3. Україна в роки громадянської війни

Українська Держава П. Скоропадського. Німецьке командування не приховувало свого невдоволення діяльністю українського уряду. 29 квітня 1918 р. підготовлений німцями з’їзд «хліборобів» у Києві здійснив державний переворот, унаслідок якого розпущено Центральну Раду, а гетьманом України був проголошений Павло Скоропадський. Гетьманський переворот відбувся безболісно, ніякого опору нова влада не зустріла.

Вісім місяців Гетьманщини були суперечливими. Повним ходом відбувалась українізація, відкрито новий університет у Кам’янці-Подільському, засновано Українську академію наук (її президентом став видатний учений В. Вернадський), відкривалися українські освітні організації, наукові та культурні заклади, розгорнулося книгодрукування рідною мовою. Поряд з українськими також відкривалися російські, єврейські, польські школи.

Проте реальна влада в Україні перебувала в руках німців, накази яких слухняно виконував гетьман. «Нарешті до влади прийшла та людина, з якою можна працювати», - писав про П. Скоропадського німецький головнокомандувач Людендорф. У цих словах цілковита правда, бо до Німеччини рушили тисячі вагонів продуктів і худоби з України.

Політичні та соціальні заходи гетьмана розходилися з діяльністю Ради. Україна проголошувалася «Українською Державою», а назва «УНР» була скасована. Вийшов гетьманський наказ про повернення землі поміщикам і про компенсацію збитків революції. Відповідні заходи відбувалися й у промисловості:

• насамперед ліквідований робочий контроль на виробництві;

• заборонялися страйки;

• скасовувався 8-год і встановлювався 12-год робочий день.

Урядові П. Скоропадського вдалося встановити дипломатичні відносини не тільки з країнами німецького блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною), а й зі Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією.

Незважаючи на певні успіхи, гетьманський уряд, який очолював полтавський поміщик Ф. Лизогуб, не мав широкої підтримки в Україні, проти нього виступили робітники, селяни, більшовики, прибічники Центральної Ради, анархісти.

У листопаді 1918 р. в Німеччині відбулася революція. Німецька армія капітулювала перед Антантою. Зазнав краху весь блок країн, який був на боці Німеччини. П. Скоропадський опинився в міжнародній ізоляції. Тоді його увагу привернув Дон, де ширився «білий рух» на чолі з генералом А. Денікіним.

14 листопада 1918 р. своїм універсалом П. Скоропадський сповістив про створення федерації з Росією. Це викликало обурення серед широких українських верств суспільства й прискорило падіння гетьманського режиму. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади й виїхав з України разом з німецькими частинами. Гетьманська держава припинила своє існування.

Директорія УНР. 18 грудня 1918 р. до Києва вступили війська Директорії УНР. Директорія була створена 13-14 листопада на засіданні Українського національного союзу (УНС засновано в серпні 1918 р. з діячів Центральної Ради в підпіллі). До складу Директорії входили представники різних політичних партій: тут були представники від українських соціал-демократів – В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів – Ф. Швець; від соціалістів-самостійників – П. Андрієвський. У своєму зверненні до українського народу вона закликала до повстання проти гетьмана. Після повалення П. Скоропадського Директорія переїхала з Вінниці до Києва, де проголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою першого уряду Директорії УНР – Ради народних міністрів – став В. Чеховський. 26 грудня 1918 р. відновлено закони УНР.

На відміну від гетьманського уряду, Директорія вдалася до здійснення соціально-економічних заходів соціалістичного спрямування, як-от:

• у сфері державного управління передбачала передати владу Трудовим радам селян, робітників та інтелігенції;

• найвища законодавча влада передавалася Трудовому конгресові – своєрідному парламентові, сформованому з депутатів від селян, робітників, інтелігенції, працівників залізниці і пошти, без участі «поміщиків і капіталістів»;

• планувалося скасувати всі антинародні рішення гетьманського уряду, відновити 8-год робочий день, робітничий контроль.

Уряд Директорії проголосив широку програму аграрних перетворень.

Аграрна політика передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Не підлягали конфіскації наділи площею до 15 десятин.

Ситуація, у якій Директорія прийшла до влади, була досить складною. Українські території опинилися в руках різних отаманів, тому уряд не міг навести належний лад і налагодити ефективне державне управління. По всій Україні ширилися єврейські погроми, які нищили не тільки єврейське населення, а й руйнували українську державність. У країні панувала анархія.

