Персоналії

Сергій Єфремов (1876-1937 рр.). Український учений, державний і громадський діяч. Народився в с. Пальчику на Черкащині. Закінчив Київський університет. У 1905-1907 pp. перебував в Українській радикальній партії, згодом став одним з ініціаторів створення Товариства українських поступовців. Після реорганізації ТУП в Українську партію соціалістів-федералістів став її головою. Одночасно в Центральній Раді виконував обов’язки секретаря з національних справ. Після жовтня 1917 р. повернувся до наукової діяльності. Автор фундаментальної праці «Історія українського письменства», монографій про творчість Т. Шевченка, І. Франка. Заарештований за сфабрикованою справою 1930 р. Загинув у сталінському «політізоляторі» ймовірно 1937 р.

Олександр Керенський (1881-1970 рр.). Російський політичний діяч, голова Тимчасового уряду в Петрограді. У Тимчасовому уряді – військовий і морський міністр, потім – прем’єр-міністр, після розгрому корніловщини став верховним головнокомандувачем. У липні 1917 р. очолив переговори Тимчасового уряду з Центральною Радою в Києві. 7 листопада 1917 р. втік з Петрограда. У 1918 р. емігрував до Франції, у 1940 – до США.

Володимир Ленін (Ульянов) (1870-1924 рр.). Російський революціонер, засновник та ідеолог більшовизму й міжнародного комунізму. Народився в м. Симбірську (тепер Ульяновськ). Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Організатор «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». В 1917 р. розпочав діяльність, спрямовану на повалення Тимчасового уряду та ліквідацію двовладдя. Того ж року більшовицька партія на чолі з В. Леніним захопила владу в Петрограді. Один з ініціаторів так званої нової економічної політики. Послідовно виступав проти ідеї української окремішності. Уважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. У 1922 р. виступив ініціатором створення СРСР. Із середини грудня 1922 р. після різкого погіршення стану здоров’я й до самої смерті в 1924 р. фактично був усунений від керівництва партією й країною. Похований у мавзолеї на Красній площі в Москві.

Павло Скоропадський (1873-1945 рр.). Учасник Російсько-японської війни. З 1912 р. – генерал-майор почту імператора. У 1914-1917 pp. – командир гвардійських кавалерійських частин. У 1917 р. обраний почесним військовим отаманом Вільного козацтва. У квітні – грудні 1918 р. – гетьман Української Держави. Сприяв поступу науки, культури, освіти в Україні. З 1918 р. емігрував до Німеччини. Співзасновник Українського наукового інституту (Берлін; 1926-1945). Помер у Берліні.

Федір Швець (1882-1940 рр.). Український громадсько-політичний діяч, учений-геолог. Народився на Черкащині. У 1909 р. закінчив Дерптський університет, співпрацював з термінологічною комісією Українського наукового товариства в Києві. У 1909-1916 pp. викладав природничі науки в Дерптській гімназії. У 1915 р. здійснював геологічні дослідження на Керченському півострові, Кавказі та в Криму. В 1917 р. повернувся в Україну. У червні 1917 р. на першому Всеукраїнському селянському з’їзді увійшов до Всеукраїнської ради селянських депутатів і був уведений до Української Центральної Ради. У вересні 1918 р. призначений професором геології Українського державного університету в Києві і його першим проректором. У період Української Держави – член Українського національного союзу. З листопада 1918 р. ввійшов до складу Директорії УНР. У 1923 р. – професор геології Українського вільного університету. У 1924-1929 pp. викладав в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. Автор багатьох наукових праць з геології. Помер у Празі, де й був похований.

Андрій Макаренко (1886-1963 рр.). Український політичний діяч. Народився в Гадячі. Служив в управлінні Південно-Західної залізниці в Києві. У 1917 р. був одним з організаторів діяльності українських залізниць, головою Спілки залізничників. У 1918 р. входив до Директорії УНР. У 20-30-х pp. ХХ ст. перебував у Чехословаччині та Австрії. Захистив докторську дисертацію в Українському високому педагогічному інституті. Протягом 1928-1929 pp. разом з П. Андріївським і Ф. Швецем створив Українську національну раду за кордоном, яка мала стати центральним представницьким органом наддніпрянських українців в еміграції. У повоєнний час жив у Німеччині, допомагав українським біженцям уникнути депортації до СРСР. У 1951 р. оселився у США, де й помер.

Євген Петрушевич (1863-1940 рр.). Український громадсько-політичний діяч. Народився в Буську (тепер Львівська обл.) у сім’ї священика. Навчався на правничому (юридичному) факультеті Львівського університету. У 1907-1918 pp. – посол австрійського парламенту, заступник голови Українського парламентського представництва. Під час Першої світової війни – член Головної української ради та Загальної української ради. В 1918 р. як президент Української Національної Ради проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави. В 1919 р. обраний Президентом Західноукраїнської національної ради (фактично Президентом ЗУНР). Після проголошення Акту злуки ЗУНР і УНР став членом Директорії УНР. У 1919 р. покинув Кам’янець-Подільський і виїхав до Відня. До кінця свого життя перебував в еміграції в Берліні, де й помер у 1940 р. Похований на цвинтарі кафедри св. Ядвіги.

