Театр абсурду. Драми-притчі хх століття

“Театр абсурду” – умовне літературне угрупування. Його представники не створювали жодних загальних маніфестів. Програмних творів та й навіть не спілкувалися між собою.

У 1961 році вийшла друком й відразу стала відомою монографія англійського літературознавця Мартіна Ессліна “Театр абсурду”. Автор книги поєднав творчість драматургів різних країн та генерацій за кількома типологічними ознаками. Серед головних ознак Есслін виділяв: руйнування сюжету і композиції, відсутність конкретного часу й місця дії, наявність екзистенційних персонажів, ірраціоналізм, абсурдні ситуації, словесний нонсенс. За цими типологічними ознаками автор монографії проаналізував творчість румуна Йонеска, вірменина Артюра Адамова, ірландця Самюеля Беккета, англійців Гарольда Пінтера, Нормана Сімпсона, американця Едварда Олбі, німця Гюнтера Грасса, поляків Славомира Мрожека й Тадеуша Ружевича, чеха Вацлава Гавела (майбутній президент Чехії.

Драми абсурдистів шокували глядачів, читачів, критиків. Автори у своїх творах виступали проти будь-якого регламенту, нормативності і здорового глузду. У їх драмах присутні: змішування жанрів, панування трагікомедії (С. Беккет “Чекаючи на Годо”, Йонеско “Стільці”), антипєса (Йонеско “Голомоза співачка”), псевдодрама тощо. У таких драмах: поєднуються елементи різних сфер мистецтва (пантоміма, цирк, мюзик-хол, кіно, хор; відтворюються сновидіння, жахи, часова дія, зведена до абсолютного мінімуму (п’єси Беккета); замість динаміки панує статика, відбувається руйнація мови персонажів (говорять, не чуючи однин одного або промовляють паралельні монологи).

Ці засоби вживаються для того, щоб передати людську самотність, некомунікабельність, загрозу тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, загрозу вживання мовних штампів і кліше, тобто про втрату людиною своєї сутності, поступове перетворення її на тварину.

Людство зрозуміло твори цих драматургів й належно оцінило їхню працю (Йонеско – академік французької академії, Беккет – лауреат Нобелівської премії).

“Театр абсурду” з його болем з приводу втрати людиною свого внутрішнього світу, з його критикою автоматизму, конформізму, міщанства, некомунікабельності по праву належить до класичної всесвітньої літератури.

Драматурги “драми абсурду”, розповідаючи про сучасний світ, використовують таку жанрову форму, як драму-притчу (швейцарські драматурги Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт).

Макс Фріш (1911-1991)

Макс Фріш є автором драм, присвячених проблемам пристосовництва, життєвого фашизму (“ І ось вони співають”, “Андорра”), та проблемам особистості, яка стає безпорадною перед вимогами часу і суспільства (“Китайський мур”, “Дон Жуан або Любов до Геометрії”).

Знаменитою стала драма Макса Фріша пєса-романс “Санта Крус”. Цей твір піднімає тему, яка є наскрізною у творчості Фріша, – невідповідність норм і правил сучасного життя внутрішнім можливостям людини.

Герої п’єси (господар замку барон і його дружина Ельвіра) не живуть, а існують, їхнє спільне життя – тягар для них. Змінити життя, відмовитись від нього вони не можуть, бо вважають, що виконують свій обов’язок. Барон – людина порядку, повністю підкорена йому, але в глибині душі він сумує за іншим світом. І вимушене виконання цього обов’язку, і постійний сум призводять до своєрідного роздвоєння його особистості.

Протистоїть цьому міщанському світу третій герой п’єси – Пелегрін. Це пірат і волоцюга, якому заздрять однак сумні мешканці замку. Він живе вільно, розкуто, у світі свободи й екзотики (Куба, Мексика), яскраво і з ризиком. Пелегрін – надзвичайно жива людина, яка хоче бачити навколо себе таких же “живих” людей.

Колись, 17 років тому, він був у порту Санта Крус, де зустрів і покохав юну Ельвіру. Ельвіра тоді була вже заручена з бароном, але Пелегрін вкрав її і відніс до каюти. Однак з цього нічого не вийшло.

Перебуваючи тепер у замку, Пелегрін раптом дізнається, що та Ельвір – хазяйка цього замку, що в неї є дочка, не схожа на барона. Він вирішує побачитися з Ельвірою і проникає в замок, куди нікого не пускали (хіба що орендарів по святах).

Пелегрін приносить у замок свіжий струмінь повітря, романтичний світ пригод та небезпеки, а ще приносить гітару, під звуки якої розповідає про племена, котрі ходять голими, не бачили снігу, не знають страху, турбот, зубного болю. Він співає про гори, що плюються в небо сіркою, димом і камінням, про риб, які можуть літати, про сонце, що здається зеленим, якщо дивитися на нього з дна морського.

Коли Пелегрін помирає, Ельвіра, яку він розбудив своїми оповідками, починає усвідомлювати, що вони з чоловіком усі 17 років грали “маленьку комедію”, а останні роки вже й не знали, про що говорити.

Зате тепер вона зрозуміла, що життя зовсім не таке, як раніше гадала. Вона зрозуміла, що кохання буває глибшим, вірність – міцнішою, що не треба боятися снів (тобто справжнього життя), не треба ховати свою тугу, брехати собі й іншим.

Отже, в п’єсі небезпечне (тобто справжнє) життя протиставляється буденному, похмурому існуванню, що сковує людину, позбавляє її свободи. П’єса наповнена символікою. Замок барона схожий на замок Кафки (відірваність мешканців замку від справжнього життя). У замку і навколо нього – похмуро, сім днів підряд іде сніг. А в краях, де бував Пелегрін – завжди, тепло і світло, нема зими й похмурості.

Символічною є й умовна сцена смерті Пелегріна. Його оточують десять постатей, які символізують його минуле (дитинство, матір), роки життя (жінки, яких він любив) і майбутнє (дочка Віола, яка повинна про все дізнатися і почати нове життя).