З півночі просувалися війська Червоної армії, із заходу – поляки, на півдні готувалася до походу армія генерала Денікіна. Щоб уникнути цього смертельного трикутника, Директорія активізувала свою дипломатичну діяльність. До більшовиків і до представників Антанти рушили одразу дві делегації. Одну з них, за дорученням В. Винниченка, очолював соціал-демократ Семен Мазуренко. У плани його місії входило:

• підписання мирних угод з Радянською Росією на умовах цілковитої самостійності Української Народної Трудової Республіки;

• припинення воєнних дій;

• виведення всіх військових частин Росії з території України;

• забезпечення допомоги військовими засобами українській армії.

За це УНР зобов’язувалася підписати з Москвою тимчасовий військовий союз проти білогвардійців і Антанти. Можливості укладання такого союзу викликали серйозні суперечки серед лідерів більшовиків. Чимало з них не визнавали ідеї незалежної Української держави. Успішний наступ Червоної армії, яка вже доходила до Києва, робив позиції більшовиків досить сильними.

Після довгих і гарячих дебатів у ЦК і Політбюро В. Леніну вдалося перемогти противників миру з Україною. Ухвалена спеціальна постанова Центрального комітету й Політбюро Російської комуністичної партії офіційно підтвердила, що Радянська Росія визнає незалежність Української держави. Проте ратифікувати цю постанову, або хоч би довести її до відома широких мас України, стало неможливим через наступ Червоної армії в Україні.

Крім того, розв’язання цього питання заблокували дії С. Петлюри та його прихильників. За пропозицією головного отамана на Південь України, де перебували війська Антанти, була направлена делегація. Як згадував В. Винниченко, французький полковник Фрейденберг прийняв їх як жалюгідних прохачів і в грубій формі висловив свою вимогу: «Вигнати, як собак, Винниченка й Петлюру. Винниченка як більшовика, а Петлюру – як бандита».

Французьке командування рішуче вимагало від української делегації:

• усунути з уряду УНР і Директорії представників соціалістичних партій;

• відмовитися від більшовицької соціально-економічної політики;

• підпорядкувати українську армію командуванню Антанти.

Унаслідок невдач на українсько-російському фронті, через категоричні вимоги Антанти та посилення внутрішньої боротьби між лідерами УНР, М. Грушевський і В. Винниченко відійшли від політичної діяльності. Директорія функціонувала й надалі, але її одноособовим лідером став С. Петлюра.

Сподівання на допомогу з боку Антанти не виправдалися. Англо-французькі уряди щедро підтримували російський «білий рух», на чолі якого став генерал А. Денікін. Захід активно готував Добровольчу армію для розгрому більшовиків і відновлення єдиної Російської держави. Для України в тому плані місця не було.

У складних для УНР умовах відбувалася знаменна подія – проголошення Української соборної держави. 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбувся Акт урочистої злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Наприкінці жовтня 1918 р. Австро-Угорщина капітулювала в Першій світовій війні. Під ударами національних рухів ця «клаптикова» імперія розпалася на кілька незалежних держав. 19 жовтня 1918 р. у Львові на зборах українських депутатів австрійського парламенту, українських депутатів Галицького й Буковинського сеймів, представників українських політичних партій, духовенства та студентства була утворена Українська Національна Рада (УНР), яка наступного дня заявила про необхідність створення на західноукраїнських землях Української держави. У суспільно-політичній сфері, економіці, освіті, культурі відбувалися радикальні зміни, авторитет Ради постійно зростав.

13 листопада 1918 р. проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Її президентом став голова Української Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) – К. Левицький.

Основний закон ЗУНР затвердив герб нової держави – зображення золотого лева на синьому тлі та синьо-жовтий прапор. На момент проголошення територія ЗУНР охоплювала 70 тис. кв. км, населення країни становило 6 млн осіб.

Формуючи державний механізм, керівництво ЗУНР виявило неабияку толерантність до національних меншин. Поляки, євреї, австрійці могли й далі обіймати свої посади, якщо погодилися б присягнути на вірність Україні. Не випадково з 226 депутатів Сейму ЗУНР українці мали займати 160, поляки – 33, євреї – 27, австрійці – 6 місць. Українські державотворці обіцяли:

• забезпечити демократичні права всім громадянам;

• провести аграрну реформу в інтересах селян;

• запровадити 8-год робочий день і охорону праці. Конфісковані в поміщиків надлишки землі надходили до державного земельного фонду й мали розподілятися серед селян за викуп чи без нього.

