Набуває розквіту сатирично-гумористична література. Достатньо згадати я. Гашека (“Пригоди бравого вояка Швейка”), новели Карела Чапека, оповідання м. Булгакова та Ільфа і Петрова.
Наступна риса літератури цієї доби стосується національного ототожнення. Якщо ми говоримо Гофман, то знаємо, що він є виразником думок і поглядів німецького народу, Байрон – англійського, Міцкевич – польського. Позанаціональна ідентифікація зустрічається дуже рідко. Але на початку ХХ століття космополітизм стає загальним явищем, властивим модернізму. Важко, наприклад сказати, до якої літератури належить творчість Кафки (німецької, австрійської, єврейської).
В ХХ столітті вже не так просто і легко, як у попередні літературні епохи, ідентифікувати постать автора за певним літературним напрямом або течією. Так, Дж. Лондон відомий і як неоромантик, і як реаліст, Коцюбинський – як реаліст і як імпресіоніст. У цей період зміцнюється і диктує правила гри модерністська література.
Набуває розквіту масова література (це не тільки Ремарк, Гоголь, Драйзер, а й, скажімо, Берроуз).
Домінуючою темою стала доля солдатів Першої світової війни, яка є темою втраченого покоління, втраченої генерації (“На західному фронті без змін” та Три товариші” Ремарка, “Смерть героя” Олдінгтона, “Прощавай, зброє!” Хемінгуея, твори Фіцжеральда, Фолкнера).
Піднімаються проблеми часу (Марсель Пруст, Томас Манн), розкриваються теми самопочутті людини в новій епосі (“Степовий вовк” Гессе), самотності людини і втрати її індивідуальності.
Якщо в західноєвропейській літературі загальний тон був песимістичним, то в радянській – оптимістичним. Але й з’являються твори, які згодом отримають назву “антиутопія”. В них зображується уніфіковане майбутнє суспільство, в якому нема нічого інедивідуального (Є. Заметін “Ми”, Дж. Оруелл “!984”). Людина зображується гвинтиком під певним номером величезної машини, яка не допускає особистих бажань, думок, почуттів, емоцій, у якій усе регламентовано, сім’я в такому суспільстві деградується. Це – радянська антиутопія. А антиутопія взагалі зображує небезпечні і передбачувані наслідки в суспільстві, котре йде тільки визначеним за певним зразком шляхом (“Мандри Гулівера” Дж. Свіфта, “Машина часу” Г. Уелса, “RUR” К. Чапека, “Наполеон з Нотінг-Хіллу” Честертона, твори Бредбері, Івліна Во, братів Стругацьких).
Отже, провідною темою літератури ХІХ-ХХ ст. є тема втрати людиною індивідуальності, тема самотності людини в суспільстві, серед людей.
Модернізм
Кінець ХІХ століття позначений загальною кризою, яка охопила й економіку, й поетику, і мистецтво. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити, куди йти. Література не задовольнялася формами критичного реалізму й опинилася на роздоріжжі. Наприкінці ХІХ століття формується явище, яке отримало назву декаданс (фр. – занепад). Декаданс – це кризове світосприйняття, яке відображало трагічний стан людини і світу. У творчості письменників звучать декадентські мотиви: сум, песимізм, розчарування (француз Поль Верлен, росіяни Федір Сологуб та Зіновій Гіппіус, українці Олександр Олесь і Микола Вороний та інші).
Ця кризова ситуація поставила перед письменниками два головні завдання: осмислити, зрозуміти кризу в соціальному середовищі; осмислити, зрозуміти кризу в мистецтві, літературі і знайти шляхи розвитку літератури, зуміти знайти естетичні засоби зображення складної і суперечливої епохи.
Напрямом, який намагався знайти шляхи вирішення цих проблем, став модернізм (modern – сучасний, найновіший). Спочатку модернізм виникає у Франції (Шарль Бодлер, Поль Верлен, Анрі Рембо), потім – у Бельгії, Польщі (Блок, Брюсов, Мережковський, Мандельштам), Австрії (Рільке) та інших країнах.
Загальні риси модернізму:
особлива увага до внутрішнього світу особистості;
орієнтація на вічні закони філософії буття і мистецтва;
особлива увага до творчої інтуїції;
схильність до містицизму, до підсвідомого;
прагнення відкрити вічні ідеї, які можуть переробити світ за законами краси;
знання – не наука, а поезія, здатна одухотворити світ, проникнути в найінтимніші глибини особистості.
