25. Характеристика основних напрямків філософської думки сучасності (феноменологія, герменевтика, постмодернізм).

В ХХ ст. одним із провідних філософських напрямків стає феноменологія, засновником якого був німецький філософ Едмунд Гусерль (1859-1938). Феноменологія Гуссерля є дослідженням значення і сенсу явищ світу (феномен – з д.-грецьк. – явище), включаючи явище самої людини та її буття з іншими людьми. Заклик Гуссерля "Назад до самих речей!" означав відмову від подвійного бачення дійсності, прийняття всього, що нам з'являється (феноменів) у якості єдино наданого та справжнього. Феномени (самі речі) і є сутностями, що нам надані. У розумінні Гуссерля феноменологія це не вчення про сутність, а наука про свідомість, яка споглядає сутність. Гуссерль закликає відмовитись від так званої натуралістичної установки та прийняти філософську, яка вимагає відійти від традиційного поділу дійсності на те, що сприймається, та того, хто сприймає. Він твердить, що є лише деяке явище, феномен, і саме в нього ми повинні вдивлятись. А для того, щоби відійти від традиційного підходу, треба здійснити "феноменологічну редукцію" – процедуру "взяття у дужки" всіх думок, пересудів, гадок, одним словом, брати дійсність такою, яка вона справді відкрита, а не такою, якою подає її громадська думка. Потім ми також повинні і себе самих "взяти у дужки", щоби відсторонитись від власних звичок чи уподобань. Здійснивши таке взяття у дужки, я відкрию одну єдину ідею, яка лежить в основі всього явища, і моє бачення дійсності постане завершеним та найбільш адекватним. Феноменологія стає засобом самовідкриття сутності буття. Коли ми переходимо на феноменологічні позиції, ми спостерігаємо нашу зануреність у світ та наші зв'язки з речами. Під час феноменологічної редукції відкривається трансцендентальне "Я" як джерело остаточної істини. Тут йдеться про метод філософії, який веде її до сутності (ідеї) речей, але його здатна використати і наука. Гусерль вірив, що завдяки йому можна досягти узгодженості між науками, говорив про "кризу європейських наук" і пропонував свій шлях виходу з неї: феноменологічну редукцію. Філософія Гуссерля значно вплинула на формування екзистенціалізму, персоналізму, а також на розвиток деяких напрямів соціології, політології, психології, психіатрії, літературознавства. Натомість, природознавці їм не користуються.

В центрі уваги герменевтики (від грец. – тлумачити) - проблеми розуміння та інтерпретації текстів, розкриття смислів. Засновником герменевтики Нового часу вважають німецького філософа Фрідріха Шлейермахера (1768-1834). Він розглядав герменевтику як метод всіх гуманітарних наук. Наприкінці XIX ст., Філософська герменевтика розроблялася німецьким філософом Вільгельмом Ділтеем (1833-1911). Однак лише наприкінці XX ст. до герменевтики як філософії розуміння звертаються філософи науки.

Найбільш відомі представники герменевтики - Ганс Георг Гадамер (1900-2002), та Поль Рікер (р. 1913). Ганс-Георг Гадамер став основоположником філософської герменевтики. Основу процесу пізнання, за Гадамером, завжди складає «попереднє розуміння», задане традицією (не існує реально «нульової точки відліку» у пізнанні). Тобто процес пізнання і історичного, і природничого не є абстрактно-байдужою констатацією І саме «попереднє розуміння», а не раціонально-логічні моменти, визначає сутність людського мислення. Гадамер відхиляє традиційно негативне ставлення до забобонів попереднього розуміння як до чогось, чого треба уникати, чого потрібно соромитися. Забобони необхідно не відкинути, а усвідомити, врахувати і позбутися тільки від негативних забобонів. Ґрунтуючись на попередньому розумінні, інтерпретатор робить припущення. Лише подальший аналіз тексту і контексту покаже, наскільки вірний перший проект. Якщо текст чинить опір, народжується другий проект, і так до нескінченності. Гадамер ввів тези «герменевтичного кола»:

• інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;

• розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Наприкінці XX ст. певного поширення набув філософський постмодернізм, який повстає проти будь-яких обмежень філософського інтелектуального експерименту. На думку постмодернистів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі – і філософією. Тому ґрунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ вже існуючої культури, а не якихось первинних реалій. Філософствувати сьогодні – це значить не відкривати щось нове, а вести невимушений діалог із культурними нашаруванням усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Для представників постмодерну принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні.