“Нова драма” європейської літератури

ХХ століття в історії літератури Європи відзначається широким підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали “новою драмою” через її радикальні зміни.

“ Нова драма” виникла в атмосфері культу науки, бурхливого розвитку філософії, психології, наукового аналізу. Вона увібрала в себе різні художні явища, літературні школи, течії від натуралізму до символізму. З початку свого нового відродження намагалася привернути увагу людей до гострих, живих проблем сучасності.

Біля джерел “нової драми” стояли норвежці Ібсен та Гамсун, швед Август Стрінберг, француз Е. Золя, німці Г. Гауптман, Б.Брехт, англієць Б. Шоу, бельгієць Моріс Метерлінк.

Роль новатора та першопрохідника належить Генріху Ібсену. У п’єсах “Ляльковий дім”, “Привиди”, “Ворог народу” Ібсен зосереджує увагу на соціальних проблемах, а в “Дикій качці” і наступних (“Гедда Габлер”, “Пер Гюнт”, “Бранд”, “Жінка з моря”) звертається до морально-психологічних проблем, наповнюючи зміст творів символічними елементами та поняттями.

Саме Ібсен створив “нову драму”, надав їй соціального, філософського, морального. Проблемного значень, опрацював її художню форму, ввів живу розмовну мову, розвинув мистецтво діалогів, створив образ героя-бунтівника. По його стопах ішли Шоу, Стрінберг, Гауптман, Метерлінк.

Свою творчу незалежність відстоював (хоч і перебував під впливом Ібсена) норвезький письменник Кнут Гамсун. (справжнє прізвище Педерсен, 1859-1952 рр.). Шість п’єс Гамсуна (“У врат царства”, “Гра життя”, “Вечірня зоря”, “Мункен Венд”, “Цариця Тамара”, “Під владою почуттів”) займають значне місце в історії драматургії ХХ століття. Гамсун. Розмірковуючи над тим, що людина втягнута у нервовий темп життя, непослідовна у своїх діях, над нею висить багато проблем, її оточує строкатий світ і вона затиснута в собі, вважав за потрібне досліджувати складний світ сучасника, висвітлити його душу, дістатися до потаємного.

Оскільки Гамсун поділяв погляди Ніцше, то в його творах спостерігається презирство до “мас” і поклоніння “духовній аристократії”. Через естетику Ніцше драматург проводить думку про необхідність елітарного, викінченого мистецтва.

Наприклад, ліро-епічна драма у віршах “Мункен Венд” демонструє тип героя “природну людину”, аристократа духу. Дія п’єси віднесена до ХVІІІ ст. Незаконнонароджений син селянки і багатого дворянина Мункен Венд, бунтар, герой, який кинув виклик суспільству, Богові, покинув місто й оселився у лісі на лоні природи.

Поклоніння природі в душі Мункена зливаються з любов’ю-ненавистю, любов’ю-ворожістю до красуні Ізеліни. Через неузгоджене з розумом пережите кохання, дивні рішення та дії героя, взаємні звинувачення двох люблячих людей драматург показав найтонші нюанси людської душі, стверджуючи абсолютну цінність природного начала в людині як частині світу.

Англійський драматург Б. Шоу свідомо йшов шляхом Ібсена, створюючи власний театр ідей. Своїми циклами “приємних” та “неприємних” п’єс драматург відкриває людям очі на правду суспільства, на них самих, на ницість їхнього життя, пропонуючи ідею-зірку правильного, нового життя.

Сміливим експериментатором став шведський драматург Август Стрінберг, який став неоромантиком, натуралістом і сюрреалістом одночасно. На першому етапі своєї творчості Стрінберг іде по стопах Ібсена, створюючи драми з образом героя-бунтівника. Який протиставляє себе іншим, залишається самим собою. Другий період творчості Стрінберга представлений п’єсами, для яких характерна боротьба зі старим світом, компромісами, половинчастістю. У третьому періоді своєї творчості Стрінберг звертається до проблем суспільного життя, критикує інститути державної влади, особливу увагу приділяє психології героїв, взаємостосункам між чоловіками й жінками. Він стверджує, що є вища субстанція, надприродні сили, які керують людьми (“Шлях до Дамаску”, “Соната привидів”, “Фрекен Жюлі”, “Батько”, “Гра снів”).

Так, у драматичній трилогії “Шлях до Дамаску” автор намагається довести, що людське існування це сон, у якому все можливо. У сні зустрічаються минуле з сучасним і майбутнім. Герой п’єси – сучасна знервована людина, котра страждає від хаосу і дисгармонії оточуючого світу, відчуває себе вигнанцем і лише уві сні живе повним життям. Туга героя за ідеалами прекрасно втілюється в образ Пані, яка приходить до нього з минулого. Наче тіні, входять у свідомість героя його дружина й діти, перед якими він завинив, його колишні друзі, знайомі. Яких він образив. Туга, сум, непристосованість до життя примушують героя шукати порятунку. Тому він, як той біблійний праведник, їде до Дамаску, шляхом до Бога.

Німецький письменник Герхард Гауптман з натуралістичних драм поступово перейшов до реалістичних драм-казок, проникнутих символістичними шуканнями. Широке визнання принесла Гауптману п’єса “Перед сходом сонця”. Це була перша німецька проблемна драма. Але її драматичний конфлікт усе ще був пов’язаний з ідеями біологічного детермінізму.

