thytі:⁴. .•--::. •»•••.."•."і. ТР-Тлі. 'ЇГ- "г::

Л^! .„/Г ЙГта ... Л І V?

тіінн

ш —

шшмія

...Ч ,/й ^х • -../І .... ,

іББК 63.5(4УКР)я73 Е88

"Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів"

(Лист №14/18. 2-41 від 15.01.2004)

Рецензенти:

д-р іст. наук, проф., чл.-кор. НАН України в.і.Наулко (Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ім. М.Рильського, м. Київ), д-р ІСТ. наук, Проф. Борисенко В.К. (Київський національний університет ім. Т.Шевченка), канд. ІСТ. наук, Проф. Да'нилюк А.Г. (Львівський національний університет ім. І.Франка)

Е88 Етнографія України: Навч. посібн. / За ред. проф. С.А.Ма- карчука. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — Львів: Світ, 2004. — 520 с.

І8ІШ 966-603-371-2

Що таке етнографія? Що вивчає етнографія України? Як розвивається ця наука? Про це Ви дізнаєтеся з пропонованого посібника. Аналізуються, зокрема, питання про походження й етапи розвитку українського народу, його традиційну культуру, форми сім'ї і сімейні стосунки, звичаї та обря­ди тощо.

Для студентів вищих навчальних закладів і всіх, хто цікавиться етно­графією рідного краю.

І8ІШ 966-603-371-2

ББК 63.5(4УКР)я73

© Млклрчлк С.А., Кирчів Р.Ф., Сі.іецький Р.Б. та ін., 200

4

вступ

З-поміж гуманітарних дисциплін важливе місце належить ет­нографії — науці про побут, традиційну матеріальну та духовну культуру народів, їхнє походження (етногенез). Розвиваючись май­же впродовж двох століть, вона сформувалася як самостійна га­лузь, без якої не можна по-справжньому пізнати свій народ, інші народи.

Походження назви. Визначення науки. Назва етнографія похо­дить від грецьких слів етнос — народ і графо — пишу. Буквально це означає народоопис. Таке визначення етнографії правомірне лише стосовно початкової стадії її розвитку, коли основна увага приді­лялася збиранню, фіксації й опису фактичного матеріалу. Коли ж вона почала формуватися як наука, стало необхідним і теоретичне осмислення, тобто введення того, що визначається грецьким сло­вом логос (поняття, вчення). Відповідно з'явилася й друга назва — етнологія, що утвердилася в деяких країнах Заходу. В Україні тер­міни етнографія й етнологія спочатку використовувалися як одно­значні та близькозначні поняття. Тільки наприкінці ХІХ-перших десятиліттях XX ст. визначилася певна понятійна відмінність між ними. Назва етнографія охоплювала здебільшого фіксації та описи матеріалів з побуту і різних галузей народної культури, в тому чис­лі й фольклор; поняття етнологія визначало праці про народ і його .культуру дослідницького теоретичного характеру. Наприклад, *[Наукове товариство ім. Шевченка у Львові видавало наприкінці ХІХ-в перших десятиліттях XX ст. серійні праці "Етнографічний збірник" і "Матеріали до української етнології".

В 20-х роках XX ст. у Московському університеті був створе­ний етнологічний факультет, в Україні разом з Етнографічною комісією у системі республіканської Академії наук діяв Кабінет антропології та етнології, Етнолого-краєзнавча секція Харківсь­кої науково-дослідної кафедри історії української культури.

З метою термінологічної уніфікації з 30-х років у нас утверди­лася назва етнографія, очевидно, значною мірою й тому, щоб відме­жуватися від так званої буржуазної етнології. Однак основна ло­гіка єдиної назви полягає ось у чому: етнографія як наука давно перестала бути в буквальному розумінні цього поняття тільки як народоопис, а стала народознавством. Вона неодмінно поєднує дві складові та два рівні дослідження: опис предмета дослідження і теоретичне осмислення його сутності.

Різнобій стосовно найменування етнографії в різних країнах, який, до речі, існує й досі, залежний здебільшого від історичного процесу формування цієї науки, теоретико-методологічних розбіж­ностей її різних національних шкіл, від різного окреслення пред­метної сфери цієї науки, тобто охоплення тих явищ і кола питань, що вона має вивчати. Наприклад, в Угорщині предметом етногра­фії є переважно матеріальна традиційна культура, а вивченням духовної народної культури займається фольклористика. Певні особливості має етнографічна наука в англомовному світі. Тут вона іменується соціальна антропологія (Англія) чи культурна антропо­логія (США).