Від самого початку свого існування ЗУНР опинилася в дуже важких умовах. За згодою з країнами Антанти Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку загарбала Угорщина, а в січні-квітні 1919 року – Чехословаччина. Тепер до складу Західноукраїнської Народної Республіки входила тільки територія Східної Галичини з населенням 4 млн осіб (75 % становили українці, 12 % - поляки, 11 % - євреї, 2 % - інші національності). Проте й цю державу сусідні країни не визнавали, оскільки Польща вважала Східну Галичину своєю землею. Протягом листопада – грудня 1918 р. польські війська захопили 10 повітів із 59. 22 листопада 1918 р. українці покинули Львів, державні структури переїхали спочатку до Тернополя, а на початку січня 1919 р. – до Станіслава.

Система управління, створена ЗУНР, відрізнялася від системи управління УHP.

Армія ЗУНР, яка одержала назву УГА (Українська галицька армія), налічувала до 120 тис. вояків. Спочатку її очолював генерал М. Омелянович-Павленко, але влітку його замінив генерал О. Греків. У цій армії воювали не тільки українці, але також і австрійці, угорці та представники інших національностей; у складі УГА був сформований єврейський курінь, до якого входило 1,2 тис. вояків.

Українській армії протистояла численна польська армія генерала Ю. Галлера, підготовлена за кошти Антанти.

Навіть у складних умовах УГА провела ряд блискучих воєнних операцій проти ворога. Однією з найславетніших сторінок Визвольних змагань стала Чортківська офензива (наступальна операція), коли 25-тис. українське військо примусило відступати 100-тис. польську армію.

Наприкінці червня 1919 р. польська армія почала потужний наступ проти частин УГА. Знесилене в жорстоких боях українське військо 16 липня 1919 р. перейшло річку Збруч і з’єдналося з частинами армії УНР.

Політика більшовиків в Україні в 1919 р. (воєнний комунізм). Після поразки Німеччини в Першій світовій війні більшовики розірвали Брестську мирну угоду, укладену між РСФРР та державами Четверного союзу, і розпочали наступ в Україні. Почалася друга війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки. 28 листопада 1918 р. був створений Тимчасовий радянський уряд України. Його очолив Г. П’ятаков, а згодом – X. Раковський.

З січня 1919 р. більшовики зайняли Харків, куди й переїхав радянський український уряд. 6 січня 1919 р. спеціальним декретом була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (назва УСРР зберігалася до прийняття Конституції України 1937 р).

Новий радянський уряд декларував об’єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. До червня 1919 р. Червона армія захопила більшість територій України. На бік більшовиків перейшли отамани Н. Махно, М. Григор’єв, Д. Терпило (Зелений).

Другий прихід більшовиків в Україну супроводжувався, за висловом В. Леніна, «хрестовим походом по хліб, насадженням колективних господарств, репресіями проти класових ворогів».

З березня 1919 р. в Україні ширилася політика воєнного комунізму, яку запроваджували В. Ленін і більшовики. Влада на місцях переходила до революційних комітетів (комнезамів), які були провідниками політики Комуністичної партії. Найважливішими заходами воєнного комунізму стали:

• введення продрозкладки (насильницької реквізиції продзагонами товарного хліба в селян);

• проведення повної націоналізації всіх підприємств, повний державний контроль над виробництвом;

• мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація);

• заборона приватної торгівлі;

• скасування товарно-грошових відносин;

• введення карткової системи розподілу товарів і продуктів;

• зрівняльна оплата праці продуктами і товарами тощо.

Політика більшовиків в Україні не відповідала місцевим інтересам. Протягом квітня – червня 1919 р. тут відбулося понад 300 антибільшовицьких повстань. Отамани, які перейшли на бік більшовиків, розірвали союз, укладений з ними.

Денікінський режим. У цей час в Україну прийшов новий загарбник – з півдня наступала Біла армія на чолі з генералом А. Денікіним. У червні 1919 р. денікінці здобули Харків та Катеринослав, а в серпні завоювали Київ.

