2. Особливості і закономірності психічного розвитку в дитинстві

Дитинство – термін, що позначає початок періоду онтогенезу – від народження до підліткового віку. Згідно з прийнятою у вітчизняній психології і педагогіці періодизацією, дитинство охоплює:

1) вік немовляти – від народження до одного року;

2) раннє дитинство – один-три роки;

3. дошкільний вік (вік гри) – від одного року до шести-семи років;

4. молодший шкільний вік – від шести-семи до десяти-одинадцяти років.

Головна соціальна функція дитинства полягає в підготовці людини до дорослої самостійної праці; вона визначає специфіку вікової диференціації, тривалість і своєрідність дитинства. Але психологічна функція кожного вікового періоду, на думку видатного вітчизняного психолога Олександра Запорожця (1905–1981), полягає не в підготовці до наступного вікового етапу онтогенезу, а в самодостатності і самоцінності кожного віку. Дитина на кожному віковому відрізку життя повноцінно і змістовно «живе», а не «готується» до дорослого життя, і завдання дорослих забезпечити реалізацію всіх потенцій і можливостей кожного вікового періоду. На наш погляд, такий підхід, обґрунтований вченим ще в радянські часи, є дійсно гуманістичним і особистісно орієнтованим.

На характер і зміст окремих періодів дитинства впливають також конкретні соціально-економічні й етнокультурні особливості суспільства, в якому зростає дитина, в першу чергу система суспільного виховання. При різних видах дитячої діяльності, що послідовно змінюються та визначаються суспільством, відбувається відтворення (присвоєння) дитиною історично сформованих людських здібностей. Сучасна наука має у своєму розпорядженні численні дані про те, що психологічні новотвори, які складаються в дитинстві, мають неминуще значення для розвитку здібностей і формування особистості.

Психічний розвиток дитини вражає своєю інтенсивністю. Як зауважував великий російський письменник Лев Толстой (1828–1910), до 3 років людина оволодіває тим же обсягом досвіду, що потім протягом решти свого життя. Дитина оволодіває мовленням, прямоходінням, навчається діяти з найпростішими побутовими предметами, виникають перші види діяльності, що мають цілеспрямований, планований характер, значного розвитку досягає спілкування як з дорослими, так і з однолітками, поведінка дитини спрямовується нею згідно з вимогами дорослих, закріпленими у правилах. Тобто у дитинстві закладається фундамент розвитку психічних процесів, функцій, властивостей та особистості в цілому.

На дитинство припадає значна кількість так званих сензитивних періодів, коли певна психічна функція розвивається особливо інтенсивно. Тому гетерохронність (нерівномірність) психічного розвитку у цьому періоді виявляється особливо помітно. Повільний розвиток пасивного мовлення протягом першого року життя завершується нібито раптовою появою активного мовлення у кінці 1-го року – перших слів, а згодом і речень. Одразу після народження опорно-руховий апарат відстає у розвитку від аналізаторних систем (зору, слуху, дотику), що виявляється в обмежених можливостях дитини самостійно пересуватись, нездатності втримати предмет у руці тощо. У період від 1 до 3 років, навпаки, дитина краще засвоює ті властивості предметів, які відчуває на дотик і спирається на них у своїх діях з цими предметами (форма, розмір), а не ті, які сприймає зором (колір).

Серед живих істот саме дитина людини народжується найбільш безпомічною та залежною від догляду оточуючих людей. Ця обставина дала Л.С. Виготському підставу зауважити про те, що новонароджений – найбільш соціальна істота серед усіх інших. Водночас потенції розвитку у новонародженого – максимальні і залежать від тих умов, які будуть створені дорослим. Так, діти, з якими батьки постійно й доброзичливо спілкуються, починають розмовляти раніше за малюків, позбавлених батьківського піклування в інтернатних установах.