Зачинателем українського модернізму вважають Миколу Вороного. Взагалі український модернізм – явище цікаве, оригінальне – формувався не тільки під впливом віянь модернізму Заходу, а й на основі відновлених вітчизняних традицій. На центральному місці в ньому – принцип краси, правди й духовності, просякнутий ідеєю патріотизму. Крім Миколи Вороного, в напрямі модернізму працювали українські літератори: О.Олесь, Г. Чупринка, М. Зеров, Драй-Хмара, Рильський та ін.
Модернізм – напрям багатогранний. Він розпадається на течії: символізм, футуризм, акмеїзм, імажизм, експресіонізм, імпресіонізм, абстракціонізм, потік свідомості тощо.
Символізм (гр. – знак символ) формується завдяки творчості французьких письменників і поетів Поля Верлена, Артюра Рембо, Гійома Аполлінера. Основні риси символізму:
через символ як основу художньої системи досягти краси світу, уникнувши повсякденності;
зображати не конкретні дії, а світ через вічні ідеї та образи;
індивідуальність та почуття особистості, заглиблення у світ духовних переживань людини – невичерпне джерело творчості;
основні художні засоби: метафоризм, іномовлення, натяки, символи.
Французькі символісти залишили нам поезію ліричну, яка шукає вічний смисл буття, поезію Краси, Духу, Вічності.
Українські символісти поєднують у творчості загальнолюдське і національне. Це – поети особистих переживань, музикальні (писали романси), використовували фольклор, для них характерна туга за прекрасним, казковим світом (це відрізняє їх від французьких символістів).
Теоретиками акмеїзму вважаються М. Гумильов, С. Городецький, Й. Мандельштам (Блок). Основні риси акмеїзму:
наповнення слів змістом з одночасним відображенням духовного світу особистості;
розвиток традицій світової класики;
удосконалення поетичної майстерності.
Імажинізм походить від латинського image – “образ”. Ця течі виникла в англомовній поезії Р. Олдінгтон, Д. Лоренс. Їхні вірші – калейдоскоп образних картин. В Росії імажинізм представлений Єсеніним, Марієнгофом, Шершеновичем. Імажиністи часто відривали слово-образ від реальності, вважаючи поезію ритмікою образів, проголошували незалежність мистецтва від держави.
Тихо в чаще можжевеля по обрыву
Осень – рыжая кобыла – чешет гриву.
Над речным покровом берегов
Слышен синий лязг ее подков.
Схимник-ветер шагом осторожным
Мнет листву по выступам дорожным
И целует на рябиновом кусту
Язвы красные незримому Христу.
Однією з авангардних течій є футуризм. Він виник в Італії і, крім розриву зі старими традиціями, стверджував динаміку урбаністичної цивілізації, нівелював особистість, відтворював культ сили та бунтарського духу, безликої людини. В Росії футуризм пов’язаний з революційними ідеями перетворення суспільства. Це такі представники футуризму, як Маяковський, Хлєбніков, Каменський, Бурлюк, Северянін, Асєєв, Пастернак. Український футуризм представлений в основному творчістю Михайла Семенка.
Експресіонізм ( від латинського експресія – вираження) сформувався на початку ХХ століття. Основний його принцип: через гіпертрофоване авторське “Я”, через напруження і переживання “Я” до зображення суб’єктивного світобачення. Основні риси експресіонізму:
нервова емоційність;
ірраціональність;
символіка, гротеск, гіперболічність;
фрагментарність;
відсутність барв або їх контрастність.
Представниками цієї течії в європейській літературі є Б. Брехт, Л. Франк, в українській – М. Бажан, Ю Клен, в російській – М. Цвєтаєва, І. Северянін.
Сюрреалізм – авангардистська течія, що виникла у французькій літературі у 10-20 роках і знайшла своє відображення в живописі, скульптурі, театральному мистецтві. Назва “сюрреалізм” походить від французького слова, що означає надреалізм. Представниками сюррреалізму в літературі були Луї Арагон, Поль Елюар. Головною особливістю цього напряму стало привернення уваги до підсвідомості людини, використання так званого автоматичного письма (запис першого, що прийшло в голову, опис випадкових предметів, викликані ними асоціації, уривки розмов). Важливим для сюрреалістів є прагнення відкрити надзвичайне у сірій повсякденності. Вони закликали відкинути реальне, піднестися над ним, сягнути в надреальне (у світ інстинктів, підсвідомого). Вони прагнули звільнити людину від ланцюгів, навішаних на неї родиною, суспільством, мораллю, протестували проти жорстокості життя і раціоналізму, який найбільше зневажали.