В Україні після утвердження державної незалежності доміную­чим став термін етнологія. Інститут мистецтвознавства, фолькло­ру та етнографії ім. М. Рильського НАН України став називатися Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Ри­льського, університетські кафедри етнології відкриті в багатьох уні­верситетах.

Не завжди однакове є визначення змісту етнографії (етноло­гії). В енциклопедичних виданнях, підручниках різного часу мож­на зустріти хоч і близькі, але відмінні дефініції науки. Враховуючи їх, окреслюємо етнологію як історичну науку, що вивчає походжен­ня та розвиток етносів, територію їх розселення, заняття, матеріа­льну і духовну культуру, традиційні особливості побуту, а також антропологічні риси народів світу.

Це робоча дефініція, оскільки обговорення її триває.

Об'єкт дослідження. Основним об'єктом етнографічного дослі­дження є етноси, тобто відповідно до найпоширенішого сучасно­го тлумачення цього грецького слова — народи, нації та їх част­ки — етнічні й етнографічні групи.

Як і в усіх науках, так і в етнографії постійною є тенденція на­дати категоріям і поняттям чіткого і стабільного змісту. З цією метою найчастіше використовують слова з мертвих мов, зокрема з давньогрецької і латини. Оскільки слово народ у живій українсь­кій і російській мовах (так само як Іісі у чеській, Уоїк у німецькій та ін.) використовується в різних значеннях, то на означення історич­них спільностей людей, що відрізняються специфічними і відмін­ними рисами від функціонально аналогічних рис інших народів, взято слов етнос з давньогрецької мови, де воно означало істори- ко-культурну спільність людей, відмінну від інших спільностей мовою, традиційним побутом, віруванням та іншими ознаками. Поняття "етнос" стосувалося племен, осілих і кочових наро­дів. Кожний етнос характеризується усвідомленням його носіями спільності походження та історичної долі, мовою, що найчастіше відмінна від мови сусідніх народів, культурою. А це містить у собі специфічний спосіб життя і матеріального виробництва, особливі види і форми знарядь праці, житла та господарських будівель, одягу і прикрас, специфіку харчування, психологію зі своїми неповтор­ними моральними нормами, баченням доброго і поганого, прави­льного і злободенного, звичаями, обрядами й іншими рисами.

Спільність етносу грунтується також і на родинній близькості, кров неспорідненості. Достатньо сказати, що на часовій глибині всього 600 років (25 поколінь) тому кожна сучасна людина теоре­тично має 33 554 432 предки, не беручи до уваги предків пізніших поколінь. Це приблизно в 10 разів більше, ніж кількість усього на­селення території України в 1400 р. Отже, люди 1400 р. були вод­ночас предками багатьох нинішніх мешканців. Соціально-культур­на і кровноспоріднена спільність етносів виробляється внаслідок тривалого спільного проживання і способу виробництва, історич­ної долі та географічного середовища.

З цього огляду формула відомого історика й етнографа Л.Гумільова, котрий визначає етнос як форму виду, не позбавлена підстав. Проте головною ознакою такого виду є соціальне і куль- турно-духовне, а не біологічне начало. Носії кожного етносу усві­домлюють себе через свою відмінність від інших етнічних спільно­стей формулою ми і вони. Ми не вони. Ми — це всі ті, хто говорить нашою мовою, живе однаковим з нами життям, володіє тією ж на­ціональною пам'яттю, знаннями і досвідом, мораллю і релігією.

Паралельно з терміном етнос на означення історичних спіль­ностей вживається також термін нація. Походження цього слова аналогічне. Воно взяте з латинської мови і означало те саме, що й етнос: тем 'я, народ. Тому в зарубіжній, а також у вітчизняній іс­торичній, етнографічній та політичній літературі в минулому по­няття нація мало дуже широке значення. Ного ототожнювали з такими спільнотами, як сучасна етнонація, етнонація буржуазної доби, народ середньовічних часів, тем 'я чи народність періоду пер­віснообщинного ладу та ін. Однак загалом у російській марксистсь­кій літературі, зокрема в літературі радянського часу, під сильним впливом сталінського грубосоціологічного бачення нації термін нація застосовувався лише стосовно історичних національних спі­льнот капіталістичної доби і радянського часу відповідно у двох варіантах: капіталістична (буржуазна) нація і соціалістична на­ція. У сучасній науці націями називають розвинуті в економічно­му і культурному сенсі народи, які вирізняються з-поміж інших мовою, країною проживання, організацією державно-політично- го життя, національною свідомістю й особливостями менталітету.

