2. Самооцінка особистості – її функції та детермінанти

Окремі, конкретні знання і уявлення суб’єкта про свої можливості і здібності складають периферію образу «Я». Центральним утворенням, в якому міститься безпосереднє переживання себе, виступає самооцінка особистості. Самооцінка, як показано у ряді досліджень (Л.І. Божович, Д.І. Фельдштейн, О.В. Запорожець, Є.І. Савонько, А.А. Рояк і ін.), робить особливий вплив на формування поведінкових стратегій суб’єкта. Від рівня самооцінки багато в чому залежить активність особистості, її участь в діяльності, у тому числі і в умовах тієї або іншої соціальної групи.

Традиційно (Л.І. Божович, Р.Б. Стьоркіна) як основну виділяють таку характеристику самооцінки, як адекватність–неадекватність. Мірою адекватності при цьому виступає її відповідність об’єктивній цінності індивіда. Проте, як уважає М.І. Лисіна (1983), кожна людська особистість унікальна, а отже, відповідна їй самооцінка є нескінченною величиною. В цьому сенсі завищена самооцінка неможлива. Очевидно, самооцінка не вибирається дитиною довільно, а визначається умовами її життя – вона завжди об’єктивно обумовлена й адекватна обставинам, що її породили. Самооцінка пов’язана з однією з центральних потреб людини – потребою в самоствердженні, з прагненням людини знайти своє місце в житті, ствердити себе як члена суспільства в очах оточуючих і у власній думці.

Суть основних законів розвитку самооцінки полягає в наступному:

• Одного разу сформувавшись, самооцінка весь час прагне підкріплення – вона виступає своєрідним фільтром для визначення, якою інформацією суб’єкт володітиме. Причому це відноситься як до високої, так і до низької самооцінки.

• Одного разу сформувавшись, самооцінка діє як установка, тобто провокує оточуючих на певний тип ставлення до суб’єкта.

• Змінюючись, самооцінка міняє ставлення оточуючих до людини.

Самооцінка може бути високою і низькою, розрізнятися за ступенем стійкості, самостійності, критичності. У своїй практичній діяльності людина зазвичай прагне до досягнення таких результатів, які узгоджуються з його самооцінкою, сприяють її зміцненню, нормалізації. Проте в міру того, як формуються оцінки самого себе, вони стають все більш незалежними від реакцій оточуючих і навіть від результатів діяльності. У цьому контексті пріоритетною характеристикою, що відображає в узагальненому вигляді динаміку розвитку самооцінки і власне її змістовну характеристику, виступає параметр стійкості, задаючи і відповідну типологію самооцінки (мал. 4).

Співвідношення високих домагань і низьких здібностей характеризує самооцінку як завищену, тоді як високі здібності спільно з низькими домаганнями указують на занижену самооцінку. Про адекватну самооцінку свідчить реальна відповідність домагань і здібностей (на що претендую, на те і відповідаю).

Загальна самооцінка

Домагання + здібності

Стійка Нестійка

завищена адекватна занижена

інфантильна амбівалентна конфліктна

Мал. 2.1. Типологія самооцінки

Нестійка самооцінка може спостерігатися у людини в певних ситуаціях:

• при неврозах (внутрішній конфлікт з самим собою);

• при інфантилізмі (соціальна незрілість особистості, невміння самостійно оцінити ситуацію);

• при незрілості ряду психологічних структур (коли у психіці виникає якась паралельна структура, наприклад друге «Я»).

Маючи безліч характеристик і проявів, самооцінка як особливий психологічний механізм виконує (за Н.І. Сарджвеладзе) шість ключових функцій:

1. Функція «дзеркала» (відображення себе), яка полягає в тому, що людина відображає свідомість оточуючих, переносить своє «віддзеркалення» усередину.

2. Функція самовираження і самореалізації.

3. Функція саморегуляції і самоконтролю (лише маючи уявлення про себе і певним чином ставлячись до себе, особистість здатна регулювати і контролювати свою діяльність).

4. Функція збереження внутрішньої стабільності «Я» (внутрішня узгодженість).

5. Функція інтракомунікації (для себе самої особистість виступає у вигляді соціуму, взаємодіючи з собою і вступаючи у «діалог»).

6. Функція психологічного захисту.

Остання функція представляє для багатьох дослідників особливий науковий інтерес. Це пов’язано з тим, що, з одного боку, самооцінка повинна надати адекватні відомості про індивіда, тоді як з іншої – при отриманні інформації, що представляє загрозу поглядам, що склалися, на власне «Я», вступають в силу захисні механізми. З погляду С.Р. Пантілєєва, повинен існувати особливий механізм, що дає узагальнену і неспотворену оцінку «Я» як умови самореалізації людини. Автор вважає, що таку оцінку дає в першу чергу емоційно-ціннісне ставлення до себе, тоді як самооцінка більшою мірою схильна до дії захисних механізмів. Очевидно, вираз сенсу «Я» може здійснюватися двома способами – самооцінкою й емоційно-ціннісним ставленням.

В самооцінці оцінною підставою якої-небудь думки є інші люди. В емоційно-ціннісному ставленні оцінний механізм у вигляді операції соціального порівняння і порівняння з нормою замінюється відображенням відносин віддання переваги усередині системи «Я–Я» і не має зовнішніх оцінних підстав (відповідно, менше залежить від успіхів і неуспіхів). Ієрархія мотивів і певна соціальна концепція суб’єкта обумовлюють кінець кінцем ту конкретну узагальнену форму, в якій сенс «Я» виявляється представлений суб’єктові. У зв’язку з цим дослідники відзначають наявність двох типів коливань рівня самооцінки: 1) обумовлених змінами уявлень про себе і 2) трансформацією ієрархії шкал цінностей, за якими проводиться самооцінювання.

Конфлікти між мотивами приводять до боротьби провідних особистісних сенсів, до їх зміни. Відповідно, це не може не зробити впливу на сферу надання переваг. Зміна смислоутворювального мотиву, у свою чергу, обумовлює зміну змістовних аспектів еталонів та ідеалів, які людина формує для себе. Недиференційованість сенсів приводить не тільки до дестабілізації ієрархії шкал самооцінювання, але й до глобальнішої зміни образу «Я». Незначні зміни якого-небудь одного аспекту образу «Я», що супроводжуються низькою диференційованістю, можуть спричинити за собою зміни ряду інших компонентів уявлення про себе. Відсутність або недостатня когнітивна диференціація сенсів приводить до невиразності, тотожності за своєю суб’єктивною значущістю шкал самооцінювання, що, у свою чергу, утрудняє формування їх ієрархії, а отже, знижує компенсаторні функції самооцінки: всякий неуспіх починає сприйматися як значущий, всяка подія – як така, що має найбезпосередніше відношення до «Я». Імовірно, подібне зміщення суб’єктивних цінностей робить самооцінку украй нестійкою, різко підвищує рівень тривожності (Л.В. Бороздіна, Е.А. Залученова), що, у свою чергу, знов перешкоджає розрізненню важливого і неістотного в образі «Я» і, як наслідок, утрудняє процес особистісного зростання.

Таким чином, між периферією і центром образу «Я» існує абсолютно виразний зв’язок, за допомогою якого стан ядра визначає афективне забарвлення периферії (може спотворювати уявлення про себе). У свою чергу, зміни на периферії сприятимуть перебудові в її центральній частині. Під впливом периферії самооцінка, що виникає як ядерна структура, постійно модифікується, збільшується за повнотою, міняє своє емоційне забарвлення.