До українського національно-демократичного руху денікінці ставилися вкрай негативно. Свою позицію щодо подій в Україні Антон Денікін висловив у відозві «До населення Малоросії», у якій назвав український рух зрадницьким, спрямованим на роз’єднання Росії. Згодом Денікін підкреслював: «Самостійної України не визнаю».

Маючи значну перевагу у військовій силі, денікінська армія захопила значну територію України. Це призвело до розколу серед політиків і військовиків України, а тим часом політична ситуація вимагала єдності всіх українських сил.

Трагічну роль у цих подіях відіграли генерали УГА. Значна частина військових і поміщиків ЗУНР намагалася в союзі з Денікіним не допустити окупації Західної України Польщею й перейшла до Білої армії. Проте інша частина офіцерів Галицької армії залишилася з Директорією, а дехто навіть перейшов на бік більшовиків.

Усе це свідчило про агонію українського війська. Не маючи можливості розгорнути фронт, армія УНР перейшла до боротьби в підпіллі.

На захопленій території України денікінці проводили політику насильницької русифікації. Українська культура й освіта переслідувалися. Навіть вивіски на магазинах та установах, написані українською мовою, за наказом верховного головнокомандувача зняли й замінили на російські. Стосовно м. Києва А. Денікін не втомлювався заявляти, що це «перлина російської корони». Українські терени перетворювалися на тил Білої армії.

Денікінський режим в Україні супроводжувався страшними єврейськими погромами (радянські ідеологи в цих злочинах будуть звинувачувати С. Петлюру). Більшість денікінського чорносотенного офіцерства була переконана, що знищення євреїв – важливіше завдання, ніж боротьба з більшовиками.

Перший зимовий похід військ Директорії УНР. Військам Директорії довелося вести боротьбу на багатьох фронтах. У зв’язку з тим, що сил не вистачало, головний отаман С. Петлюра вирішив відмовитися від фронтових операцій і перейти до партизанської боротьби, передусім проти більшовиків і білогвардійців. У грудні 1919 р. 5-тис. загін Української армії на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком і його помічником генералом Ю. Тютюнником почав рейд у тили Денікіна та Червоної армії.

Українські війська здійснили рейд на Правобережжя й вийшли на лівийй берег Дніпра. Похід ворожими тилами тривав 5 місяців (до травня 1920 р.).

С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав за кордон, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УHP і спільну боротьбу з більшовиками.

Після зимового походу учасники рейду вийшли в райони, які контролювали поляки, і з’єдналися з основними силами військ УНР.

Політика більшовиків в Україні в 1920 р. На початку 1920 р. після розгрому А. Денікіна й відступу військ Директорії УНР Україна опинилася під владою більшовиків. Це було третім поверненням радянської влади в Україну (вперше більшовики здобули владу наприкінці 1917 – на початку 1918 pp., удруге – у 1919 р).

Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню України своє прагнення виправити помилки минулих років.

На VIII Всеросійській партконференції в грудні 1919 р. в резолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики взяли на себе незвичне зобов’язання:

• стояти «за визнання самостійності України»;

• підтримувати прагнення українців учитися й розмовляти українською мовою;

• добровільно створювати колгоспи;

• передати землю тим, хто її обробляє;

• поліпшити життя робітників;

• перетворити робітничий клас на власників фабрик і заводів;

• зробити робітників керівною силою суспільства, установивши диктатуру пролетаріату.

Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися здебільшого демагогією. Як у Росії, так і в Україні впроваджувалася політика воєнного комунізму:

• продрозкладка й далі була важким тягарем для селянських господарств;

• відбулася широка націоналізація промисловості, торгівлі, фінансів.

Російський радянський уряд контролював усі сфери економіки України. Голова Реввійськради республіки Лев Троцький говорив: «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а разом з нею і радянська влада, і ми з вами». За постановою Раднаркому Росії було прийняте рішення про загальну трудову повинність, яку повністю впровадили в Україні.

Незважаючи на демагогічні обіцянки, політика більшовиків в Україні не змінилася. Атрибутом влади й далі залишався «червоний терор проти класових ворогів», тому місцеве населення, особливо сільських районів, чинило опір більшовикам. Антирадянські повстання тривали.

Україна в радянсько-польській війні 1920 р. У квітні 1920 р. почалася війна між Радянською Росією та Польщею. Ареною нової війни стали Україна й Білорусь. Скориставшись боротьбою більшовиків з «білим рухом», польський уряд намагався розширити кордони своєї держави за рахунок українських і білоруських земель, які перебували під радянським контролем.

