2. Іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону.

3. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) у ви­падках, встановлених законом.

4. Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

1. Стаття 374 ЦК визначає коло суб'єктів, які можуть набувати у власність земельні ділянки. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, держава та територіальні громади. Отже, право власності на землю виступає у таких фор­мах: приватна, державна та комунальна. У статті 374 ЦК немає посилання на право власності на землю Українського народу, яке передбачене ст. 13 Консти­туції України. Відповідно до ст. 13 Конституції України об'єктом права ви­ключної власності Українського народу є: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еко­номічної зони. Законодавець при побудові норм ст. 374 ЦК виходив з того, що Україна як держава складається з Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання. Враховано тут і твердження про те, що Український народ є єдиним джерелом влади на території України і носієм суверенітету України, що поши­рюється на всю територію України (ст. 2 Конституції). Отже, в даному випад­ку Український народ виступає суб'єктом права власності на землю не як на зе­мельну ділянку з чітко окресленими межами, а як на природний об'єкт, що об­межується кордонами України, тобто на територію Української держави.

Щодо співвідношення ст. 374 ЦК і норм ЗК, то останній у ст. 78 визначає форми власності на землю — приватну, комунальну та державну. Крім того, ст. 80 ЗК безпосередньо визначає суб'єктів кожної із форм власності, якими відповідно є фізичні особи, юридичні особи, територіальні громади та держава.

ЗК також визначає приблизний перелік підстав набуття права власності на землю громадянами України. Так, відповідно до ст. 81 З К такими підставами є:

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

безоплатна передача із земель державної і комунальної власності;

приватизація земельних ділянок, що були раніше надані у користування;

прийняття спадщини;

виділення в натурі (на місцевості) належної земельної частки (паю).

Стаття 82 ЗК визначає також підстави набуття у власність земельних діля­нок зареєстрованими в Україні юридичними особами, зокрема:

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими ци­вільно-правовими угодами;

внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

прийняття спадщини;

інші передбачені законом підстави.

Правове регулювання права державної власності на землю здійснюється ст. 84 ЗК. Так, відповідно до цієї статті у державній власності перебувають всі землі України, крім земель приватної та комунальної власності. Зазначені землі поділяються на такі групи: першу групу складаються землі, що не мо­жуть передаватися до комунальної власності у зв'язку з їх загальнодержавним значенням (наприклад землі атомної енергетики, оборони, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, землі, що забезпечують діяльність ВР України, Президента України, KM України та ін.); другу групу складають землі, що не можуть передаватися до приватної власності (землі, що не можуть передаватися до комунальної власності, і крім того землі під державними залізницями, землі лісового та водного фондів за деякими винятками та ін.); третю групу складають землі, що можуть передаватися до комунальної або приватної власності (тобто всі землі, крім тих, що входять до першої та другої груп).

Відповідно до ст. 84 ЗК право державної власності на землю здійснюється і реалізується KM України, РМ АРК, обласними, Київською та Севастопольсь­кою міськими, районними державними адміністраціями.

Підставами набуття державної власності на землю є:

реквізиція (відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб) — ст. 378 ЦК, статті 84,140, 146,147 ЗК;

придбання за цивільно-правовими угодами (статті 84, 131 ЗК);

прийняття спадщини;

передача в державну власність земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

конфіскація земельних ділянок (ст. 378 ЦК, статті 84, 140, 148 ЗК).

Правове регулювання права комунальної власності на землю регламен­тується ст. 83 ЗК. Так, відповідно до цієї статті об'єктами комунальної влас­ності на землю є всі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності; земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Землі комунальної власності також поділя­ються на такі групи: 1) землі, що не можуть передаватися до приватної влас­ності (землі загального користування населених пунктів, під залізницями, ав­томобільними дорогами, лісового та водного фондів та ін.); 2) землі, що мо­жуть передаватися до державної та комунальної власності (всі, крім зазначе­них вище).

Підставами виникнення у територіальних громад села, селища, міста права комунальної власності на землю відповідно до ст. 83 ЗК можуть бути:

передача земель із державної власності;

примусове відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

прийняття спадщини;

придбання за цивільно-правовими угодами.

2. Частина 2 ст. 374 ЦК поряд із громадянами України визнає суб'єктами права власності на землю іноземних громадян та осіб без громадянства. При цьому стаття містить застереження про те, що порядок набуття ними земель­них ділянок у власність визначається виключно законом.

Зокрема, відповідно до п. 4 ст. 22 ЗК не можуть передаватись у власність іно­земним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам землі сільськогосподарського призначення. При цьому іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства та для ведення індивідуаль­ного або колективного садівництва на умовах оренди (статті 33, 35 ЗК).

У статті 81 ЗК конкретизуються підстави набуття іноземними громадянами та особами без громадянства права власності на земельні ділянки. Зокрема, відповідно до цієї статті іноземні особи та особи без громадянства мають пра­во набути у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарсько­го призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти не­рухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Підставами набуття права власності для цих суб'єктів цивільних пра­вовідносин відповідно до ст. 81 ЗК є: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викуп земельних діля­нок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини.

ЗК також визначає правові наслідки отримання іноземними громадянами та особами без громадянства земель сільськогосподарського призначення у спадщину. Так, відповідно до ст. 81 ЗК іноземці та особи без громадянства зо­бов'язані здійснити відчуження таких земельних ділянок протягом року з мо­менту прийняття ними спадщини.

3. ЦК також визнає право власності на землю за іноземними юридичними особами, іноземними державами та міжнародними організаціями у випадках, визначених законом.

Більш детально підстави й порядок придбання земельних ділянок у власність цими суб'єктами регламентує ЗК.

З К визначає основні підстави, за яких іноземні юридичні особи можуть на­бути у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення. Зо­крема, відповідно до ст. 82 З К такими умовами є:

придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'яза­них зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні в межах населених пунктів;

придбання об'єктів нерухомого майна за межами населених пунктів.

Щодо іноземних держав, то відповідно до ст. 85 ЗК вони можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до міжна­родних договорів.

Крім того, ЗК визначає порядок продажу цим суб'єктам земельних ділянок, що перебувають у власності держави. Так, відповідно до ст. 129 ЗК продаж зе­мельних ділянок у такому випадку здійснюється KM України за погодженням із ВР України. Щодо земельних ділянок комунальної власності, то їх продаж здійснюється відповідними радами за погодженням із KM України.

При цьому Кодекс також встановлює умову, за якої іноземним юридичним особам можуть бути продані земельні ділянки державної або комунальної власності — це реєстрація іноземною юридичною особою постійного представ­ництва з правом ведення господарської діяльності на території України.

4. ЦК визначає можливість врегулювання прав та обов'язків власників зе­мельних ділянок виключно законом.

Відповідно до ст. 90 ЗК землевласники мають такі права:

продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

самостійно господарювати на землі;

власності на посіви й насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на зе­мельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Землевласники відповідно до ст. 91 ЗК також зобов'язані:

забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням;

додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

своєчасно сплачувати земельний податок;

не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекори­стувачів;

підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших при­родних ресурсів у порядку, встановленому законом;

дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встанов­ленням земельних сервітутів та охоронних зон;

зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних та осушувальних систем.

Зазначений перелік прав та обов'язків землевласників не є вичерпним, і за­кон може встановлювати інші права та обов'язки.

Стаття 375. Право власника на забудову земельної ділянки