2. Поняття та зміст виконавчого провадження

Виконавче провадження — це сукупність дій спеціально уповноважених державних органів, спрямованих на примусове виконання рішень судів, а також інших органів (посадових осіб) у випадках, передбачених законом.

Характерними ознаками виконавчого провадження є:

— сукупність процесуальних та фактичних дій;

— це — діяльність органів і посадових осіб, зазначених у законі, де суд відіграє не основну, а допоміжну, факультативну роль;

— процесуальна діяльність учасників виконавчого провадження врегульована законом; водночас виконання віднесене до компетенції органів не судової, а виконавчої влади;

— мета — примусове виконання рішення, яке здійснюється на підставі, способами і в межах повноважень, визначених законом².

Виконавче провадження не слід повністю ототожнювати з виконанням судових постанов. По-перше, не всі постанови мають потребу у виконанні (наприклад, більшість ухвал суду першої інстанції). По-друге, з тих рішень, які повинні виконуватися, не для всіх необхідний примусовий порядок. Багато рішень, зокрема рішення про визнання, не мають потреби в підключенні механізму державного примусу. По-третє, серед судових постанов, для яких потрібний механізм державного примусу, одна частина виконується добровільно, інша — хоча і примусово, але без використання механізму судового виконання (рішення про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, відібрання дітей, про стягнення аліментів), і тільки третя виконується з використанням спеціально створеного судового апарата примусового виконання актів правосуддя³.

У юридичній науці склалися дві точки зору з питання природи виконавчого провадження і його місця в системі правових засобів захисту. Представники першої з них розглядають примусове виконання судового рішення як складову частину цивільного процесу⁴, а їх опоненти не включають виконання в структуру судового процесу і вважають його самостійною сферою діяльності служби державних виконавців⁵.

На нашу думку, деякою мірою помиляються представники обох точок зору, оскільки одна частина виконавчих дій і правовідносин — це дійсно цивільний процес, а інша частина, хоча і пов'язана з судовим процесом спільною метою захисту прав, ним не є. Перші не враховують, що цивільні процесуальні правовідносини не можуть існувати без участі суду, більшість же правовідносин у виконавчому провадженні, починаючи з його відкриття, виникають і розвиваються поза судовою процедурою. Другі не надають належного значення тому, що частину питань виконавчого провадження становлять предмет судової діяльності (наприклад, видача виконавчого листа, роз'яснення рішення, відстрочка або розстрочка, зміна способу та порядку виконання рішення тощо).

Правильне визначення співвідношення виконавчого провадження з судочинством має не тільки теоретичне, але і практичне значення, оскільки дозволяє виробити чіткі критерії для законодавчих рішень, спрямованих на закріплення більш ефективних заходів з примусового виконання судових рішень. Так, прихильники віднесення виконавчого провадження до цивільного процесу вважають, що воно становить предмет регулювання лише цивільного процесуального права. Звідси пропозиції про включення всієї системи норм, що регулюють відносини з виконання судових актів у ЦПК, їх опоненти вважають, що виконавче провадження регулюється виконавчим правом, що є самостійною галуззю права. Відповідно як основний напрямок реформування виконавчого провадження вони пропонують його самостійну кодифікацію, тобто розробку і прийняття спеціального Виконавчого кодексу.

На наш погляд, діюча структура виконавчого законодавства в цілому відповідає місцю виконавчого провадження в системі правових засобів захисту прав, свобод і законних інтересів. Вона передбачає наявність у галузевому процесуальному законодавстві (наприклад у ЦПК) лише тих процесуальних норм, які регулюють відносини, що виникають при розгляді та вирішенні судом питань виконавчого провадження. Інші ж норми поміщені в інших джерелах, основним з яких є Закон України від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження»⁶ (далі — Закон), що не перешкоджає їх наступній систематизації за допомогою прийняття самостійного кодифікованого акта.

Джерела виконавчого провадження:

1. Конституція України від 28 червня 1996 p.;

2. Закони України:

— «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р.;

— «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 p.;

— «Про третейські суди» від 11 травня 2004 p.;

— Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 p.;

— Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 p.;

— Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 листопада 1960 p.;

— Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 p.;

— Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. та інші закони;

3. Акти Кабінету Міністрів України (наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» 1993 p.);

4. Акти Міністерства юстиції України (наприклад, «Інструкція про проведення виконавчих дій» від 15 грудня 1999 р.);

5. Рішення Конституційного Суду України (наприклад, рішення у справі за конституційним зверненням спільного підприємства «Мукачівський плодоовочевий консервний завод» про офіційне тлумачення положення пункту 10 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» (справа про виконання рішень третейських судів) від 24 лютого 2004 р.⁷).

Не є джерелом виконавчого провадження роз'яснення Верховного Суду України (наприклад, Постанова Пленуму Верховного Суду України №14 від 26 грудня 2003 р. «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження») та Вищих спеціалізованих судів України (наприклад, Лист Вищого адміністративного суду України від 09.01.2008 р. №7/9/1/13-08 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби»). Зазначені роз'яснення містять узагальнені положення, призначені для багаторазового застосування з тієї або іншої категорії справ або при виникненні однорідних випадків.