Гауптман розповідає про руйнування багатої селянської родини, над якою висить нездорова, недобра спадковість. Волею випадку старий селянин Краузе розбагатів (на його полі відкрито вугільні копальні). Однак це багатство при його моральній спустошеності не пішло йому на користь. Краузе спився, втратив людську подобу і в п’яному чаду збезчестив свою дочку. Дружина краузе робить коханцем свого племінника. Старша дочка іде по стопах батька (п’є, згубила власного сина). Єдиний світлий промінчик у родині – молодша дочка, котра чекає на романтичне щастя. Але молодий вчений, який приїхав вивчати життя шахтарів і в якого закохалася дівчина, виявився з бідною душею, не здатним на високі почуття.

Драма Гауптмана “Ткачі” вважаться найкращою у його творчості. Вона відображає гострі соціальні конфлікти між господарями життя і робітниками. Вони, робітники, виявили себе не як пасивна, придушена жебрацтвом маса, а як активно діюча сила.

П’єса “Затонулий дзвін”, крім реальних картин народного життя відтворює поетичні, фольклорні традиції німецького народу. Величні гори, голубі озера, розкішні ліси, в яких живуть гноми, русалки, лісовики, водяні. У маленькому будиночку над скелею мешкає стара чаклунка з юною феєю – недосяжним ідеалом краси, гармонії і витонченості.

Світу свободи, поезії, фантазії протиставляється світ долини: сумний і сірий. Пастор, вчитель, цирульник, селяни звикли жити тут і для них є незрозумілим світ нагорі, світ прекрасного. Головний герой ливарник Генріх розривається між двома світами. Якось він відлив дзвін, що повинен звучати у храмі високо в горах. Але звук його виявився фальшивим, бо дзвін був з тріщиною. Поетичний світ не сприйняв фальш. Творінню ливарнику не вистачало досконалості, а сам майстер відчуває себе чужим і в горах, і в долині. Разом з дзвоном він падає і розбивається, бо не зміг подолати безодню між світом вільних гір і ницьої долини.

Бельгійський поет і драматург Моріс Метерлінк у своїй творчості схожий до Гауптмана. До того ж, вони обидва є лауреатами Нобелівської премії. Але якщо Гауптман ішов за Ібсеном, то Метерлінк стояв поруч з ним, завдяки своїм яскравим символічним творам: “Принцеса Мален”, “Аладін і Паломід”, “Там, усередині”, “Аріана і Синя Борода” та ін.

Яскравою особливістю Метерлінка є використання ним так званого “другого діалогу”. На думку автора, людям потрібно вчитися оволодівати, опановувати мистецтвом відчувати, розуміти людину без слів, розмовляючи з нею через посередництво внутрішнього діалогу, який є сутністю внутрішнього життя людини.

Іншою особливістю бельгійського драматурга є його вміння зосередитися на глобальних проблемах життя, смерті, фатуму, кохання, добра, щастя, горя, здоров’я.

Значним досягненням Метерлінка вважається його п’єса-казка “Синій птах” – тріумфальний гімн життю, душевному здоров’ю, красі, благородству, пізнанню. Діти – це майбутнє людства, тобто те ж людство, тільки завтрашнє, а Синій Птах – символ істини, щастя. Казкова мандрівка дітей – це пошуки людством істини, розкриття таємниці природи, секрету щастя.

Увечері перед Різдвом діти бідного лісоруба Тільтіль та Мітіль залишилися голодними й без подарунків, а тут фея просить їх допомогти її хворій онучці, відправляє дітей за Синім Птахом. Чарівна шапочка дає змогу їм побувати в Минулому і Майбутньому, побачити їхній справжній світ. Разом з Кішкою та Собакою діти мандрують Країною Спогадів, палацами феї, ночі, лісу, цвинтарю, садом Блаженств, царством Майбутнього. Вони зустрінуться з уособленнями людського добра і зла: душею хліба – боягузтвом, вогню – злостивістю, цукру – фальшивістю, світла – прагненням до пізнання. Кіт – то зрадник, Собака – вірний товариш. У Країні Спогадів живуть померлі, але якщо вони живуть у нашій, значить не вмирали. У палаці Ночі мандрівникам зустрічаються хвороби, війни, страхи (ніч – символ темноти і незнання).

Оскільки ліс – символ природи, а людина – дитя природи, то вона має берегти свою матір-природу. Пізнавши життя, смерть, природу, герої приходять до розуміння самих себе у Садах Долі, де живуть радощі, блаженство, доброта, праця, прекрасне і, головне, дух материнської любові. У царстві Майбутнього живуть ненароджені люди, але не всі вони залишать слід на землі.

Діти повертаються додому і розуміють, що не треба шукати щастя десь, воно – тут, поруч. Щасливими є ті люди, які безкорисливо роблять добро. Діти дарують дівчинці свою сіру горличку, яка перетворюється на Синього Птаха. Дівчинка одужує і тікає. Але чому? Істина безконечна. Нею не можна оволодіти раз і назавжди чи посадити у клітку (бути щасливим у клітці неможливо). Щастя не є постійним і не перебуває на одному місці. Воно йде до того, хто його шукає і бореться за нього.

Отже, “нова драма” – це арена пристрастей, ідейних дискусій, це вирішення філософських проблем сучасності, виникнення в театральній естетиці поняття “ четвертої стіни” (коли актор на сцені не звертає увагу на глядачів, а живе життям п’єси, так само, як глядач не звертає увагу на актора, а пізнає життя зі сцени, співпереживає, переймається проблемами, ідеями, які звучать зі сцени). Це дуже яскраво втілив у своїй творчості реформатор і теоретик театру, режисер, поет, драматург Бертольд Брехт.