5. Методики збору опосередкованої інформації про особливості психічного розвитку дітей дошкільного віку

5.1. Особливості формування структурних компонентів самосвідомості дитини

Самосвідомість, услід за О.М. Леонтьєвим (1983), розуміється у вітчизняній психології як спосіб інтеграції діяльностей, узагальнення й ієрархізації мотивів особистості. При цьому одні й ті ж за своїм змістом обставини, дії, їх наслідки, що залучаються до різних життєвих відносин, тобто в різні види, типи, способи і форми діяльності, матимуть різний особистісний сенс. Відповідно, будова і суть самосвідомості, на думку ряду дослідників, можуть бути розкриті лише в контексті реальних життєвих відносин суб’єкта і діяльностей, за якими стоять мотиви, пов’язані з самореалізацією суб’єкта як особистості.

Розвиток самосвідомості особистості здійснюється під впливом безлічі чинників. Очевидно, що додаткову інформацію про специфіку розвитку тих або інших компонентів самосвідомості можна отримати за допомогою вивчення різних особистісних характеристик і параметрів. Так, визначення самооцінки як адекватної або неадекватної (заниженої, завищеної, конфліктної, конформної й ін.) можливо тільки порівняно з реальними можливостями особистості. Відомо (L.C. Kovar, Н.І. Сарджвеладзе, Р.М. Грановська й ін.), що деякі люди можуть мати про себе неправильне уявлення і, щоб уникнути трансформації цього уявлення, спотворюють (не завжди усвідомлено) свій досвід і ту реальність, з якою мають справу, за допомогою психічних захистів. Є люди, що визнали свою нікчемність і на цій підставі ігнорують свій досвід, пов’язаний з успіхом. Таким людям властива мотивація уникнення невдач. Слід зазначити, що в різних сферах соціального існування у людини може формуватися різна мотивація. Причому мотивація у сфері міжособистісних взаємин і сфері ділової активності не пов'язані між собою, і спрямованість в них може бути різною. Багато в чому характер цієї мотивації залежить від самооцінки людини і рівня домагань у тій або іншій сфері її життєдіяльності.

Мотив досягнення успіху або уникнення невдач пов’язаний з успішністю діяльності. Обидва мотиви як протилежно спрямовані тенденції формуються з раннього дитинства і оформляються упродовж старшого дошкільного і молодшого шкільного віків у провідних видах діяльності. Причому в молодшому шкільному віці мотив досягнення успіху закріплюється, стає стійкою особистісною рисою, що визначає успіхи дитини в різних видах діяльності – грі, праці, учінні. Проте відбувається це не відразу, а лише до кінця цього вікового періоду і лише за певних умов: за наявності вільного вибору діяльності, яка в той же час повинна бути особистісно значущою, – в цьому запорука адекватної активності дитини. Якщо дорослі, що володіють чималим авторитетом у дітей, мало заохочують їх за успіхи і більше карають за невдачі, то в результаті формується і закріплюється мотив уникнення невдач, який зовсім не є стимулом для досягнення успіхів. Якщо, навпаки, увага з боку дорослого і велика частина стимулів дитини припадає на успіхи, то складається мотив досягнення успіхів.

Як показало дослідження, велика частина старших дошкільників і значна кількість молодших школярів характеризуються заниженою самооцінкою. За даними С.Ю. Мещерякової, Л.В. Бороздіної, Є.А. Залученової, дітям із заниженою самооцінкою, як правило, властиве гостре переживання почуття неповноцінності, нездатність до ефективної реалізації своїх можливостей. Типовий прояв заниженої самооцінки – підвищена тривожність.

Тривожність – це тенденція людини переживати постійний неспокій, схильність переживати різні ситуації як загрозливі. Тривожність може бути викликана можливими або імовірнісними неприємностями, змінами у звичній обстановці. Високий рівень тривожності зазвичай знижує ефективність діяльності, супроводжується неадекватною, суперечливою поведінкою особистості: психічним перенапруженням, яке виражається у стані напруженого очікування неприємностей, нестримуваної дратівливості, емоційної нестійкості.

Тривожність розрізняють як властивість особистості і як її стан. Тривожність як властивість особистості визначається властивостями нервової системи і тривалим неблагополуччям у спілкуванні. Ситуативна (або реактивна) тривожність – це стан неспокою, що пов’язаний з конкретною ситуацією і не виявляється поза нею. У ряді досліджень показано (А.М. Прихожан, Л.В. Бороздіна, Е.А. Залученова), що тривожність, яка виникає як результат емоційного неблагополуччя в значущій сфері, може породжувати загальну тривожність, яка розповсюджується й на інші сфери, стаючи, таким чином, властивістю особистості. Крім того, доведено, що самооцінка тривожних людей характеризується нестійкістю і конфліктністю. Так, в поведінці тривожних дітей можна виділити три специфічні особливості:

1. Неадекватне ставлення до оцінок оточуючих, як позитивних, так і негативних. Такі діти, з одного боку, гіперчутливі до оцінок, їх завжди цікавить, що про них скажуть, як оцінять; з іншого – вони як би не довіряють оцінкам, сумніваються, що їх оцінять правильно.

1. Характерне ставлення до вибору завдань і доручень, яке виявляється в тому, що вони або вибирають достатньо важкі і «почесні», виконання яких може принести їм повагу оточують, але при першій же невдачі прагнуть під будь-яким приводом відмовитися від них; або вибирають завдання свідомо нижчі за їх можливості, та зате гарантують успіх. Це, власне, вказує на наявність у таких дітей мотивації уникнення невдач.

3. Тривожні діти виявляють підвищену цікавість до порівняння себе з іншими, але разом з цим уникають ситуацій, де таке порівняння може бути явним.

У результаті стійка міжособистісна тривожність, що відображає переживання потреби в спілкуванні, по суті, виявляється обумовленою незадоволенням іншої потреби – потреби в стійкій, позитивній самооцінці. Таким чином, тривала відсутність емоційного благополуччя в значущій сфері спілкування приводить до формування нестійкої самооцінки і виявляється у виникненні в дитини спочатку ситуативної, а потім і особистісної тривожності. У зв’язку з цим особливу діагностичну групу представляють стандартизовані і нестандартизовані проективні методики, що включають зокрема образотворчі засоби, в основі інтерпретації яких лежить аналіз механізму проекції. Вважається, що оперуючи якимсь невизначеним матеріалом, наприклад розглядом картинок або малюванням чого-небудь, людина «проектує» на нього особливості свого внутрішнього світу. Т.А. Флоренська (2001, с. 92) відзначає, що «світ дитини, як на екрані, відображений у її малюнках. Можна побачити його і в такій грі: знайдіть дитячу книжку, яку ще не читали дитині, з картинками, що живо зображають взаємини між дорослими і дітьми, запропонуєте дитині придумати розповідь до кожної картинки. В одній і тій же картинці кожна дитина бачить своє. Світ представляється дитині згідно її досвіду спілкування з людьми, близькими їй. Чим важчий і болючіший цей досвід, тим сильніший відбиток душевних травм на її враженнях. Світ сприймається тоді як небезпечний, загрозливий, ворожий».