12.Д.Рікардо – завершувач класичної школи.

Давід Рікардо (1772-1823) був завершувачем класичної політекономії. В його працях політична економія безпощадно робить свої кінцеві висновки і цим завершується. Рікардо був у першу чергу ідеологом англійської промислової буржуазії епохи промислового перевороту. Він не боявся говорити про класові суперечності буржуазного суспільства, які породжуються капіталістичним процесом виробництва і розподілом національного доходу. За це згодом буржуазні колеги часто відверталися від нього.

Історична заслуга Д.Рікардо перед наукою полягає в тому, що в основу всієї своєї системи він поклав принцип трудової теорії вартості і з цього принципу виходив при всіх своїх дослідженнях і трактатах. Всі категорії політекономії Рікардо звів до трудової теорії вартості і спирався на неї.

До роботи в галузі політичної економії Рікардо приступив досить пізно, оволодівши до цього часу самотужки такими науками, як математика, фізика, геологія. Їх методами користувався Рікардо, приступаючи до вивчення економічних явищ і, перш за все, методом наукової абстракції. Цим методом Рікардо оволодів настільки, що згодом буржуазні колеги звинувачували його, що він "завів науку в дебрі абстракції".

Перша його праця "Ціна золота" з’явилась в 1809 p. У 1810, 1811, 1816 pp. з’являється серія праць Рікардо, присвячена проблемам грошового обігу. Основна праця Рікардо "Начала політичної економії і оподаткування" вийшла в 1817 році і принесла Рікардо славу як крупного фінансового знавця. Найбільшу цінність цієї книги складають перші два розділи, де викладена теорія трудової вартості і доходів буржуазного суспільства.

Важливим пунктом економічної програми Рікардо була вимога відміни хлібних законів, які гальмували ввіз хліба в країну.

Подібно А.Сміту і Д.Рікардо був противником втручання держави в економіку і всіляких обмежень свободи торгівлі.

Предметом політичної економії Рікардо вважав вивчення економічних відносин людей. Головним завданням політекономії він ставив дослідження законів, які лежать в основі розподілу національного доходу між основними класами суспільства у формі зарплати, прибутку і ренти. Незважаючи на те, що Рікардо вважав основним завданням політекономії вивчення законів, що управляють розподілом, він ніколи не відділяв законів розподілу від законів виробництва.

Вчення Д.Рікардо про товар і його вартість.

Своє дослідження Рікардо розпочинає з визначення вартості працею і критики Сміта, який вважав, що вартість визначається працею тільки в умовах простого товарного виробництва, а при капіталізмі, мовляв, вона визначається доходами. Завжди і повсюди вартість визначається працею, говорить Рікардо, і формулює закон, згідно з яким вартість товару прямо пропорційна кількості затраченої праці і зворотно пропорційна продуктивній силі праці. Таке чітке формулювання закону вартості у Рікардо було його великою історичною заслугою. Рікардо критикує А.Сміта, який змішував працю,потрачену на виробництво товару, з працею, що її купують на товар.

Відкинувши догму Сміта як вартісно-утворююче начало, Рікардо обхідним шляхом фактично визнав її, твердячи, що вартість не складається з доходів, а тільки розпадається на доходи.

Суспільно-необхідна праця, якою визначається величина вартості товару, за Рікардо, - це праця не при середніх умовах виробництва, а при найгірших. Для аналізу промислового виробництва цей тезис помилковий. У промисловості, як відомо, вартість визначається не найгіршими, а середніми умовами виробництва. Однак для с/г це формулювання правильне і воно має велике значення при розгляді диференціальної ренти.

Рікардо бачив різницю між працею простою і складною в процесі утворення вартості і вважав, що ринок стихійно прирівнює продукти праці простої і складної.

Розрізняв Рікардо вартість і мінову вартість. Першу він називав "абсолютною вартістю", "дійсною вартістю", або просто "вартістю", другу – мінову називав "відносною вартістю", або "порівняльною вартістю".

Однак, внутрішнього зв'язку між ними не бачив і тому не міг вияснити історичного процесу розвитку товарного виробництва і обміну, який приходив до зміни форм вартості і виникнення грошей. Отже, Рікардо досліджує не ту специфічно суспільну форму, яку приймає праця як творець вартості, а тільки кількісні відмінності в праці, які обумовлюють різницю у величинах вартості товару.

Рікардо не бачив також різниці між вартістю товарів і їх ціною виробництва.