Водночас розрізняють терміни етнонація і державна нація. Ет­нонація як така сформована і розвивається на основі одного етно­су і сприймається як соціальний організм однієї національності, що проживає компактно на власній історико-етнічній території, має систему певної політичної організації та економічного життя. Такими націями є польська, французька, італійська, австрійська, німецька, а також українська, російська, білоруська, грузинська та ін. Однак у багатьох країнах у формуванні сучасних історичних спільностей визначальна роль належала не національній (етнічній), а державно-політичній основі. Спільноти, сформовані на цій осно­ві, у політичному вжитку (і все частіше — в науковому), стали та­кож називати націями, наприклад, американська нація, індійська нація, бразильська нація, індонезійська нація тощо.

У колишньому Радянському Союзі висувалася, наприклад, кон­цепція (професор Т .Ьуфм'хсіфоьь) дагестанської нації. Похідні ж сло­вотвори, як от: національні інтереси, національна безпека та інші, без застережень вживаються стосовно всіх багатонаціональних держав.

Зауважимо, що розуміння нації як сконсолідованої економіч­ними, політичними, географічними й іншими чинниками людей різних національностей, котрі проживають в одній країні, виник­ло не останнім часом. В українському політичному русі та в історіо­графії адептом такої нації був відомий український історик держав­ницького напряму Вячеслав Липинський. У книзі "Листи до бра- тів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму", виданій 1926 р. у Відні, він писав: "Нація для нас — це всі мешкан­ці даної землі і всі громадяни даної держави, а не "пролетаріат", не мова, віра, плем'я" Отже, термінологія в науці про етноси, нації і національні відносини не є закостенілою.

Нарешті, етноси бувають різного таксономічного рівня. Крім загального поняття етнос, що стосується всіх історико-культурних спільностей взагалі й окремих народів зокрема, виділяють ще від­мінні між собою спільноти (групи) людей у межах народу Вони ма­ють градацію етнічна група, етнографічна група, локальна група.

Етнічна група — таке визначення застосовують у кількох зна­ченнях. В першому — стосовно частки великого народу, яка ком­пактно чи дисперсно (розсіяно) проживає на корінній території ін­шого народу Проте в цьому випадку сам по собі термін "етнічна група" може використовуватися умовно як похідний від визначен­ня "етнічні росіяни", "етнічні поляки", "етнічні німці", "етнічні уго­рці" та ін. Оскільки ж такі "етнічні групи" є часткою великого на­роду, їх правильніше називати національними меншинами. Термін "етнічна група" вживається також на означення невеликих наро­дів, чисельність яких не перевищує кількох десятків тисяч. Проте і в цьому випадку означення "етнічна група" не є точним і його ви­тісняє термін "малі народи" Нарешті, неоднозначне поняття етні­чної групи застосовується до частки великого народу, що в бага­тьох відношеннях — культури, побуту, мови — помітно вирізня­ється на тлі всієї нації і сама усвідомлює свою субетнічну особли­вість. Прикладом таких етнічних груп можуть слугувати донські козаки чи камчадали у складі російського етносу Залежно від іс­торичних умов розвитку народів, коли домінуючими є конверген­тні принципи, етнічні групи консолідуються з основним масивом нації, як це було в Грузії. Однак можлива і диференціація етнічної групи від основного масиву етносу, поглиблення етнокультурних відмінностей. Тоді з'являється новий етнос, новий народ з окре­мою національною свідомістю.

Офіційна ідеологія царської Росії проповідувала "общерусс- кость" і не визнавала існування окремого українського народу, називаючи українців "малороссийским племям" (В.Ключевський), "ветвью єдиного русского народа" (галицькі москвофіли). Відго­мін такого погляду на українців час від часу виявляється і в сучас­них авторів, наприклад, у претензійній статті О.Солженіцина "Как нам обустроить Россию", написаній у 1990 р.

У 1998 р. вже в Україні, в Києві, інший українофоб Анатолій Желєзний видав книжку "Происхождение русско-украинского дву- язьічья в Украине", в якій всупереч усім науковим знанням про українську мову намагається довести її штучність. "Головна ідея моєї праці, — пише він, — формування української мови переваж­но у вигляді російсько-польського діалекту" Виходячи з цього, автор повчає, що в українців немає підстав вважати себе окремою нацією.

