,07 дитини.

Труднощі України, пов'язані з руйнацією "планової" економіки і болісним становленням ринкового господарства, що в свою чергу сти­мулювали активізацію в суспільстві різного злочинного елементу, під­штовхнули еміграцію з України великої кількості євреїв, а також гро­мадян російської і польської національностей.

Водночас досягнення Україною державної незалежності вплинуло на зміну усвідомлення значною частиною громадян України своєї на­ціональної ідентичності, що зумовило зростання частини українців се­ред всього населення держави. За переписом 2001 р. в Україні прожи­вало 37,54 млн українців, що становило 77,8% всього складу населен­ня. При загальному скороченні населення республіки чисельність укра­їнців навіть дещо збільшилась — на 120 тис., або ж на 0,32%. За той же час чисельність росіян скоротилась з 11 340 тис. до 8334 тис. тобто на З млн 6 тис. осіб, або ж на 26,9% і їх відносна частка серед населення держави впала з 22,37% до 17,20%. Напевне, це явище лише частково пояснюється механічним відпливом росіян в Російську Федерацію, а головно — усвідомленням багатьма людьми, які за радянського часу співвідносили себе з панівною в союзній державі нацією, своїх родин­них українських коренів.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского зтноса в XVIII — начале XX в. // Сов. етнография. — 1981. — № 5.

Бугай М.Ф. Депортації населення з України (30-50-ті роки)//Укр. іст. журн. — 1990. — № 10; № II.

Високий Замок. — 2003, 5 лип.

Зеленчук В.С. Розселення та чисельність українського населення Молдавії// Народна творчість та етнографія. — 1978. — № 4.

Качараба Степан. Еміграція з Західної України (1919-1939). —Львів, 2003.

Макарчук С.А. Зтносоциальное развитие и национальньїе отношения на за- падноукраинских землях в период империализма. — Львов, 1983.

Макарчук Степан. Нищення населення на Волині в часи війни (1941-1945) 11 Вісн. Львів, ун-ту. — 1999. — Вип. 34. — Серія історична. — С. 361-382.

Макарчук Степан. Втрати населення Галичини в роки Другої світової війни // Вісн. Львів, ун-ту. — Львів, 2000. — Вип. 35-36. — Серія історична. — С. 321— 343.

Макарчук Степан. Переселення поляків із західних областей в Польщу у 1944- 1946 рр. //Укр. істор. журн. — 2003. — № 3. — С. 103-115.

Максудов С. Демографічні втрати населення України від голоду 1933 року // Укр. іст. журн. — 1991. — № 2.

Мельник Л.Г. Міста України 1840 року // Укр. іст. журн. — 1989. — № 12.

Наулко В.И. Развитие межзтнических связей на Украине: (Ист.-зтнограф. очерк). — К., 1975.

Наулко В.І. Етнічний склад населення Української РСР. — К., 1965.

Перковський А.Я., Пирожков С.З. Демографічні втрати Української РСР у 40-х рр. // Укр. іст. журн. — 1990. — № 2.

Уткин Анатолий. Будущее Запада // Свободная мьісль — XXI. — 2003. — № 2. — С. 52-69.

РОЗДІЛ V

ЕТНОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

На основі локальних особливостей традиційної матеріальної і ду­ховної культури та побуту народу визначаються певні етнографічні групи й історико-етнографічні зони чи регіони території його розсе­лення. Локальні відмінності та різновиди традиційної культури харак­терні для всіх відносно великих народів, що займають значну терито­рію. Так, у німців вирізняються нижньо-саксонці, шваби, баварці; у французів—г бретонці, нормандці, провансальці; в італійців — флорен­тійці, сіцілійці, генуезці; в англійців — валлійці; у поляків — мазури, підгаляни, краков'яки, кашуби та ін. Росіяни з погляду етнографічно­го районування поділяються на три великі підрозділи: північне-, серед- ньо- і південно-російські етнографічні групи. До складу кожної з них входять менші етнографічні групи (помори у північній тощо). Навіть у такого, порівняно невеликого етносу, як естонський, свої етнографічні групи (наприклад, сету).

Походження етнографічних груп у складі народу різне. Часто це нащадки колишніх племен, котрі злилися у етнічну спільність, зберіг- ши певні особливості побуту, матеріальної і традиційної духовної куль­тури, мови тощо. Так, у туркменів етнографічні групи — це переважно нащадки різних колишніх племен. Етнографічна група може утвори­тися і внаслідок асиміляції в складі певного народу, групи інонаціона­льного населення або й цілих народностей. Такого походження етно­графічні групи російських камчадалів, мещера, польських кашубів, зга­даних етнографічних груп італійців, котрі в минулому були окремими народами, французьких провансальців та ін.