Християн Раковський (1873-1941 рр.). Український радянський державний діяч. Голова Раднаркому України (1919-1923 pp.). Дипломат. Відстоював ідею реальної автономії України. З кінця 1920-х pp. перебував в антисталінській опозиції. У 1937 р. заарештований у справі так званого антирадянського правотроцькістського блоку й засуджений до 20 років ув’язнення. За вироком 1941 р. був визнаний винним в антирадянській агітації і розстріляний.

Антон Денікін (1872-1947 рр.). Російський військовий діяч, генерал-лейтенант (з 1916 p.). Під час Першої світової війни командував стрілецькою бригадою, потім корпусом. У 1917 р. – начальник штабу, верховний головнокомандувач, головнокомандувач Західним та Південно-Західним фронтами. Один з керівників «білого руху». З жовтня 1918 р. – головнокомандувач Добровольчої армії. З квітня 1920 р. в еміграції.

Семен Будьонний (1883-1973 рр.). Маршал Радянського Союзу. У 1919-1923 pp. – командувач Першою кінною армією. У 1939-1941 pp. – заступник наркома оборони СРСР. У 1941-1942 pp. – головнокомандувач військ Південно-Західного та Північно-Кавказького фронтів, де показав свою нездатність до керівництва військами в умовах механізованої війни. У 1943-1953 pp. – командувач кавалерією. Один з організаторів масових репресій серед військових у 1930-1940-х pp.

Юрій Тютюнник (1891-1929 рр.). Член Центральної Ради. Один з організаторів селянського повстання проти австро-німецьких окупантів і гетьмана П. Скоропадського. У 1918-1919 pp. – начальник штабу військ Директорії. За визволення Одеси нагороджений орденом Червоного прапора. Учасник антирадянського виступу М. Григор’єва проти продрозкладки. Генерал-хорунжий Директорії. У радянсько-польській війні 1920 р. – командир 4-ї дивізії військ Директорії. Разом із С. Петлюрою емігрував до Польщі. У 1920-1921 pp. очолював партизансько-повстанський штаб петлюрівців. У 1923 р. здався радянській владі. Розстріляний у Бутирській в’язниці в 1929 р.

Нестор Махно (1888/1889 – 1934 рр.). Український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні. Народився в с. Гуляйполе Катеринославської губернії (тепер Запорізька обл.). У 1906 р. став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів». За участь в експропріаційних акціях кілька разів був заарештований поліцією. У березні 1910 р. Одеський військово-окружний суд засудив Н. Махна до смертної кари, яка невдовзі була замінена довічною каторгою. В 1917 р. розгортає на Катеринославщині широку діяльність як політик і військовий діяч: формує «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин, що намагалися через територію України пробитися на Дон і приєднатися до військ генерала О. Каледіна; організовує невеликий повстанський загін для боротьби проти влади гетьмана П. Скоропадського. Із січня 1919 р. розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Перебуваючи під впливом ідей анархізму, виступав проти будь-якої форми влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»). У 1920-1921 pp. H. Махно вів виснажливу й запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснив ряд повстанських походів Азовським узбережжям на Дон та Поволжя. 28 серпня 1921 р. разом із 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Помер у 1934 р. в Парижі.

Петро Врангель (1878-1928 рр.). Барон, генерал-лейтенант. Учасник російсько-японської та Першої світової воєн. У 1918 р. вступив у Добровольчу армію. У квітні 1920 р. заступив А. Денікіна на посту головнокомандувача Добровольчої армії. Установив на півдні України жорстокий режим військової диктатури. Після поразки в Північній Таврії та Криму в листопаді 1920 р. емігрував за кордон.

Михайло Фрунзе (1885-1925 рр.). Радянський військовий і державний діяч. Народився в м. Пішпеку (тепер Бішкек, Киргизстан) у сім’ї медичного працівника. Навчався в Петербурзькому політехнічному інституті. З 1904 р. – член РСДРП. За участь у революційному русі кілька разів був заарештований, двічі засуджений до страти, яку замінили спочатку 10 роками каторги, а згодом – довічним засланням. Утік із заслання й до 1917 р. проводив революційну роботу в армії. Брав участь у жовтневому перевороті в Москві. В 1919 р. призначений командувачем Південного фронту. У жовтні 1920 р. уклав угоду з Н. Махном про спільні дії проти білогвардійських військ. Після розгрому військ П. Врангеля знищив майже всі загони Н. Махна. З 1920 р. – командувач збройних сил УСРР. Керував боротьбою проти повстанського руху в Україні. З 1925 р. – нарком військових і морських справ СРСР, член Ради праці й оборони СРСР. Під час хвороби в 1925 р. за особистою вказівкою Й. Сталіна був госпіталізований в урядовій лікарні, де йому примусово зроблено хірургічну операцію. Після операції, не приходячи до тями, М. Фрунзе помер.