Багато російських шовіністів прагнуть стверджувати, що в наш час російська мова в Україні стала домінуючою не лише в інфор­маційному просторі, а й у побуті. Автор відомого московського журналу "Свободная Мьісль-ХХІ" Михайло Руткевич, називаю­чи росіян, білорусів і українців братніми народами, чомусь вболі­ває за долю тільки одного брата, радіє з того, що саме російська мова "забиває" мову інших братів: " і сьогодні" 90 процентів білорусів і близько 50 процентів українців у побуті спілкуються російською мовою, вважаючи її рідною" мовно, наведені від­сотки висмоктані з пальця, зате вони дають змогу стверджувати, що "наслідки Біловезьких угод, що суперечать волі та інтересам народів,будуть, хоча і зі значними втратами, переборені" (Свобод­ная Мьісль-ХХІ. — 2004. — № 1. — С. 56).

Етнографічна група — це підрозділ етносу-народу, який має окремі специфічні елементи культури. Вона може усвідомлювати себе як певна спільність (хоч це не є обов'язковим), може мати і свою назву (етніконім), але її члени неодмінно самоусвідомлюють приналежність до певного етносу Так, особливо яскраво вираже­ними етнографічними групами українського народу є гуцули, бой­ки, лемки — жителі Українських Карпат. Вони мають локальні особливості й навіть пишаються (наприклад, гуцули) досягнен­нями своєї традиційної народної культури, але в них здавна присутнє усвідомлення себе як органічної складової всього укра­їнського народу і спільної історичної долі. Тому непоодинокі спе­кулятивні спроби поневолювачів та їх ідеологів розпалити в гу­цулів, бойків, лемків сепаратистські настрої, відокремити їх від українського народу зазнавали поразки. Українські горяни не­одноразово брали активну участь у національно-визвольній бо­ротьбі українського народу Це засвідчують повстання під про­водом Мухи, опришківські рухи, події в Карпатському регіоні 1918- 1920 рр. і 1942-1950 рр.

Більшість українських, а також польських етнографів назива­ють етнографічною групою у складі українського народу поліщуків — корінних мешканців Полісся — лісистої смуги України північніше лінії Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Корець — Ново- град-Волинський — Житомир — Київ. Відомий український етно­граф Володимир Горленко вважає за окрему етнографічну групу литвинів мешканців українського Лівобережного Полісся.

Отже, поняття етнічна група й етнографічна група мають різне значення, їх не можна змішувати, хоч це трапляється не лише на побутовому рівні, а нерідко й у науковій літературі.

У складі українського народу виділяють також локальні гру­пи. Це слобожани, подоляни, полтавчани, волиняни, кубанські козаки, покутяни, закарпатці та ін.

До спільноти вищого, ніж народ рівня, суперетносів, входять гру­пи близькоспоріднених народів, котрі мають свою градацію. Так, український народ спільно з білорусами і росіянами творить супер- етнос східні слов 'яни, або ж руські народи. В свою чергу східні слов'я­ни разом з усіма слов'янськими народами (західними і південними) — поляками, чехами, словаками, лужицькими сербами, болгарами, сер­бами, хорватами, словенцями, македонцями, боснійцями ("мусуль­манами") і чорногорцями творять суперетнос слов 'яни. Слов'янська група народів разом з романською, германською, балтською, кельт­ською, іранською, індоарійською та деякими окремими народами (вірменами, греками, албанцями) творить суперетнос найвищого рівня — індоєвропейську сім'ю народів.

Розуміється, таке об'єднання лише на основі далекої мовної спо­рідненості має суто академічну основу і в практиці себе майже не виявляє. Тому з'явилися прихильники вчення, яке відносить до су­перетносів спільноти, що утворилися на політичній або культур- но-релігійній основі (наприклад, елліністичний світ, православний світ, мусульманські народи, ареал католицької Європи, пострадян­ський простір та ін.).

Захищаючи цю гіпотезу, Л.Гумільов визначав суперетнос так: це "група етносів, яка виникла одночасно в одному регіоні і яка виявляє себе в історії як мозаїчна цілісність, що складається з ет­носів"

Кожний етнос має час виникнення, менший чи більший період існування. Багато історичних етносів з різних причин перестали існувати. Проте історія не знає інших спільнот людей, які би були довговічнішими, ніж етноси.

Об'єктом вивчення етнографічної науки є народи світу Цим може займатися кожна національна етнографія. Однак основним і першочерговим повинно бути, очевидно, дослідження власного етносу У німецькомовних країнах має місце навіть відповідне тер­мінологічне розмежування. Під назвою УоІЬкипсіе (дослівно — знання про народ) розуміється вивчення власного народу, під на­звою Уоікегкипгіе (народознавство) —вивчення інших народів, зок­рема колишніх колоніальних і територіально віддалених.