Теорія вартості Рікардо, незважаючи на всі її слабкі сторони, є вершиною того, чого досягала класична економічна наука першої половини XIX ст.

Вчення Рікардо про гроші,вартісна і кількісна теорія грошей.

Після аналізу товару і вартості Рікардо приступає до аналізу грошей, керуючись знов таки кількісним підходом. Вартість золота і срібла, писав він, точно так же, як і вартість всіх інших товарів пропорційна кількості праці, необхідної для їх виробництва і доставки на ринок" . Це був значний крок вперед у порівнянні з А.Смітом, який у грошах бачив простий засіб обігу без внутрішнього зв'язку вартості грошей з вартістю товарів. Однак, протиставляючи грошову масу товарній масі, Рікардо приходить до помилкового висновку, що збільшення кількості грошей викликає подорожчання товарів, а їх зменшення веде до їх дешевизни.

Тут явний відхід від трудової вартості грошей і закінчена форма кількісної теорії грошей, у якій спирається різниця між закономірністю обігу повноцінних золотих і срібних і неповноцінних – білонної монети, паперових грошей. Загально відомо, що при повноцінному металічному обігу не ціни залежать від кількості грошей, а сама кількість грошей залежить від суми цін на товари, бо товари ідуть на ринок за ціною, а золото з вартістю і надлишок золотих монет стихійно відпливає з сфери обігу, переключаючись з функції засобу обігу у функцію нагромадження. Рікардо не осяг до кінця тайни законів грошового обігу і відмінностей у закономірностях металічного і паперового обігу грошей.

Рікардо, як і Сміт, керувався у своєму підході до визначення капіталу натуралістичним принципом. Тому визначення капіталу у Рікардо, по суті, мало чим відрізняється від визначення його у Сміта. І для Рікардо, як і для Сміта, капітал - це засоби праці, які приводять в рух живу працю. Палка в руках дикуна первісного суспільства була, на думку Рікардо, теж його капіталом. Як і Сміт, Рікардо ділив капітал на основний і оборотний, причому великою теоретичною заслугою Рікардо було те, що він при цьому поділі виходив із часу обігу, тобто часу відтворення капіталу.

14.Економічне вчення Сеніора Певний внесок у розвиток економічної теорії зробив Насао Сеніор (1790 - 1864) - професор політекономії в Оксфорді.

Теорія ПЕ викладена в його книзі "Політична економії"(1850р.). Об'єктом дослідження у Сеніора є багатство, яке виступає у вигляді речей, що мають вартість і можуть обмінюватися. Він розрізняє 3-и властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції.

В сутності вони визначають цінність багатства.

Розглядаючи корисність Сеніор дає визначення поняття граничної (спадаючої) корисності: "існує межа задоволення потреб, що може дати товар відповідного типу і, більш того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного типу рідко приносять вдвічі більше задоволення ніж один предмет і ще рідше 10 принесуть вп'ятеро більше задоволення ніж два". Але хоча Сеніор приділяє увагу граничній корисності його ще не можна вважати засновником теорії граничної корисності. Корисність визначається попитом. Його пропозиція визначається рівнем доступності блага. Обсяг пропозиції залежить від витрат виробництва, які включають два елементи: працю та капітал. Сеніор визначає витрати виробництва через суб'єктивну категорію утримання, жертви двох об'єктів виробництва, капіталіста та найманого робітника.

З теорії витрат Сеніора випливає теорія ціноутворення Сеніора. Дослідження закономірностей ціноутворення посідає значне місце в теоретичній системі Сеніора. На його думку витрати виробництва є лише регулятором цін, а визначення їх завершує співвідношення попиту і пропозиції. Теорія ціни є похідною від теорії утримання.

Основним напрямом теорії дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Вона вирішувалася ним через теоретичні обгрунтування правомірності різних форм доходу, а саме: зарплати, прибутку, ренти і проценту.

Поза його увагою не залишилися питання грошей та грошового обігу, міжнародної торгівлі.

15. Економічні погляди Джон Стюарт Мілль (1806–1873) – англійський економіст, філософ. Його батько був економістом – послідовником, коментатором і близьким другом Д. Рікардо, погляди якого відбилися на подальшій творчості Дж.С. Мілля.

Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джеймс Стюарт Мілль (1806 - 1873). Його праці були присвячені популярності вчення класичної школи, узагальненню та упорядкуванню її теоретичних положень. Основною його працею є "Принципи політичної економії"(1848) - ця книга протягом ІІ половини 19ст. була основним навчальним посібником для економістів. Вона була своєрідним підсумком розвитку політичної економії І половини 19ст. Ця праця складається з 5 книг:1. Виробництво.2. Розподіл.3. Обмін.4. вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл.

5. вплив уряду.

Політичну економію Мілль визначав як науку "що досліджує закони тих суспільних явищ, які є результатом сумісних дій людства по створенню багатства…"

Велике значення він надає співвідношенню факторів виробництва праці та природних ресурсів, а також капіталу. Він розглядає цю проблему у першій книзі, де аналізує процес виробництва. Капіталом він називає раніше накопичений, матеріалізований продукт праці. Гроші він не вважає капіталом; вони є лише відображенням реально існуючого капіталу. Капітал інвестується на придбання засобів виробництва і робочої сили.

Якщо в першій книзі йдеться про капітал, його роль в процесі відтворення, а капітал розглядається як результат утримання капіталіста від не продуктивного споживання и то цілком логічно, що Мілль переходить до розглядання питання про ціну цієї жертви, - чому й присвячена друга книга.

Прибуток капіталіста тлумачиться Міллем як винагорода за утримання від споживання. Мілль намагається вирішити питання про розміри цієї винагороди, а також про чинники, що її зумовлюють.

Теорія вартості викладена Міллем у третій книзі. Категорія вартості аналізується поряд з такими категоріями, як ціна, гроші, кредит тощо. Основна увага у цій книзі приділяється проблемам цін та грошей.

Класична теорія вартості у Мілля переплітається з суб'єктивною теорією обміну (див. підручник).

У четвертій книзі аналізується вплив економічного прогресу суспільства на виробництво і розподіл. Перш за все викладена теорія статистики та динаміки, згідно з якою прогресивне, тобто динамічне, цивілізоване суспільство виділяється серед інших якісною зміною засобів виробництва, зростанням суспільного продукту, населення, владою людини над природою, а також ступенем захисту особи і власності. При цьому розглядається вплив деяких факторів на прогрес суспільства на основі економічного явища, зокрема зарплату, ренту, прибуток. Застосовані Міллем підходи при аналізі факторів динамічного розвитку суспільства дають підстави вважати його одним з засновників теорії економічного росту.

Він визначив основні проблеми, вказав на умови та наслідки поступового розвитку суспільства.

У п'ятій книзі розглядаються проблеми впливу держави на прогрес суспільства. При цьому виділяються обов'язкові та не обов'язкові функції держави, показує межі втручання (не втручання) держави в економіку.

Хоча в цілому Мілль був послідовником Рікардо, його теорія в багатьох випадках відходить від класичних традицій. Його можна вважати засновником теорії попиту та пропозиції, теорії корисності; вченим економістом, який зробив значний внесок у розвиток теорії ренти та теорії утримання.

16. Ідейні опоненти клас.школи в Франції(Сей). Найбільш видатним вченим - економістом Франції у І половині 19ст. був Жан Батіст Сей (1767 – 1832).Основною працею є: “Трактат політичній економії”(1803). В 1828 – 1829рр. Сей опублікував “Повний курс практичної політичної економії” в 6 томах. Свою працю він будує за схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політекономії, а саме ВИРОБНИЦТВОРОЗПОДІЛСПОЖИВАННЯ як об’єкти дослідження, тобто в структурі політекономії він виділяє ці три частини. Основними в теоретичній системі Сея є: 1.теорія корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, а корисність в свою чергу надає предметам цінність, а цінність є мірилом корисності. 2.теорія трьох факторів виробництва, згідно з якою у виробництві приймають участь такі фактори як праця, капітал, земля, власники яких одержують відповідні доходи у формі зарплати, прибутку, ренти. 3.теорія реалізації або шляхів збуту, відповідно з нею головний інтерес усіх виробників полягає в обміні одних продуктів на інші. Внаслідок цього кожний продавець є в той же час і покупцем. Сей сформулював три закони ринку: 1.чим більше виробників і екстенсивніший ринок – тим більше споживачів і тим прибутковіший він для виробників, оскільки ціна зростає із зростанням попиту; 2.кожен виробник зацікавлений у розвитку інших, оскільки тим самим формує ринок попиту; успіх однієї галузі сприяє успіху інших, стимулює їх розвиток; 3.імпорт позитивно впливає на розвиток обміну, оскільки іноземні товари можна отримати лише продавши свої. В цілому завдяки своїй теоретичній системі Сей вважається засновником нового напряму в політичній економії – неокласичного.

