4.3. Моделі економічного розвитку

Теорія економічного розвитку, його головні моделі викристалізовуються внаслідок широких узагальнень, що стосую­ться суперечливих процесів світової господарської еволюції. Ба­зові принципи, структура, механізми економічного розвитку фор­мулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів госпо­дарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку економічного зростання, тощо. В тео-

70

ретичних моделях розкриваються типові, спільні риси парадиг-мального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимча­совим, кон'юнктурним коливанням і є відповідно відносно ста­лими протягом тривалого часу. .

В сучасній науці виділяють кілька головних моделей еконо­мічного розвитку, які тісно пов'язані з господарським зростан­ням:

модель лінійних стадій розвитку (зростання);

теорія структурних трансформацій;

теорія зовнішньої залежності;

неокласична модель вільного ринку;

теорія ендогенного зростання;

модель сталого розвитку. Слід зазначити, що перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності, — так званих молодих незалежних дер­жав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн виглядає таким чином. У 50—60-ті роки пере­важали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згід­но з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна. Такий своєрідний економічний детермінізм, але з сут­тєвими відтінками в підходах і механізмах, був характерним як для послідовників класичної економічної науки, так і для представ­ників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнились, слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталіс­тичних чи соціалістичних держав на основі оптимального поєд­нання головних факторів виробництва, і насамперед ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. Пе­ревага віддавалась кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання.

В 70-ті роки відбулось суттєве переосмислення концептуаль­них підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна криза виявили слабкість, а подекуди й неспро­можність суто кількісних критеріїв господарського зростання. У зв'язку з цим у західній економічній науці та й в окремих молодих незалежних державах значну увагу почали приділяти структурним трансформаціям, що мають передувати самопідтримувальному зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, дістав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного

71

Розділ І

4. Економічний розвиток у світовому контексті

зростання чи екстернальних факторів). Він розвивався прихиль­никами марксизму й мав досить чітке політичне забарвлення. Теоретики лівого напряму феномен слаборозвинутості поясню­вали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, наявністю структурних та шституціональних диспро­порцій в економіці, залежністю господарств країн, що розвива­ються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових орга­нізацій. Темпам економічного зростання відводилося чільне міс­це, але не самодостатнє, як у теоріях лінійних стадій розвитку.

У 80-ті роки знову ж таки під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві на перші позиції висунулась неокласична концепція, в якій головний акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації економіки, її зовнішній відкритості, приватизації власності, інституціональній перебудові тощо. Слід наголосити, що дана концепція має універ­сальне значення й може бути застосована практично в усіх підсис­темах світової економіки (синергізм, транзитивізм, дивелопмента-лізм). Зокрема, ефективно використали її положення Р. Рейган і М. Тетчер (рейганоміка і тетчеризм), Польща, Чехія, Словенія та інші постсоціалістичні країни, Аргентина, Бразилія, Мексика тощо.

Ще одна новітня модель економічного розвитку, що виникла як відповідь на виклик глобальної природно-господарської транс­формації, була сформульована в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона діс­тала назву моделі сталого (стійкого) розвитку (sustainable develop­ment). Суть сталого розвитку полягає у забезпеченні такого госпо­дарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини лю­дина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь. Як бачимо, дана концепція має справді всеосяжний планетарний характер, хоча у стислому викладі є надто загальною і лише окреслює рамки еко­номічного розвитку з відчутним акцентом у бік довкілля як фун­даментального середовища господарської й суспільної діяльності людини.

В цей же період, тобто на початку 90-х років, на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку і зростання ви­никла концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання, її головні постулати зводяться до визнання переважної ролі внут­рішніх факторів і джерел економічного розвитку, що відтворю­ються у відносно відособлених національних економічних систе­мах. Саме вони мають відігравати роль головних пружин, пус-

72

кових механізмів і моторів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії економічного розвитку є наголос на посиленні регулюючої ролі держави в господарських процесах.

Розглянемо більш докладно названі концепції й моделі еконо­мічного розвитку.

Модель лінійних стадій. Обгрунтована американським еконо­містом та істориком В. Ростоу, ця концепція передбачає, що будь-яка країна в процесі економічного розвитку за умови більш-менш органічного включення в загальноцивілізаційну систему господарських координат має пройти ряд стадій. Це такі стадії:

• традиційне суспільство;

• визрівання передумов для ривка;

• ривок до самопідтримувального зростання;

• перехід до технологічної зрілості;

• ера масового споживання.

Ключовим елементом теорії Ростоу є наголос на необхідності накопичення передумов для здійснення ривка до самопідтриму­вального зростання за рахунок внутрішніх і зовнішніх заоща­джень, які дають змогу створити критичну масу інвестицій і здійс­нити на цій основі прискорене економічне зростання. Таким чином, для забезпечення зростання в країні має заощаджуватись та інвестуватись певна частина ВВП. Математично доведено (мо­дель Харрода—Домара), що чим більшою є норма заощаджень і інвестицій, тим вищі темпи економічного зростання. Обмеженість моделі лінійних стадій полягає насамперед у надто вузькому, спро­щеному підході до проблем економічного зростання і розвитку. Вона є характерним зразком вульгарного економічного детер­мінізму саме тому, що абстрагується від цілої низки компонентів суспільно-економічних відносин, які прямо чи опосередковано впливають на економічний розвиток. Ідеться про систему суспільних і ринкових інститутів, відносин власності, освітньо-кваліфікаційний рівень зайнятих у різних сферах виробництва, культурно-ментальне середовище, в якому відбувається економічне зростання, вплив між­народного фінансово-економічного оточення тощо.

Теорія структурних трансформацій. У широкому значенні моделі структурних трансформацій є базовими для індустріальної ци­вілізації в цілому. Вони відображають історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної до індустріальної моделі економічного розвитку. Цей процес розпочався кілька століть тому і завершився в розвинутих країнах ще наприкінці XIX — на початку XX ст.

73

Розділ І