Предмет дослідження. Поняття об'єкт і предмет наукового пі­знання — не тотожні, їх треба розрізняти. Об'єкт — це певна об'­єктивна реальність, яка досліджується тією чи іншою наукою, а предметом пізнання для кожної науки є сукупність особливих, до­сліджуваних лише нею властивостей об'єкта. Так, у різних наук об'єкт вивчення може бути один, а предмети дослідження — різні. Етноси-народи становлять також об'єкт вивчення історії, соціоло­гії, але ці науки, як і етнографія, мають предметні профілі, сфери дослідження.

Предметом етнографії є вивчення і виявлення тих властиво­стей етносу, завдяки яким він виділяється з-поміж інших етно­сів. Тобто основний критерій для визначення предметної сфери етнографії — розгляд тих властивостей і компонентів етносу, що виконують етновизначальні функції. Це, очевидно, в жод­ному випадку не означає, що предметом етнографії є лише від­мітні, розпізнавальні особливості етносу Навпаки, ця наука покликана розкривати повний образ етносу, сутність якого ви­значається неодмінним вивченням його особливостей і рис, спі­льних з іншими етносами. Саме взаємозв'язок специфічного (одиничного) та поширенішого чи загального і становить зміст поняття етнічна специфіка. Таким основним носієм етнічної спе­цифіки є традиційно-побутова культура — культура, створена народом упродовж багатовікової матеріально-виробничої та ду­ховної діяльності. Зазвичай традиційно-побутова культура вва­жається архаїчною, відрізняється від професійних форм культури і з поступом цивілізації все більше витісняється останньою, зокре­ма в матеріальній сфері. Але ці два пласти культури продуктивно взаємодіють.Конкретно предметом етнографічного дослідження є традицій­ні форми виробничої діяльності народу, домашні ремесла і промис­ли, знаряддя праці, господарські та житлові споруди, поселення, їжа, одяг і прикраси, сімейний і громадський побут, різні ділянки духов­ної культури: звичаї, обряди, вірування, народний календар, тради­ційні знання, пов'язані з господарською діяльністю, про довкілля, людину, суспільство, способи лікування, прогнозування погоди, різні міри (метрологія), морально-етичні нормативи, основні регулятори та стабілізатори сімейних і громадських взаємин — звичаєве право, різні форми народного мистецтва, усна поетична творчість тощо. До предметної сфери етнографії належить і участь у розробленні проблем виникнення, походження етносів (етногенез), а також руху, динаміки етносів — етнічних процесів.

Предметом етнографічного вивчення є не лише архаїка — "жива давнина", а й сучасна культурно-побутова сфера життя на­родів, поєднання в ній традиційного і нового, тих особливостей і рис, якими визначається етнічна індивідуальність і самобутність народів.

Методологія і методика дослідження. Як історична дисципліна етнографія керується науково-методологічними принципами істо­ричного дослідження, необхідністю розгляду предмета вивчення у зв'язку з історичним процесом і соціально-економічним розвитком. Водночас етнографічній науці властива і власна методика. Одним з основних вважається метод безпосереднього спостереження і опи­су, в якому деякі теоретики вбачають навіть головну специфіку ет­нографічного дослідження і підставу для трактування етнографії як описової дисципліни.

Опис, безсумнівно, — винятково важливий компонент етногра­фічного дослідження. Науково-досконалий опис зберігає незмінну вартість, інформативну об'єктивність і часто більшою мірою, ніж дослідницька інтерпретація, пояснення предмета, які звичайно позначені елементами суб'єктивізму і залежні від рівня підготовки дослідника. Тому навіть статичний (обмежений у часі та просторі) докладний опис предмета в етнографії не менш вагомий і не менш престижний, аніж теоретичне осмислення його сутності. У наш час, коли в побуті народів інтенсивно виникають різні форми традицій- .ної культури, повна і своєчасна їх фіксація, докладні описи мають винятково важливе наукове значення.

Зрештою, етнографічна наука, як уже зазначалося, поєднує опи­совий і теоретичний аспекти дослідження, отже, звертається й до інших методів. Так, встановлення особливого і поширеного (влас­тивого і для інших народів) у традиційних компонентах етносу не­можливе без порівняльного вивчення, застосування порівняльно- історичного методу Тільки через зіставлення, порівняння однорід­них предметів культури різних народів можна визначити етнічну специфіку досліджуваного явища.