З іншого боку, успіхи у психічному розвитку дитини спираються на її фізичне здоров’я, яке забезпечує активність малюка, його інтерес до оточуючого. Хвора дитина квола, байдуже сприймає дорослих та іграшки, не прагне самостійно пересуватись, брати різні предмети та маніпулювати ними. Першим свідченням пізнавального ставлення дитини до оточуючого є її орієнтувальні реакції, які стимулюють розвиток сенсомоторних потреб у рухах і враженнях. Сенсорні та рухові потреби тісно пов’язані. Рухові потреби реалізуються через активність дитини. У разі якщо здоров’я малюка порушується, її активність знижується, а разом з тим і обмежуються можливості пізнавального розвитку на основі відчуттів та сприймання оточуючого.

У результаті спостерігаються відставання у розвитку опорно-рухового апарату, аналізаторів, а згодом і психічних функцій (сприймання, пам’яті, мовлення тощо). Якщо дитина засвоїла деякі вміння та навички, то хвороба може швидко зруйнувати їх. Наприклад, до хвороби дитина вміла самостійно складати пірамідку, але тепер виявляє нерозуміння завдання, створюється враження, що вона забула, як виконуються погрібні дії.

Дітям властива висока вразливість, швидкі зміни настрою, стомлюваність, імпульсивність. Вони потребують захисту від травматичних факторів середовища, постійної уваги до їхнього психічного та фізичного стану. Нерозвиненість самосвідомості дитини зумовлює відсутність конкретних чітких скарг щодо стану свого здоров’я. Дорослий повинен вміти розпізнавати стан дитини за зовнішніми проявами. Чим менша дитина, тим більшою мірою характерна ця особливість. Новонароджений плаче – мама повинна сама визначити причину, і від правильності встановлення причини залежить подальше благополуччя дитини.

Нестійкість психіки дитини, залежність її стану від умов, створених дорослими – це водночас і її висока пластичність, яка визначає можливість інтенсивного розвитку в процесі навчання й виховання.

Визначальна роль у психічному розвитку дитини раннього віку належить дорослому, який піклується про задоволення життєво необхідних потреб дитини у їжі, відпочинку, чистоті тощо. Але тільки цього недостатньо для нормального психічного розвитку малюка. Необхідно налагодити доброзичливі, емоційно позитивно забарвлені, стабільні стосунки з малюком як провідний канал передачі суспільного досвіду, шлях педагогічно доцільних впливів на дитину.

Нерозривний зв’язок дитини й дорослого зберігається протягом усього першого року життя, тому соціальну ситуацію психічного розвитку в дитинстві Лев Виготський (1896–1934) назвав «Ми». Дитина не може існувати без дорослого, який забезпечує її виживання: не може самостійно пересуватися, підтримувати своє існування. Суперечність цієї ситуації розвитку і полягає в тому, що дитина максимально потребує контактів з дорослим, але володіє дуже обмеженими засобами спілкування з ним. Дорослий же поводиться з малюком так, ніби сподівається на відповідь з його боку, ніби дитина розуміє звернені до неї слова, жести, емоційні реакції. Дорослий наділяє дитину здатністю розуміння його дій. У результаті такої поведінки дорослого у дитини з’являється перша соціальна потреба – потреба в спілкуванні з дорослим. Вона знаменує собою виникнення першої діяльності дитини – діяльності спілкування, де предметом стає інша людина (М.І. Лисіна). Тепер активність у встановленні контактів переходить від дорослого до дитини. Малюк сам починає впливати на дорослого, щоб вступити з ним у спілкування, спонукати його до контакту.

Спілкування у житті малюка носить ситуативний і безпосередній характер, оскільки відбувається тільки в даній конкретній ситуації та з її приводу. Малюк ще не володіє основним засобом спілкування – мовою, яка допомагає вийти за межі конкретної ситуації. Залежно від змісту спілкування протягом раннього дитинства виділяють дві його форми – ситуативно-особистісне (від народження до 6 міс.) і ситуативно-ділове (до 3-х років).