17. Економічні погляди Бастіа представником політичної економії у Франції в цей період був Фредерік Бастіа (1801 - 1805). Він виступив з теорією послуг і економічної гармонії, яку виклав у своїй основній праці – “Економічні гармонії” (1850). У цій книзі Бастіа розглядав буржуазне суспільство як гармонічне, основою якого є обмін послугами або взаємонадання послуг. Еквівалентність обміну послугами забезпечується, на думку Бастіа, свободою обміну, а тому він був призильником свободи конкуренції, повного невтручання держави в економічне життя.

18. Ідейні опоненти клас.школи в сша (кері). Найбільш відомим представником політичної економії США був Генрі Чарльз Кері (1793 – 1879). Він є автором багатьох книжок та інших літературних матеріалів. Найбільш відомим його працями є:3-ох томник “Принципи політичної економії” (1837 –1840)“Гармонія інтересів” (1872)“Основи соціальної науки” (1858 –1859)“Керівництво до соціальної науки” (1865). Внесок Кері в економічну теорію визначається теорією суспільної гармонії або гармонії інтересів. Згідно з цією теорією повну гармонію забезпечує розподіл, який враховує вклад кожного у виробництво. На думку Кері існує природній закон. Суть цього закону полягає в тому, що із зростанням продуктивності праці в міру оволодіння людини природою доля робітників у кількості вироблених благ, що зростають, постійно збільшується, в той час як частка капіталістів пропорційно зменшується. Завдяки цьому забезпечується гармонія соціальних інтересів в суспільстві, що виключає будь-які протиріччя. По-друге теорією факторів виробництва, відповідно до якої 2-а фактори визначають вартість товару: природа і людина. По-третє теорією протекціонізму. На думку Кері невтручання держави в міжнародні відносини може привести національну економіку до промислової залежності, перетворення країни у сировинний придаток на користь іншої По-четверте внесок Кері визначається теорією збалансованого розвитку національної економіки. На думку Кері зміст цієї теорії полягає в тому, що протекціонізм сприяє раціональному розміщенню виробництв, організацій центрів, де найкраще сполучаються промисловість і сільське господарство  внаслідок цього краще забезпечуються ринки збуту вироблених продуктів і зменшуються витрати на транспортування.

19. Економічний романтизм Сісмонді .Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773—1842) —він завершує класичну політичну економію і започатко­вує дрібнобуржуазний напрям. він першим виступив проти ка­нонів класичної політичної економії, яку назвав «економічною ортодоксією». У праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового законодавства» (1803) він пропагує ідеї Сміта, виступає прихильником вільної конкуренції, фритредерства. Він заперечує класичне визначення предмета й методу політичної економії. Предметом політичної економії Сісмонді вважає «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави». Намагається дослідити економічні процеси як та­кі, що регулюються державою. Сісмонді цікавить, як уряд повинен сприяти його виробництву й розподілу. Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. він бачить формування двох абсолютно протилежних класів — трудівників і власників — або, за його словами, багатіїв і бідняків. розвиток виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у суспільстві, призводить до загост­рення суперечностей, то немає сенсу дотримуватись ідеї економіч­ного лібералізму, що її пропагували класики. Держава має втручатися в економічне життя. Сісмонді пропонує поділити виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва і в сільському господарстві, і в промисловості. Теорія вартості, капіталу і доходів. Він використовує теорію вартості для того, щоб провести чітке роз­межування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх. Капітал трактує як виробничі запаси, переважно як за­соби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. Ренту— як винагороду природи за виробничу діяльність. Теорія відтворення і криз. Він метою капіталістичного виробницт­ва називає споживання, а суперечність між виробництвом і спожи­ванням є основною суперечністю капіталізму. Кризи у Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно не­доспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й на­явності дрібних виробників.

