4.2 Міжнародна інвестиційна діяльність та її чинники

Міжнародна інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій суб'єктів по вкладенню інвестицій за рубіж та іно­земних інвестицій. Вона перерозподіляє у просторі і часі ресурси між окремими суб'єктами й об'єктами різних країн. Зрозуміло, що головним суб'єктом інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладення коштів є інвестор. Його іноземна діяльність зумовлена розвитком господарських зв'язків між кра­їнами світу, і залежить вона як від об'єктивних економічних за­конів, так і від політико-економічної мети діяльності національ­них держав у світовому політичному та господарському просторі.

Здійснюється міжнародна інвестиційна діяльність у двох напрямках: вивезення капіталу та залучення іноземних інвестицій.

Вивезення капіталу зумовлюється під дією таких чинників:

Надлишком капіталів у країні (низькі норми прибутку, чи брак відповідної економічної структури для застосування ка­піталів)

Потребою у нових ринках збуту, сировини.

Формування певного рівня конкурентоспроможної економі­ки.

Міжнародний поділ праці.

Транс націоналізація економіки.

Пошук стабільних умов застосування капіталів.

Необхідність залучення іноземних інвестицій виникає за:

обмеженості внутрішніх інвестиційних ресурсів;

низької інвестиційної активності власних інвесторів;

необхідності забезпечення разом з інвестиціями нової техніки та технології;

бажання створити конкурентноспроможну економіку та освоїти світові ринки;

потреби в модернізації соціальної інфраструктури суспільства.

В залежності від виду та форми іноземних інвестицій ос­новні напрямки міжнародної інвестиційної діяльності можна представити за допомогою схеми.

Головною метою приватних іноземних інвестицій є екс­порт інвестиційного капіталу за кордон у грошовій або товарній формі з метою отримання прибутку чи розширення економічного впливу. Головною метою державний іноземних інвестицій є створення правових, економічних та організаційних умов для сталого розвитку економіки країни, куди вкладаються інвестиції.

Основу підприємницького капіталу становлять прямі та портфельні інвестиції.

Прямі інвестиції— це вкладення у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. Прямими інвестиціями є як первинні вкладення так і реінвестиції, крім того до них відносяться всі внутрішньо корпоративні перекази капіталу у формі кредитів і позичок між прямим інвестором і філіями, дочірніми і асоційованими компаніями.

Масштаби прямих інвестицій і темпи їх вкладання залежать від обсягів капіталів країн донорів і змін в економіці, сприятливого клімату для залучення прямого, реального капіталу — це комплексна проблема, яка містить у собі економічну, соціальну, політичну й технічну складові. Світовий досвід доводить, що умо­ви іноземним інвесторам створюються за допомогою економічних та соціальних заходів, юридичних норм, що є складовою інвестиційного законодавства держави, яка приймає капітал; міжна­родних договорів; інвестиційних договорів між іноземним інвесто­ром і державою, яка приймає; страхових полюсів при страхуванні інвестицій у національних та міжнародних страхових організаціях. Виходячи з цих умов, прямі інвестиції можуть здійснювати­ся в таких формах:

Придбання неконтрольних пакетів акцій у фірмах країн- реципієнтів здійснюється через пряму купівлю акцій на місцево­ му фондовому ринку. Цей спосіб інвестування широко використовується в процесі приватизації підприємств, а також при обміні акцій на борги підприємств як державної, так і приватної форми власності.

Ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів дають інвестору можливість виходу на ринок із мінімальним ризиком. Транснаціональна компанія передає права на виробництво певного продукту або послуги або на використання запатентованого процесу, технології, товарного знаку або іншої інтелектуальної власності місцевій фірмі, яка буде відповідати за виробництво та маркетинг на місцевому ринку. Іноземний інвестор може купувати й акції місцевої фірми, із якою укладено ліцензійну угоду.

Стратегічні альянси і спільні підприємства дають інвесторам більшу присутність на місцевому ринку з меншим ризи­ком, ніж пряма купівля місцевої фірми або створення власного дочірнього підприємства. Створення альянсів великими корпораціями відкриває можливості для дрібних компаній, що шукають джерела фінансування для зросту. Продукція таких компаній може забезпечити більш високий доход порівняно з великими конкурентами, які частіше всього не так оперативно реагують на появу нових ринків і продуктів.

Переважна більшість стратегічних альянсів набуває форми спільних підприємств, що створюються для досягнення цілей, обумовлених членами-замовниками (компаніями, що вирішили розширити альянс) започаткованого бізнесу; в енергетиці — шляхом підтримки ощадливого використання газу та нафти; в фінансовій сфері — наданням практичної допомоги (підготовка фахівців) в оволо­дінні банківською, страховою справою, обліком та іншим досві­дом; в сфері управління — підтримка політики та адміністратив­них реформ у головних урядових структурах шляхом відряджен­ня радників та інші організації.