Для відтворення архаїчних пластів культури на основі збере­жених їх залишків, пережитків у сучасних культурах етнографи ко­ристуються так званим методом реконструкції пережитків. Напри­клад, на основі збереження у весільних обрядах різних народів символічного звичаю викрадання молодої дослідники дійшли ви­сновку про існування в минулому такої стадії розвитку людства, коли шлюб взагалі грунтувався на викраденні жінки чи захопленні її силою.

При збиранні первинного етнографічного матеріалу широко застосовуються методи безпосередніх польових спостережень і фік­сацій, опитування, анкетування, інтерв'ю. Етнографія широко ви­користовує і дані писемних джерел, археології, статистики тощо.

Етнографія й інші наукові дисципліни. Головним предметом до­слідження етнографії є традиційно-побутова культура. Однак піз­навальні завдання науки вимагають вивчення всіх сфер життя на­роду, де виявляється його етнічна специфіка. Цим зумовлений ком­плексний підхід етнографії до об'єкта дослідження, що в свою чер­гу приводить до стиків і взаємозв'язків з різними суміжними галу­зями знань, що займаються вивченням народу чи його певних скла­дових.

Конкретно-історичний принцип підходу етнографії до вивчен­ня проблем походження і формування етносів, етнічної історії дуже зближує її з (власне) історичною наукою. У багатьох випадках ет­нографія й історична наука безпосередньо стикаються, контакту­ють і взаємодіють, обмінюючись результатами досліджень. Інте­реси етнографії з історичною наукою переплітаються і при вивченні історії культури.

Міцні традиційні зв'язки склалися в етнографії з археологією, їх зближує певна спільність джерелознавчої бази і можливість вза- ємодоповнення наук, зокрема при реконструкції архаїчних плас­тів культури і дописемної етнічної історії народів.Етнографія близько межує з науками, що вивчають культуру В культурологічній проблематиці етнографію цікавлять здебіль­шого питання специфічно-етнічних форм існування культури, тобто тих форм і властивостей, якими виражаються і визначаються особливості народів. З цього погляду важливими є співпраця: етно­графії і мовознавства — у вивченні етнічної функції мови та її взаємозв'язку з іншими компонентами етносу; етнографії з мистецтвознавчими дисциплінами — для розкриття етнічної й етнографічної специфіки різних форм народної художньої творчості (вишивки, художнього ткацтва, різьби по дереву, художньої обробки металу, шкіри, гончарної майстерності, лозоплетіння, народної му­зики і музичних інструментів, народного театру, танцю); етногра­фії і фольклористики — у вивченні усної народної творчості, яка тісно пов'язана з іншими ділянками традиційно-побутової культу­ри і несе велике етновизначальне навантаження.

Давні контакти встановилися між етнографією і такою біоло­гічною дисципліною, як антропологія — наукою про походження й еволюцію людини, утворення рас; етнографією і географією, — в багатьох країнах етнографія навіть вважалася субдисципліною гео­графії.

Оскільки етнографія вивчає не тільки минуле, а й сучасність народів, характер і динаміку сучасних етнічних процесів, для неї надзвичайно важливі є дані соціології — науки про суспільство, конкретно-соціологічних досліджень, демографії.

Вивчення етнографією таких компонентів традиційно-побуто- вої культури, як народне звичаєве право, способи та знання ліку­вання людей і тварин, передбачення погоди, метрології, побутово­го рівня релігійних вірувань має певне предметне співвідношення з науковими дисциплінами медицини і ветеринарії, метеорології, ре­лігієзнавства. На ділянках пізнання морально-етичних стереоти­пів поведінки, етичних норм, традиційних форм виховання і на­вчання, психічних особливостей народів, їх характерів етнографія стикається з інтересами етики, педагогіки, психології.

Отже, предметна сфера етнографічних досліджень перетинаєть­ся з дослідженнями багатьох суміжних гуманітарних, а також і при­родничих дисциплін. Тут визначається не лише розмежування їх інтересів, а й кооперація, взаємодія щодо вивчення основних компо­нентів етносу Перспективність подальшого розвитку такої кооперації пов'язана з виникненням на стиках з етнографією суміж­них дисциплін — етнолінгвістики, етносоціології, етногеографії, ет- нопедагогіки, етнопсихології та ін. Деякі з них перебувають поки що в зародковому стані

.РОЗДІЛ І