Залежність від контролю з боку дорослого зберігається на високому рівні протягом усього дошкільного дитинства. При відсутності належного підкріплення з боку дорослих уміння і навички малюка легко руйнуються. Наприклад, дитина вітається лише у дитячому садку, а коли перебуває з батьками, – ні. Це свідчить про те, що вихователь у дитячому садку постійно нагадує дітям про цю норму поведінки, схвалює, коли малюки її виконують. Батьки ж цього не роблять. З цієї ж причини, деякі діти, які повертаються у садочок після канікул, чи після хвороби, втрачають навички самообслуговування, і їх доводиться відновлювати.

Тісний взаємозв’язок фізичного та психічного розвитку дошкільника проявляється і як висока чутливість емоційної сфери дитини, а також її генералізованний вплив на всі інші психічні процеси. Емоційне благополуччя дитини залежить переважно від дорослого, характерного для нього стилю спілкування. Найсприятливішим для розвитку психіки дошкільника є позитивний емоційний фон, переважання оптимістичних, радісних переживань, доброзичливості у ставленні. Водночас слід застерегти дорослих від занадто бурхливого виявлення своїх емоцій за допомогою криків, різких жестів та рухів. Як правило, дитина боїться спілкуватись з такими дорослими, знижується її активність, у неї виникає депресивний стан.

Молодший шкільний вік – вік 6–10-річних дітей, які навчаються в I–IV класах сучасної вітчизняної початкової школи. В інших країнах цей вік відповідає прийнятим там системам освіти (наприклад, у Франції п’ятирічному елементарному навчанню відповідає 6–11-річний вік). Як особливий період дитинства молодший шкільний вік виділився порівняно недавно, коли в економічно розвинених країнах основна маса дітей стала навчатися в неповній або повній середній школі. Цей період відсутній у дітей, що не навчаються в школі.

У молодшому шкільному віці у дитини формується учбова діяльність, яка є для неї провідною. Молодший школяр переходить від гри до учіння як основного способу засвоєння людського досвіду, вираженого у формі наукового знання. Будучи перехідним, молодший шкільний вік володіє глибокими потенційними можливостями фізичного і духовного розвитку дитини.

Розвиток живих істот у процесі індивідуального життя називають онтогенезом. Він полягає у змінах, що носять закономірний, послідовний, прогресивний характер, як рух від нижчих до вищих рівнів життєдіяльності, її структурне та функціональне вдосконалення. Онтогенез відбувається у різних напрямках:

• як становлення організму – морфофізіологічний онтогенез;

• розвиток людини як свідомої суспільної істоти – онтогенез психіки;

• розвиток особистості – соціальний онтогенез.

Перший напрямок онтогенезу вивчає біологія. Другий та третій – досліджуються віковою й дошкільною психологією.

Психічний розвиток виступає як процес кількісних та якісних змін, що відбуваються у ході діяльності та спілкування дитини. Психічний розвиток відзначається такими закономірностями.

1. Гетерохронність: нерівномірний, хвилеподібний характер розвитку окремих психічних процесів особистості. Для кожної психічної властивості є специфічний період, коли вона розвивається найбільш інтенсивно. Ці періоди – сензитивні. Наприклад, для розвитку мовлення сензитивним є період до 2-х років, потім можливості й темпи розвитку мовлення значно знижуються.

1. Асинхронність: різні психічні функції мають різні сензитивні періоди і за тривалістю, і за віком їх настання.

Наприклад, у дошкільників провідним процесом у психічному розвитку є пам’ять, а у молодшого школяра – мислення. Л.С Виготський про цю особливість висловився таким чином: для дошкільників подумати означає згадати, а для молодшого школяра згадати означає подумати.

3. Стадіальність: етапи розвитку мають певну послідовність і взаємозв’язані. Новий етап виникає на основі попереднього і вносить свої неповторні риси у психіку дитини. Тому кожна стадія має свою цінність й жодну з них не можна вилучити із загального ходу розвитку дитини. Відповідно ставиться завдання не скоротити період дитинства, а, навпаки, збагатити його, щоб розвиток був найбільш ефективним. Максимальне розкриття всіх можливостей віку для психічного розвитку дитини О.В. Запорожець назвав ампліфікацією.