Екзистенціалізм (від латинського – існування) – течія модернізму, пов’язана з однойменною філософською теорією і ґрунтується на її постулатах. Екзистенціалісти змальовували трагізм існування людей. Хаос, випадковості життя, абсурд буття людини неможливо збагнути й пізнати, вважали вони. Усе залежить від долі, фатуму, що особливо проявляється в граничних ситуаціях, критичних моментах, коли людина стоїть на грані життя і смерті, страждає і стверджується в думці, що вона є часткою жорстокого й безглуздого світу, чужою в ньому. Але Бог наділив людину розумом і правом свободи вибору у своєму внутрішньому світі. Тому, керуючись совістю, людина повинна скерувати свої дії на добро, на служіння людству, повернутися до Бога. Тобто екзистенція прихильників цього напрямку – життя людини за законами Божими, її духовне буття. “Людина є тим, чим вона сама себе робить” – писав французький письменник, філософ Жан Поль Сарт. Основні теми його художніх творів – пошук абсолютної свободи, самотність, абсурд буття (“Шляхи свободи” (тетраголія), п’єси- притчі “Мухи”, “Диявол і Господь-Бог”).
Імпресіонізм – одна із поширених течій модернізму. Що відтворює письменник-реаліст, чиї враження передає в творі? Реаліст, зрозуміло, відтворює реальне життя, передаючи насамперед власні враження. А письменник-імпресіоніст, передаючи особисті враження, намагається наблизити їх до вражень героїв своїх творів. Поняття імпресіонізму походить від французького “враження”. Але враження від чого? Якщо реаліст передає враження від навколишнього світу, то імпресіоніст – від внутрішнього світу (свого або зображуваної людини).
Для реаліста предмети матеріальної культури, людина, природа, космос, соціум – це об’єкти дослідження, зображення, безпосередніх роздумів. Імпресіоніста цікавлять лише враження людини від певних об’єктів.
Реаліст не тільки копіює світ, а й намагається збагатити його історичним досвідом, проаналізувати, узагальнити, типізувати. Тому пізнавальна, інформативна функція в реалістів є основною. Але в цьому полягає й обмеженість реалізму, який не може вийти за межі свідомого й відкрити світ підсвідомий, трансцендентальний, містичний, ірраціональний.
Класичним зразком художника-імпресіоніста називають Клода Моне за серію його картин “Руанські собори”, відомий як імпресіоніст і художник О. Ренуар (“Купання на Сені”). В музиці імпресіоністом вважається Дебюссі (музична п’єса “Море”)“.
Представниками течії імпресіонізму в літературі стали брати Гонкури, які вважали: “бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво”. Іван Франко висловився про молоду генерацію письменників, які проникають у душу і, наче магічним ліхтарем душі освітлюють усе довкола. В стилі імпресіонізму працював норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії Гамсун (“Пан”, 1859-1952рр.), українські письменники М. Коцюбинський (“Цвіт яблуні”, “Intermezzo”, новела “Лялечка”), М. Вороний, О. Олесь, М. Богданович. Ось як, наприклад, описує ліс імпресіоніст Гамсун: “Чулося шелестіння. Сопіла, принюхувалась звірина, перегукувались птахи. І покликами сповнювалося повітря. І хрущів поналетіло в цьому році, на їхнє дзижчання відповідали шурхотом крил нічні метелики, і по всьому лісу наче ішов шепіт”. В цьому описі нема замальовок ландшафта, детілей рослинного чи тваринного світу, а тільки зорові і слухові враження. У Коцюбинського теж природа, оточення, люди існують не самі по собі, а лише у світосприйнятті, переживаннях героїв, все передається через власне враження і через враження від вражень.
В цілому імпресіонізм був кроком на шляху проникнення в космос людської душі, спробою вловити неусвідомлювані порухи душі, її вічну таємницю. Концепція часу – найважливіша для імпресіонізму. Це вже не епічний, історичний час, а моментальність, що в швидкоплинному ХХ століття набирає дедалі більшої ваги.
Школа “потоку свідомості” сформувалася і стала популярною завдяки появі роману ірландського письменника Джона Джойса (1882-1941) “Улісс” (1922). Роман є хронікою одного дня двох героїв (за аналогією з “Одісеєю” Гомера). Для зображення духовного життя героїв письменник використав їхні численні спогади, асоціації. Внутрішні монологи, потік свідомості, в якому химерно переплітаються різноманітні поняття. Американський філософ і психолог Уільям Джемс ввів термін “потік свідомості” (стан людини, що постійно змінюється): “Ми то бачимо, то чуємо, то розмірковуємо, то бажаємо, то згадуємо, то сподіваємося, то любимо, то ненавидимо… Свідомість тече. Тому метафора “ріка”, “потік” найточніше відображають свідомість.
Для прихильників течії “потоку свідомості” людське відчуття – єдина цінність свідомості. Свідомість є більш вірогідною, ніж реальний світ. Реальне життя – лише відбиток тих процесів, що відбуваються в нашій свідомості, саме вони сприяють пізнанню змісту життя.