20. Економічні погляди Прудон П'єр Жозеф (1809—1865) — французький соціаліст, теоретик анархізму. У своїй праці "Що таке власність" (1840) доводив, що "власність — це крадіжка".Своїх роботах (головним чином, "Що таке власність?" і "Філософія вбогості") піддав дуже різкій критиці капіталістичні відносинистосунки. Але дозвіл вирішення соціального питання він шукав в області галузі обміну й розподілу розподіли, що робить його характерним виразником дрібнобуржуазної ідеології. Відкидаючи Відхиляючи велику власність він прагнув до вічного панування дрібної мілкої,дрібній,мілкій приватної приватній власності. Суспільство Товариство повинне бути перетворене не шляхом соціальної революції, а шляхом поступового переходу знарядь виробництва проведення,здійснення,провадження в руки окремих окремі робітників робітниках, щоправда, об'єднаних об'єднані в артілі. Для цього, на думку думки Прудона, необхідне створення "народного банку" з даровим кредитом. Він різко нападає на всяку державу, як на орган, що обмежує свободу особи. І в цьому цім пунктіпункту,пунктові, в оцінці значення й ролі держави, він різко розходився з марксистами.

21.х-ка основних принципів істор.школи(рошер, кніс, гільдербрандт). Основними представниками цієї школи були Вільгельм Рошер (1817 – 1894), Бруно Гільдебранд (1812 – 1872) та Карл Кніс (1821 - 1898). На їх думку проблема класичної науки полягає в тому, що абстрактні узагальнення не співпадають абсолюто з економічними явищами, передаючи лише суттєве  не можуть бути використаними на практиці. Тому вивчення конкретної економіки повинно будуватися на історичному співставленні і вивченні закономірностей еволюції конкретної нації. Представники історичної школи відкинули абстрактну теорію і проголосили зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиним предметом в політичній економії. Свою назву ця школа отримала саме за методом (конкретно історичний метод), який спробували застосувати її представники в своїх теоретично-економічних дослідженнях.

22.нова істор.школа(шмоллер, брентано). Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х pp. XIX ст., Г. Шмоллер (1838—1917), Л.Брентано (1844— 1931) і К. Бюхер (1847—1930), орієнтуючись на проблеми сучасності (що характерно для історичного методу), з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної економії особливу галузь — основи соціальної політики. представники нової історичної школи виступали за еволюційний і реформістський шлях розвитку суспільства, що його мала забезпечити держава через свою політику, і вважали, що реформування має починатися з соціальної сфери і базуватись на принципі примирення економічної свободи та суспільного порядку, — необхідно ознайомитись із конкретним змістом пропозицій, тобто з тим, як ці автори розуміли соціальні реформи. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який нині набрав великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами. Шмоллер пропагував ідеї відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами. Він наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику майнову нерівність, що породжує небезпеку соціальних конфліктів. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики». Шмоллер розглядав фізичні, етичні та юридичні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, ринкові відносини, широке коло соціальних проблем. Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила Цієї школи був Л. Брентано. Найвідоміші його праці — це «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він також пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки. На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку.

24. Ранній утопічний соціалізм (Т. Мор, Т. Кампанелла, Одним з найталановитіших представників соціалістичних утопій був Томас Мор

Головним об?єктом критики Т. Мора була приватна власність. За приватної власності, на його думку, неможливо говорити про справедливість. Т. Мор в "Утопії" поставив завдання показати, як може бути організоване суспільство на засадах рівності без приватної власності. Суспільство утопії становить певну єдність. Верховний орган держави, сенат, веде облік усього, що виробляється в окремих районах. Основна господарська клітинка в утопії - сім?я. Кожна сім?я займається певним ремеслом. Праця сім?ї перебуває під контролем державних чиновників: всю свою продукцію сім?я здає державі. Отже, сім?я виступає як громадська майстерня.В основу сім?ї може також бути покладено господарську діяльність, а тому її членами можуть бути і вихідці з інших сімей, які бажають займатися ремеслом. сільського господарства, то воно не вважалося одним із ремесел. Усе вироблене розподіляється громадянам із суспільних складів. Кожний отримує стільки продуктів, скільки йому потрібно. До представників цього типу соціалізму належав Томмазо Кампанелла Влітку 1601 року Кампанелла почав писати "Місто сонця", в якому править мудрість. Спосіб життя у "Місті сонця" - громадський, тобто все спільне, в тому числі й жінки: Оскільки немає приватної власності, писав Кампанелла, то відповідно панує спільна любов і загальна турбота про кожного. Зайнятість у "Місті сонця" визначається науками, яких кожен навчається. У "Місті Сонця" все підпорядковане державі, яка представляє спільноту. Навіть відтворення потомства має на меті інтереси держави, а не приватних осіб. Праця розподіляється кожному рівно в межах чотирьох годин на день. Мешканці "Міста Сонця" доводять, що людина вільна. Це вихідний пункт "Міста Сонця" Т. Кампанелли, незважаючи на його, безумовно, утопійний проект суспільства майбутнього