Характеристиками кожної стадії психічного розвитку виступають соціальна ситуація розвитку, основні новоутворення психіки й особистості та провідна діяльність.

Під соціальною ситуацією розвитку розуміється співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов розвитку психіки особистості (Л.С. Виготський). Вона визначає ставлення дитини до оточуючого та вимоги дорослих до дитини.

Як вікові новоутворення виступає новий тип будови особистості та її діяльності, психічні зміни, що виникають у цьому віці й визначають перетворення в свідомості дитини, її внутрішнє й зовнішнє життя. Це ті позитивні надбання у психіці, які дозволяють перейти до нової стадії її розвитку.

Провідна діяльність забезпечує кардинальні лінії психічного розвитку на певній його стадії (О.М. Леонтьєв). У цій діяльності формуються основні особистісні новоутворення, відбувається перебудова психічних процесів і виникають нові види діяльності. Так, наприклад, у предметній діяльності у ранньому віці формуються «гордість за власні досягнення», активне мовлення, складаються передумови для виникнення ігрової й продуктивних видів діяльності.

4. Диференціація та інтеграція психічних процесів і властивостей. Диференціація означає послідовне ускладнення психіки шляхом накопичення новоутворень. Так, після народження найбільш розвиненим психічним процесом є відчуття, на його основі виникає сприймання, потім пам’ять, згодом – наочно-дійове мислення і уява.

Інтеграція – зміцнення та розширення зв’язків між окремими психічними утвореннями. Так, завдяки розвитку волі з’являються довільна увага, пам’ять, управління емоціями. Дорослий володіє всіма видами мислення, які в онтогенезі з’явилися послідовно.

5. Зміна співвідношення детермінант психічного розвитку. З віком дитини змінюється співвідношення біологічних і соціальних факторів психічного розвитку. Із розширенням зв’язків дитини із соціальним середовищем зростає роль соціальних впливів. Змінюються і самі соціальні детермінанти (сім’я, школа, клас, друзі).

Для людини провідну роль у психічному розвитку відіграє соціальний фактор. Соціальне середовище є джерелом психічного розвитку. У ньому вирізняють три компоненти:

• макросередовище – суспільство, його соціально-економічна і політична система;

• мезосерсдовище – національно-культурні та соціально-демографічні особливості населення за місцем проживання дитини;

• мікросередовище – безпосереднє оточення, близькі дорослі, сім’я.

Суспільство організовує передачу суспільного досвіду через навчання і виховання у спеціальних закладах. Навчання і виховання організовуються з урахуванням вікових можливостей дитини, а тому необхідно їх вивчити, з’ясувати.

Суспільний досвід засвоюється не автоматично, а через активність і діяльність дитини. З певного етапу онтогенезу дитина навчається сама регулювати свій розвиток. її особистість стає окремою детермінантою психічного розвитку.

6. Пластичність – здатність психіки до змін, яка з віком знижується. Так, дитина до 2–3 років може оволодіти будь-якою мовою, залежно від соціального оточення і незалежно від раси чи національності. Але вже у шкільному віці засвоєння нової мови значно ускладнюється. Пластичність виявляється також у компенсації певних недоліків одних властивостей посиленим розвитком інших. Наприклад, послаблені зір чи слух спричиняють посилення дотику, нюху.

Отже:

• психічний розвиток виступає як процес кількісних та якісних змін, що відбуваються у ході діяльності і спілкування дитини;

• психічний розвиток має такі ознаки, як: гетерохронність, асинхронність, стадіальність, диференціація та інтеграція психічних процесів, зміна співвідношення детермінант психічного розвитку, пластичність;

• характеристиками стадій психічного розвитку виступають соціальна ситуація розвитку, основні новоутворення психіки й особистості, провідна діяльність;

• для людини провідну роль у психічному розвитку відіграє соціальний фактор.