Варшавський договір. Радянсько-польською війною намагався скористатися й уряд Директорії УНР, який перебував у Польщі. Між головним отаманом С. Петлюрою та керівником Польщі Ю. Пілсудським 22 квітня 1920 р. у Варшаві був укладений воєнно-політичний договір, згідно з яким:

• Польща визнавала УНР як Українську державу;

• С Петлюра погоджувався на включення Західної України до складу Польської держави.

25 квітня 1920 р. польська армія (65 тис. багнетів і щабель) і 15 тис. українців розпочали наступ у напрямку на Бобруйськ і Київ. 7 травня союзні війська вступили до Києва. Однак більшість населення України залишилася байдужою до нової влади. Увесь шлях союзного війська відзначався постійними реквізиціями та поборами на користь польської влади. Українське населення розглядало поляків як «панів», що хочуть завоювати Україну.

На початку червня 1920 р. більшовики перейшли в контрнаступ. Перша кінна армія, якою командував С. Будьонний, прорвала польський фронт. 12 червня Червона армія вступила в Київ. Протягом липня більшовики взяли під свій контроль Правобережну Україну й вступили на територію Східної Галичини. У середині серпня Червона армія була на підступах до Варшави й Львова.

Термінова допомога урядові Ю. Пілсудського з боку Антанти дозволила польським військам у серпні 1920 р. перейти в контрнаступ. Радянські війська покинули західні землі України та Білорусі. Більшовики зазнали великих утрат, але й польська армія була вже виснаженою й не готовою до подальшого ведення війни.

У жовтні 1920 р. між Польщею та Радянською Росією було укладене перемир’я. Війська УНР, чисельність яких досягла 75 тис., вимушені були вести боротьбу з більшовиками самостійно. У листопаді 1920 р. вони перейшли р. Збруч і опинилися на польській території, де українських вояків роззброїли. 18 березня 1921 р. уряди РСФРР та УСРР уклали з Польщею Ризький мир.

Процес підписання мирного договору. Представник Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) Д. Мануїльський і дипломати Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР) В. Баран, Н. Хомин під тиском московського Раднаркому увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І. Йоффе. 26 вересня до Риги прибула делегація Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з К. Левицьким. Однак польська й радянська сторони виступили проти її офіційної участі в переговорах, хоч представники УСРР і ГСРР не наполягали на цьому. Вони намагалися встановити особисті контакти зі співвітчизниками. За цих умов делегація ЗУНР зробила кілька заяв-протестів до президії конференції та іноземних журналістів, у яких різко засудила польську окупацію Галичини й відстоювала право українського населення краю на самовизначення. На першому етапі переговорів ці наполягання підтримували дипломати Радянської України, проте вимоги екзильного уряду ЗУНР не були враховані під час підписання основних документів.

11 жовтня 1920 р. радянські та польські уповноважені представники уклали перемир’я й підписали попередній мир між державами. І лише 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, був підписаний мирний договір. Згідно з його умовами:

• сторони зобов’язалися припинити воєнні дії;

• скасовувався Варшавський договір 1920 р. між Польщею та УНР;

• встановлювався новий кордон, після чого західноукраїнські та західнобілоруські землі входили до складу Польщі.

15 березня 1923 р. новий кордон, що проходив по р. Збруч, затвердила Рада амбасадорів у Парижі.

У сьомій статті Ризького договору Польща зобов’язувалася надати «особам російської, української й білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, усі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови й виконання релігійних обрядів», крім того, «особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати й підтримувати свої школи, розвивати свою культуру та створювати з цією метою товариства й спілки ».

Проте польський уряд систематично не виконував умови цього договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.

Другий зимовий похід військ УНР. Ризька мирна угода більшовиків з Польщею фактично ліквідувала українсько-польські домовленості. Українські прибічники УНР залишилися сам на сам з могутнім противником. У тилу Червоної армії й далі діяли десятки партизанських загонів, загальною чисельністю близько 40 тис. осіб. Антибільшовицькі повстання охоплювали Поділля, Київщину, Катеринославщину та Полтавщину. Щоб допомогти повстанцям, уряд УНР розробив план повстання, яке відбулося в листопаді 1921 р. під загальним командуванням Ю. Тютюнника. У похід, який одержав назву Другого зимового походу, вирушило 1,5 тис. українських добровольців.