25.Соц-ек погляди пізніх соціалістів - утопістів(Сен-сімон, Фурє,оуен). Важливим внеском Сен-Сімона в метод дослідження є його теорія стадій економічного розвитку. Він формулює проект нової індустріальної системи (як єдності колективізму та високого рівня розвитку промислового виробництва), шлях до якої пролягає через еволюційне трансформування власності. Проблема трансформування власності в ученні Сен-Сімона, заслуговує на особливу увагу. Центральне поняття його теорії — «колективізм» Перехідна економічна модель суспільства, за Сен-Сімоном, — це асоціація кооперативів із соціалістичним принципом розподілу. Згодом ця асоціація (завдяки всезагальній націоналізації власності) має перетворитися на єдиний кооператив, і тоді в суспільстві діятиме закон розподілу за потребами. Концепція Ш. Фур'є (1772—1837) також трактується, як історична. Центральною ланкою його теорії є теза, згідно з якою люди можуть свідомо комбінувати запропоновані історією суспільні форми, будуючи таке суспільство, яке їм потрібно, досягаючи стану «соціальної гармонії». Фур'є користується також і матеріалістичними підходами. формулює постулат про акціонерні товариства — фаланги, як спосіб усуспільнення власності (перехідна економічна модель). Теорія розподілу суспільного продукту стала основою реформістської концепції розподілу за соціалізму, і була реалізована на практиці. Як і інші утопісти, Фур'є завдання реформування суспільства покладає на державу — інституцію, спроможну обстоювати загальносуспільні інтереси. Р. Оуен (1771—1858). особливістю англійського утопічного соціалізму було те, що ідея побудови справедливого суспільства не обмежувалась певним рівнем його соціалізації. Вона передбачала дальше перетворення суспільства на комуністичне. Але шлях до комунізму, на думку Оуена, мав пролягати через соціалізм, заснований на асоціації, котру він розумів як об'єднання, сформоване на базі виробництв. асоціації Оуена — це первинні ланки суспільної системи, і відносини між асоціаціями — акціонерні, а всередині них — суспільні. Його асоціація за власністю — це акціонерне товариство, але розподіл у ньому здійснюється не за факторами, а за соціалістичним принципом — за працею та із суспільних фондів споживання. У перспективі асоціації Оуена мали б перетворитися на єдину суспільну асоціацію, об'єднатися на базі усуспільнення власності. Оуен визнає соціалістичний принцип розподілу за працею, а згодом, з формуванням комуністичного суспільства — за потребами. Роль держави в трансформуванні суспільства він бачить у формуванні «сприятливого соціального середовища» для розвитку комуністичних відносин. На увагу заслуговує і практична діяльність Оуена з реформування суспільства, його проект «трудових грошей» і «справедливого обміну».

26.Історичні умови формування марксизму. Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін: перша — загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний); і друга — нові тенденції в розвитку економічної науки. Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства, сформульована з класичних позицій соціалістами-утопістами, зі зростанням соціальної нестабільності в першій половині XIX ст., набуває все більшої популярності. Саме в цей час у розвитку економічної науки настає період певної невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Виникає особлива течія в політичній економії — марксизм, засновниками якого були К. Маркс і Ф. Енгельс.їхнє вчення стало синтезом двох протилежних підходів, двох методів — історичного і логічного (абстрактного). Саме завдяки цьому в межах історичного методу було сформульовано формаційний принцип аналізу: Маркс і Енгельс доводили, що прогрес суспільства цілком залежить від розвитку продуктивних сил, основним стрижнем яких стають засоби виробництва, котрі завжди є чиєюсь власністю, що й спричиняє поділ суспільства на два основні антагоністичні класи — власників і тих, кого позбавлено власності. Форма власності, і класи, котрим ця власність належить, визначають тип формації.