Локальні особливості побуту, господарського і культурного укла­ду окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, гео­графічного положення, стиків й інтенсивності культурно-побутових зв'язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального ста­новища певних груп населення (наприклад, донські, оренбурзькі, тер- ські козаки у росіян), переселень, змішування населення внаслідок міг­раційних процесів, депортацій тощо.

Етнографічна група не завжди усвідомлюється її членами, тобто не володіє самосвідомістю. Такі спільноти визначаються здебільшого ет­нографічними дослідженнями на основі певних однотипних реалій тра- диційно-побутової матеріальної і духовної культури. Етнографічна група не є також стійкою формою спільноти людей. У процесі консолі­дації нації стираються, нівелюються локальні особливості традиційно- побутової культури, змінюються межі території їх побутування. Ще на початку XX ст. етнографічні групи у складі різних народів були наба­гато виразнішими.

Отже, етнографічна група як частина народу, етносу визначається певними локальними особливостями традиційно-побутової культури, місцевого діалекту, нерідко вони мають свої локальні назви, етніконі- ми і самоназви. Але визначальною для етнографічної групи є етноку­льтурна спільність з усім народом, до якого вона належить.

Історико-етнографічні регіони чи зони у межах етносу часто збі­гаються з територією, заселеною представниками певних етнографіч­них груп. Але ними визначаються також і ширші у просторовому плані внутріетнічні історико-культурні категорії, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характерна загальнішою, ніж етнографіч­на група, спільністю й однотипністю рис традиційної матеріальної та духовної культури, зумовленими значною мірою однаковим природ­ним середовищем (не випадково такі історико-етнографічні зони не­рідко збігаються з відповідними фізико-географічними ареалами), однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колоніза­ції краю тощо.

Традиційно-культурні спільноти етнографічних регіонів також змін­ні в просторі та в часі. Вони зазвичай не усвідомлюються самими носі­ями регіональних особливостей.

ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ ТА ЕТНОГРАФІЧНІ ГРУПИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Це питання досі слабо вивчене у нашій науці, належно воно може бути з'ясоване лише на основі докладного картографування реалій тра­диційної народної матеріальної і духовної культури на території всієї України й опрацювання відповідних атласів хоча б основних компоне­нтів цієї культури. І все-таки вже у давніх описах України зверталася увага на певні локальні відмінності побуту і традиційної культури її різних регіонів.Так, А.Шафонський у праці "Черниговского намесничества топо- графическое описание" з 1786 р. поділяв Лівобережну Україну на пів­денну і північну частини. До першої відносив усю Київську і частину Чернігівської губернії, розташовану між Десною і Пслом, до другої — всю Новгород-Сіверську губернію, звану в давнину, за його словами, просто Північчю. Шафонський зазначав, що остання поділяється на степову і лісову частини: лісова називається Поліссям, а її жителі — литвинами; жителі степу називаються польовиками. Він докладно окре­слив територію східної частини українського Полісся, назвавши пові­ти, які до неї належали. Локальні групи українців автор вирізняв на основі відмінностей традиційного одягу, господарського побуту, ха­рактерних рис зовнішнього вигляду населення і мовно-діалектних особ­ливостей.

У "Записках о Малороссии, ее жителях й произведениях" (1798) Я.Маркович також виділяв різні локальні групи Лівобережної Украї­ни. Степове населення південної частини України він називав степови­ками або польовиками; характеризуючи їх, зупинявся на особливостях землеробства, тваринництва, бджільництва, садівництва та інших гос­подарських занять, а також будівництва, одягу, звичаїв. "Українці ро­слі і статні, — писав Маркович про степовиків, — в рисах їх обличчя видна якась статечність, але в діях видаються розніженими... не зна­ють багатьох турбот і спокійні..." Цікаві спостереження містять його характеристики жителів "середньої смуги" — між Поліссям та Степом, і українських поліщуків, яких також називав литвинами.

На певних особливостях і відмінностях традиційно-побутової куль­тури населення різних місцевостей України, його локальних групах наголошували й інші автори. Вже з початку XIX ст. в літературі згаду­валися карпатські етнографічні групи українців — гуцули, бойки і лем­ки. У 20-30-х роках XIX ст. з'явилася низка присвячених їм статей і досліджень, зокрема П.Шафарика, І.Вагилевича і Я.Головацького, які заклали наукову основу розробки цієї теми.