Спочатку повстанців супроводжував успіх, їм удалося прорвати радянський кордон.

• Подільська група (400 бійців під командуванням М. Палія та С. Чорного) з боями пройшла все Поділля та вийшла в район Бородянки за 60 км від Києва, але під тиском потужних сил більшовиків 29 грудня 1921 р. змушена була відступити назад до Польщі.

• Бессарабська група (300 бійців, яких очолював генерал А. Гулий-Гуленко) після першого прориву в більшовицький тил вимушена була відступити на територію Румунії.

• Волинська група (800 бійців під командуванням генерала Ю. Тютюнника) здобула м. Коростень, але була оточена угрупованням радянської кінноти під командуванням Г. Котовського.

17 листопада війська УНР були розбиті більшовиками під м. Базар, лише 150 бійцям удалося вирватися з оточення та відійти на територію Польщі. 359 учасників Другого зимового походу були розстріляні.

Трагічний Другий зимовий похід був останнім виступом армії УНР проти більшовиків. Війна за незалежність завершилася.

Селянсько-повстанський рух у роки громадянської війни. За роки громадянської війни влада на всіх теренах України змінювалася понад 100 разів. Найболючіше це вражало селянську масу. Більшовики, проголосивши ленінський «Декрет про землю», проводили в Україні продрозкладку, насаджували комуни та колективні господарства. Вони спиралися на найбіднішу частину селянства й утискали ту його частину, яка намагалася підняти власне господарство. Тому в Україні протягом років громадянської війни розвивався стихійний селянський рух.

І. Повстанський рух охопив і деякі партизанські частини Червоної армії. У березні 1919 р. про свій відхід від більшовиків заявив отаман Зелений (Д. Терпило). Його військо, яке налічувало понад 12 тис. осіб, діяло в районі Обухова, Трипілля, Переяслава, Золотоноші. Більшовикам удалося оточити й завдати поразки основним силам Зеленого. Коли в Трипіллі залишився невеликий загін більшовицької молоді, Д. Терпило повернувся до міста, у жорстокому бою розбив комсомольський загін, а полонених за його наказом покидали зв’язаними з круч у Дніпро. Ця подія ввійшла в історію як Трипільська трагедія.

ІІ. На Катеринославщині, у районі Гуляйполя, діяла ціла повстанська армія відомого анархіста, українського селянина Н. Махна. Армія Махна, яка в різний час налічувала 35-50 тис. осіб, була побудована за правилами регулярного війська: у ній існували дивізії, полки, корпуси. Махновські частини відзначалися високою маневреністю і мали добре налагоджену розвідку, вони складалися з кінноти та піхоти, посадженої на тачанки з кулеметами. Зазнаючи невдачі, армія Махна блискуче розсіювалася на окремі загони й уникала переслідувачів. Коли гетьманці, денікінці та війська барона Врангеля почали відбирати в селян землю, до Махна стали стікатися маси селянства. Махно тричі укладав договір з більшовиками і тричі його розривав. У ході громадянської війни Н. Махно вів військові дії проти білогвардійців, військ Директорії та більшовиків.

ІІІ. У травні 1919 р. стався заколот отамана М. Григор’єва, колишнього офіцера царської армії. Якийсь час Григор’єв був у союзі з більшовиками; проте коли розпочався наступ Денікіна, М. Григор’єв оголосив себе отаманом усієї України та проголосив універсал, у якому висунув антибільшовицькі гасла: «Влада Радам народу України без комуністів», «Україна для українців». Армія Григор’єва налічувала 15-20 тис. осіб, мала на озброєнні 52 гармати, 700 кулеметів, 6 бронепоїздів. Відчуваючи свою силу, григор’євці розпочали наступ на Київ, Харків, Катеринослав.

За короткий час отаман зумів захопити Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Кременчук, Черкаси, Умань. У здобутих містах і селах григор’євці вдавалися до масових погромів і вбивств. Тільки в Єлисаветграді закатовано біля 3 тис. осіб. У травні більшовики почали наступ проти військ Григор’єва, у результаті якого його частини були розбиті, а залишки григор’євців разом зі своїм отаманом втекли до Н. Махна. 27 липня 1919 р. Н. Махно вбив М. Григор’єва.