23. Еволюція історичного напряму у працях В. Зомбарта та М. Вебера. Одним із яскравих представників нової історичної школи був Вернер Зомбарт (1863—1941) автор праць "Сучасний капіталізм" (1902), "Німецький соціалізм" (1934) та ін.У своїх ранніх працях В. Зомбарт виступав прихильником теоретичної системи та "продовжувачем справи" К. Маркса. Зомбарт вважав себе прихильником буржуазно-ліберальних реформ, критично оцінюючи вплив бурхливої революційної пристрасті на наукову творчість засновників "наукового комунізму".

Гучну славу досліднику принесло побудоване на багатому історичному матеріалі фундаментальне дослідження "Сучасний капіталізм. Історико-систематичне дослідження загальноєвропейського економічного життя від його зародження до сучасності" (1902). Центральне місце у цьому творі займає історична економічна соціологія. На її основі вчений здійснив спробу осмислити походження та форми розвитку капіталізму, виявивши систему господарських цінностей, притаманних різним стадіям його еволюції.

У цій та інших працях вчений:

Розмежував поняття "господарська система" і "господарська епоха"Структуру господарської системи В. Зомбарт характеризував поєднанням трьох груп факторів:

технологічного способу виробництва (субстанції);

суспільних відносин (форми);

господарського духу (спонукального мотиву розвитку).

Виходячи з цих міркувань, вчений виокремив три групи найважливіших чинників еволюції господарської системи: техніко-економічні, соціально-організаційні та соціально-психологічні, включаючи до складу останніх суспільну свідомість, мислення та ідеологію.Дослідив еволюцію капіталізму на основі вивчення "історії духовного розвитку сучасної економічної людини". Завдяки В. Зомбарту термін "капіталізм" став загальновживаним.Дослідив особливості "капіталістичного духу" як рушійної сили господарського розвитку націй. У складі "капіталістичного духу" В. Зомбарт виділяв:дух підприємництва, пов´язаний із грандіозністю ініціатив, багатством ідей, жадобою грошей, насильством, авантюризмом, героїзмом, жагою пригод тощо;бюргерський (міщанський) дух, в основі якого лежать бережливість, скромність, уміння рахувати та заощаджувати, працьовитість, поміркованість, схильність до раціоналізації тощо.

Визначив підприємництво як прагнення до "нескінченного", до самовизначення і влади, яка у сфері матеріальних прагнень рівнозначна збільшенню суми грошей. Вчений виокремив шість основних типів капіталістичних підприємців:

розбійників, феодалів, зайнятих комерцією (продажем зерна, вовни, гірничою справою тощо);

державних діячів, спекулянтів (лихварів, банкірів, біржових гравців, засновників акціонерних товариств);

купців, ремісників,

Впровадив в економічну теорію поняття "економічної кон´юнктури", протиставивши учення про її коливання марксистській теорії криз.

Започаткував концепцію "соціального плюралізму," згідно з якою розвиток суспільства відбувається не шляхом зміни господарських систем, а шляхом їх співіснування, приєднання основних елементів нового устрою до попередніх.

На думку більшості дослідників, нова історична школа досягла вершини свого розвитку у творчості Макса Вебера (1864—1920 автора праць: "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904), "Господарська етика світових релігій" (1916—1919), "Загальна економічна історія" (1919—1920) та ін.

На відміну від інших представників історичної школи, які відводили провідну роль державі, М. Вебер розглядав суспільство як сукупність вільних індивідів, пояснюючи соціально-економічні процеси і явища на основі індивідуальних мотивів господарської поведінки. Водночас він визнавав існування суперечностей між індивідуальними та суспільними інтересами, покладаючи на державу важливі функції з їх врегулювання.

Найважливіші ідеї теоретичної системи М. Вебера:

Концепція "ідеальних типів" — певних теоретичних схем, абстрактних мислених конструкцій історичного процесу, які формує вчений з метою осмислення конкретних фактів історичного розвитку. М. Вебер трактував "ідеальні типи" як штучну побудову, яка полегшує виявлення економічних закономірностей.

Оригінальна теорія генезису капіталізму як форми цивілізації , рушійною силою розвитку якого виступає раціоналізація суспільного життя.

Спираючись на концепцію "ідеальних типів", вчений виокремив дві ідеально типові орієнтації економічної поведінки індивідів:

традиційну, ціле раціональну.

Праці В. Зомбарта та М. Вебера стали важливим внеском у розвиток історичної традиції у політичній економії, започаткувавши дослідження морально-етичної природи суспільно-історичних процесів, менталітету нації як визначального чинника економічної поведінки, інституційних рамок господарської діяльності та факторів їх зміни тощо.