У літературі з української етнографії є чимало праць, присвячених описам, характеристикам народного побуту і культури Поділля, По­куття, Середнього Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Волині, Бу­ковини, Карпат і Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, Півдня України й інших місцевостей і регіонів. Цікаві спостереження та відомості сто­совно етнографічного районування України містяться в різних фольк­лористичних, краєзнавчих, діалектологічних публікаціях.

У лютому 1956 р. в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етно­графії АН УРСР (Київ) була проведена спеціальна нарада, присвячена проблемі етнографічного районування України. Разом з етнографами в ній взяли участь діалектологи, фольклористи, економісти, мистецтво­знавці, історики. Беручи до уваги матеріали доповідей, виступів і широ­кого обговорення, учасники наради запропонували етнографічне райо­нування України кінця ХІХ-початку XX ст. з виділенням таких основ­них зон: Полісся, Карпати, Правобережна і Лівобережна Україна (По- дніпров'я^Галичина і Степова Україна. В цьому районуванні очевидні неточності. Скажімо, Галичина — історично-адміністративне поняття, за цим поділом залишаються Північна Буковина і Закарпаття.

Вже у книзі "Народи європейської частини СРСР" (М. 1964. — Т 1) до схеми етнографічного районування України внесено істотні корективи. Як і в українській діалектології, виділяються три великі ре­гіони: Центрально-східний (точніше: південно-східний), Північний (по­ліський), Західний (південно-західний), які мають свої райони і підра­йони. Приблизно в цьому ж плані подано етнографічне районування в книзі "Культура і побут населення України" (К. 1991) та в інших ви­даннях. Цс районування також не зовсім переконливе, але з певними уточненнями і поправками може бути запропоноване як робоча схема.

І. Центрально-східний регіон охоплює велику територію централь­ної та південно-східної України. До нього належать сучасні Київсь­ка, крім північної частини. Черкаська, Кіровоградська, Полтавсь­ка, Харківська, південні райони Чернігівської і Сумської областей, вся південно-степова частина України (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області), пів­денно-східні райони Житомирської, східні Вінницької та північні ра­йони Автономної Республіки Крим.

У складі цього етнографічного регіону виділяються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, і Пів­денна степова частина.

Середнє Подніпров'я (більція частина Київської та Полтавської, Черкаська і південна частина Чернігівської, південно-східна Житомир­ської, південно-західна Сумської, східна Вінницької, північна Кірово­градської та північно-західна Дніпропетровської областей) один з найдавніше заселених районів української землі, осереддя інтенсивно­го процесу формування русько-українського етносу Переважно цс те­риторія розселення в минулому східнослов'янського племені полян. Традиційно-побутова культура населення району зберегла багато ар­хаїчних рис, генетично пов'язаних, очевидно, з культурою полян найрозвиненішого (згідно з літописною характеристикою) у соціаль­но-економічному сенсі східнослов'янського племені. Особливо це стосу­ється традиційних для цього району основних галузей господарства землеробства і скотарства з їх винятково багатою агрокультурою і різ­номанітністю сільськогосподарських знарядь, домашніх промислів, ремесел. До XIX початку XX ст. тут збереглися безколісний плуг, дав­ні ознаки планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати; в одязі бага­то вишита додільна уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска, свит­ка, тканий пояс, переважаюча світла колористика тощо.

При наявності багатьох спільних рис, якими характерна традицій­на матеріальна і духовна культура корінного населення цього етногра­фічного району, йому властиві й певні локальні особливості. Помітно вирізняються, зокрема. Правобережжя і Лівобережжя. За специфічни­ми ознаками різних компонентів традиційної культури подекуди в ет­нографічній літературі виділяються як локальні групи полтавці, пере- яславці.

Сільська стебка (Київське Полісся)

Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Білгородської і Вороне­зької областей, які тепер входять до складу Росії. Назва цього істори- ко-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивно­го його заселення (XVII XVIII ст.) переселенці з Лівобережної та Пра­вобережної України, з Росії, отримавши тут на певний час різні пільги ("свободи"), засновували поселення слободи або поселення ни "сло­бодах "

З часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною, зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. край все більше заселявся козаками і селянами з ін­ших регіонів України. У XVII ст. як військові опорні пункти виникли міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуїв, створювалися з міс­цевого населення й українських переселенців козацькі слобідські пол­ки. Для традиційно-побутової культури характерні риси козацько-се- лянської степової України, однак процес заселення вніс у неї нові еле­менти. Оскільки основна хвиля заселення йшла з півночі, зокрема зі суміжної Полтавщини та з середнього Подніпров'я, то особливо істот­ним стало привнесення багатьох культурно-побутових елементів з цих регіонів. На традиційно-побутовій культурі позначився і вплив засе

-лення Слобідської України частково російськими "служилими людь­ми", які перебували під владою царських воєвод, а згодом і російськи­ми селянами. Приплив російського населення на Слобожанщину поси­лився після скасування у 1765 р. гетьманату та ліквідації у 1781 р. коза­цького устрою, поширення на Україну російського кріпосного права централізаторської політики царизму, виникнення мануфактур, фаб­рик. До цього додалася цілеспрямована русифікаторська політика, за­борона українських шкіл, друкованого українського слова тощо.