Розгром Червоною армією військ П. Врангеля. Після розгрому Денікіна 3 квітня 1920 р. головнокомандувачем Добровольчої армії став генерал П. Врангель. Після невдалого походу на Москву центром дислокації білих став Крим та Південь України. Тут був створений уряд півдня Росії, який очолював колишній царський міністр О. Кривошеїн.

За підтримки Антанти почалася організація нової російської армії. На початку травня на озброєнні військ Врангеля налічувалося понад 27 тис. табель, 108 гармат, 630 кулеметів, 24 бронеавтомобілі, 12 танків, 4 бронепоїзди. Ураховуючи негативний досвід «білого руху», Врангель пообіцяв провести соціально-економічні та політичні перетворення:

• робітникам був обіцяний «державний захист» від сваволі підприємців;

• видано «земельний закон», за яким частина поміщицьких земель мала бути передана селянам за великий викуп.

Врангелівці жорстоко тероризували місцеве населення, особливо лихої слави зажила їхня контррозвідка. За підтримку Антанти Врангель обіцяв передати Франції в концесію всі залізниці Півдня, 75 % видобутку нафти, 25 % видобутку вугілля Донбасу. Барон Врангель вів таємні переговори з представниками Директорії. На переговорах, що відбулися в Севастополі 10 вересня 1920 р., українська делегація запропонувала врангелівцям укласти воєнно-політичний союз проти більшовиків. Умовами цього союзу були:

• визнання УНР як самостійної держави;

• передача Українській державі Чорноморського флоту;

• координація спільних воєнних і політичних дій тощо.

Врангель обіцяв «політичне порозуміння з Україною», але швидкий наступ більшовиків зруйнував плани сторін.

Для боротьби з армією Врангеля більшовики підготували великі сили: 133 тис. багнетів і шабель, 57 бронеавтомобілів, 17 бронепоїздів, 45 літаків. Спочатку більшовики завдали поразки армії Врангеля в Таврії. У запеклих боях 7-12 листопада Червона армія форсувала Сиваш, подолала Чонгарські та Перекопські укріплення та вступила до Криму.

16 листопада 1920 р. радянський головнокомандувач М. Фрунзе телеграфував В. Леніну: «Сьогодні наша кіннота зайняла Керч, Південний фронт ліквідовано».

Залишки Білої армії на іноземних кораблях відпливли до Туреччини. Фронтові воєнні операції на українських землях припинилися. До серпня 1921 р. в Україні протрималися лише загони Н. Махна. Більшовики перемогли в громадянській війні.

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920 pp. Аналізуючи невдачі та поразки УНР, можна визначити їх найголовніші причини:

• Директорії, як і Центральній Раді, не вдалося створити єдиний політичний табір. Між її керівниками постійно точилася боротьба за вибір історичного шляху. На протилежних позиціях стояли М. Грушевський і В. Винниченко (прибічники соціалістичного розвитку), М. Міхновський (націоналістичного) та С. Петлюра (соціал-демократичного);

• українські державотворці виявили нерішучість і непослідовність у здійсненні найважливіших соціально-економічних реформ (передусім аграрної);

• ініціатором історичних перетворень в Україні була інтелігенція, яка становила тільки 2-3%;

• найбільшою політичною силою України стало селянство. Проте цей клас, найменш свідомий та освічений, здебільшого був далекий від ідей національного відродження, а тому саме серед селян більшовицька пропаганда мала чималий успіх;

• УHP завжди протистояли ворожі сили (більшовики, «білий рух» та ін.), які кількісно переважали українців;

• сподівання на допомогу європейських країн виявилися марними. Країни Антанти прагнули, передусім, допомогти «білому рухові» в Росії, відродити «єдину й неділиму Росію», українські змагання їх мало цікавили;

• загальна анархія, хаос, отаманщина підривали авторитет української влади, робили її непривабливою в очах багатьох, позбавляли істотної підтримки, призводили до кризи державотворчого процесу.

Українська національна революція мала велике історичне значення:

• у роки революції українська державність, яка була мрією багатьох борців за визволення, стала історичним фактом;

• якщо в попередні роки українська ідея була справою невеликої групи інтелігентів, то в 1917-1920 pp. боротьба за державність об’єднала сотні тисяч патріотів;

• події Національно-визвольних змагань стали важливим уроком для наступних борців за визволення України.