21. Ірраціоналістична філософія хіх ст. «Філософія життя».

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принципів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми „ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості. Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює „філософія життя”.

Одним із перших представників філософії життя є Артур Шопенгауєр. Він песимістично ставився до життя і всіх його проявів. Вважається, що він, поряд з англійським поетом Колріджем, ввів в обіг поняття "песимізм". На його думку, історія кожного життя - це історія страждань.

А.Шопенгауер в своїй філософії відштовхується від ідей І.Канта та інших німецьких мислителів, індуїзму і буддизму. Весь оточуючий світ, на його думку, - це сукупність чуттєво-інтуїтивних уявлень людей. Весь світ явищ є свого роду "майя" (ілюзія, фантазія). Уявлення існують у просторі і часі і перебувають між собою у зв'язку. За явищами перебуває всезагальна світова воля. Вона перебуває поза світом, є єдиною, безособовою могутньою силою. Її вияви різноманітні: магнетизм, хімічні реакції, прагнення рослин і тварин до існування та продовження роду.

Кожна жива істота лише безглуздо чіпляється за позбавлене сенсу існування. В людині ця Воля постійно перемагає всі потуги і міркування розуму. Сила, що керує людиною, є волею до життя. Вона змушує навіть найбільших песимістів боротися за виживання у випадку хвороби чи катастрофи. Засобом для пом’якшення страждань є співчуття. Ідеалом морального життя є чернецтво.

Іншим представником цього напрямку є Фрідріх Ніцше. Його головний твір "Так казав Заратустра". Основа життя, за концепцією Ніцше – це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Ніцше висунув культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем „волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими моральноправовими нормами. Він вважав, що все, що суперечить життю, повинно бути відкинуте. Тому Ф.Ніцше вважають засновником "філософії життя".

22. Загальна характеристика позитивізму як філософської течії.

Позитивізм з'являється у ХІХ ст., коли точні і природничі науки досягають значних успіхів. Позитивізм оголошує найдостовірнішими спостережувані факти. Все інше – це лише спекуляції. Позитивізм, як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук (сцієнтизм).

Таким чином, позитивізм наголошує на тому, що він займається не уявним та ідеальним, а реальним, тобто таким, що сприймається людськими органами відчуття і підлягає перевірці, шляхом експерименту. Наука та філософія повинні бути позитивними, тобто приносити користь, покращуючи життя людей, а це вони може зробити лише тоді, коли залишать осторонь пошуки потойбічного буття, безсмертної душі тощо. Отже, філософія, у межах позитивізму, перетворювалася на теорію науки, мета якої полягала в тому, щоб узагальнювати досягнення природничих/точних наук. Основоположником позитивізму був французький філософ Огюст Конт (1798-1857). Стрижнем свого вчення він вважав закон трьох стадій у духовному розвитку як людства, так і окремого індивіда а саме:

- теологічна, або фіктивна;

- метафізична, або абстрактна;

- наукова, або позитивна.

О.Конт заснував нову соціальну дисципліну, яку назвав соціологією. Філософії О.Конта властивий редукціонізм у формі фізикалізму, тобто зведення всього наукового пізнання до понять і законів фізики, які здавалися йому найдосконалішими. В цьому й вбачає О.Конт головне завдання науки.

Присвятивши життя розробці соціологічного знання, О.Конт зрештою побачив, що жодна найдосконаліша система знання мало що змінює в реальному житті, а тому О.Конт вимушений був визнати велику організаційну і виховну роль релігії, яка повинна бути заснована на любові до людства.

У О.Конта було багато послідовників (Г.Спенсер, Дж.Міль), які намагалися надати позитивізму практичного і політичного значення. За принципами його вчення в деяких країнах створено конституції. Його ідеї були засадничими для одного з головних напрямів філософії ХХ ст. - неопозитивізму, в якому знайшли втілення нові форми раціоналізму.