Вже у другій половині XIX ст. етнографи констатували значні змі­ни у традиційно-побутовій культурі населення Слобідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. У одяг робітників і селян все більше почали входити фабричні тканини, різні компоненти міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сара­фани. Порушувалися устої традиційної духовної культури — звичаї, обряди, у пісенний народний репертуар проникали різні фабричні пі­сеньки, російські частівки — часто найпримітивніші. "Треба мати осо­бливий густ, — гірко іронізував з цього приводу В.Гнатюк, — щоби чудові українські пісні вимінювати на такі погані фабричні російські"

Південь України. Слобідська Україна з етнографічного погляду — своєрідна перехідна зона між середнім Подніпров'ям, зокрема лівобе­режним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним ра­йоном України. Останній охоплює територію Запорізької, Херсонсь­кої, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кі­ровоградської, Донецької, Луганської та північні Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочівників. Однак з давньоруського часу вона слугує оператив­ним простором просування русичів на південь, політичного й економі­чно-господарського освоєння ними Причорномор'я. Зі Середньовіччя ця територія відома як Дике поле—так вона названа, зокрема, і на мапі України Г.Боплана.

З ХУ-ХУІ ст. основним фактором українського заселення Дикого поля слугували козацтво і Запорозька Січ. Запорозька Січ стала опо­рою українського колонізаційного просування у південні степи, що не припинялося, незважаючи на татарські наскоки і спустошливі війни. На­селення не вступалося із зайнятих місць, вперто обороняло свої займан- щини, постійно розширюючи освоювану територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р. Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Російській державі здобути доступ до Чор­ного моря, але це обернулося проти інтересів українського народу Здій­снюючи імперську політику, посилюючи феодальний гніт, царизм всіля­кими засобами намагався стимулювати колонізацію Південної України переселенцями з глибини Росії та представниками інших етносів

.

Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контин­генту населення виник і своєрідний етнографічний характер Півдня України. Для людності цього краю характерні давні, аборигенні куль­турно-побутові риси, пов'язані, скажімо, зі специфікою традиційного степового землеробства, відгінного тваринництва, будівництва, домаш­ніх промислів тощо, і приносні, які приходили сюди з різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансь­ко-міграційного руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського й іноетнічного населення, котре проживало тут, зокрема, росіян, білорусів, греків, мол­даван, сербів, вірмен та ін. Міжетнічна взаємодія простежується, на­приклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зокрема робітничого класу, та­кож великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культу­ру, особливо на витіснення її національних складових професійно-ур- банізованими елементами.

Загалом, за матеріалами другої половини ХІХ-початку XX ст., пів­денноукраїнський етнографічний район вирізняється реаліями традицій­но-побутової культури порівняно пізнього часу За локалізацією її певних особливостей тут можна виділити п'ять підрайонів: південно- східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побозький, а такод Буджак і Таврію. Традиційно-побутова культура цього етногра­фічного району України ще більшою мірою, ніж на Слобожанщині, по­значена печаттю імперсько-русифікаторської експансії царизму та її но­вітніх послідовників — московсько-більшовицьких асиміляторів.

II. Українське Полісся — це етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається всім північним краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, так званим Брянсько-Жиздринським Поліссям у Росії, Люблінським Поліссям у Польщі належить до однієї зі своєрід­них географічних та історико-етнографічних областей слов'янського світу — Полісся.

Назва Полісся як географічне визначення певного регіону в Схід­ній Європі має давнє походження. У Галицько-Волинському літописі під 1274 р. розповідається про князя Мстислава, який воював на По­ліссі. Це поняття вживали польські історикц_2£У=ХУІ ст. (Я.Длугош, М.Кромер, М.Стрийковський). Щоправда, різні автори позначали цією назвою неоднакову територію — зменшували її або збільшували. Різне окреслення поліського історико-етнографічного ареалу мало місце у XIX ст. Та й досі це питання остаточно не з'ясоване.

129

Смисл самої назви Полісся споріднений зі словомл/с (лісиста місце­вість, лісок, біля лісу). На основі даних порівняльного мовознавства звернено увагу на балтський аналог цієї назви ("Раїа" "Реіеза",