19.3. Державна власність та регулювання соціально-економічних відносин

В економічній структурі розвинутих країн важливе місце належить державній власності, що дає їм змогу ефективно впливати на розвиток соціально-економічних процесів. Державна власність стала одним із визначальних факторів регулювання і передусім планування, прогнозування, програмування, здійснен­ня антикризової політики, інтегрування тощо.

У сучасних умовах існують різні форми державної власності, які відрізняються за історичним походженням, способом одержав-лення, характером управління, за особливостями юридичних на­станов та роллю в економіці. Наприклад, є державна власність, успадкована від епохи феодалізму і домонополістичного капіта­лізму: державні земельні угіддя (у Великій Британії вони склада­ють понад 3 % усіх земель); фіскальні монополії — соляні у ФРН, Франції, Австрії, спиртові у Франції, пивоварні у ФРН; існують підприємства, що обслуговують збройні сили, та ін.

У більшості країн Західної Європи в державній власності пере­бувають залізниця, телеграф, пошта, радіо та інші засоби інфор­мації.

Загалом державний сектор у розвинутих країнах можна пред­ставити у трьох формах: по-перше, це об'єкти (галузі), які цілком є власністю держави; по-друге, це об'єкти (сфери), котрі мають форму змішаної власності; по-третє, це фінансовий контроль дер­жави над певними об'єктами (банками) і ресурсами. За рівнем функціонування державна власність може бути трьох видів: феде­ральною (наприклад, у США, ФРН), автономною (земельною) та муніципальною.

Причини утворення державної власності (держсектора) пов'я­зані з розвитком продуктивних сил і інтеграційних процесів, воєн­ними намірами держав, їхнім намаганням підтримувати потрібні їм приватні компанії, яким загрожує крах, із необхідністю тримати в своїх руках загальнонаціональні галузі та об'єкти (енергетика, атомні станції) або низькорентабельні традиційні галузі (вугільна промисловість, металургія і т. п.), створенням інфраструктури.

Певний вплив на формування держсектора зумовлений тиском робітничого класу та демократичних рухів, що проявилося в на­ціоналізації ряду галузей та об'єктів приватного капіталу (особ­ливо після Другої світової війни).

393

Розділ V

19. Економіка розвинутих країн

Основними шляхами утворення державної власності є такі: націоналізація приватних компаній, створення державою своїх підприємств через будівництво за рахунок ресурсів держбюджету або через купівлю частини акцій приватних компаній. У більшості країн ОЕСР після Другої світової війни таким чином було створе­но широкомасштабний державний сектор не тільки в галузі інфра­структури, а й у сфері промислового виробництва. За оцінками, господарський внесок державного сектора в економіку країн Західної Європи на початок 90-х років становив майже 14 %. Найбільшим він залишається в Італії, Франції, Австрії, Португалії та Греції — від 18 до 25 %. Ще досить значним є внесок держав­ного сектора у ФРН, Іспанії, Бельгії, Нідерландах, Данії — від 9 до 15 %; помітна господарська роль державного сектора у Великій Британії та Люксембурзі — від 5 до 8 %. Порівняно з Європою США поступаються величиною державного сектора та його гос­подарського внеску в економіку. Сучасна японська економіка відрізняється від західноєвропейської та економіки США значно більшою роллю державної участі при відносно меншій питомій вазі державних основних фондів і внеску державних підприємств у виробництво. Більше того, в останнє десятиліття проведено денаціоналізацію електроенергетики і залізничного транспорту, системи телефонного й телеграфного зв'язку. Досить велика участь держави в Японії здійснюється за допомогою довгострокових пла­нів економічного розвитку, державного програмування, регулю­вання та проведення ефективної протекціоністської політики в життєво необхідних або стратегічно зорієнтованих галузях еко­номіки (у 80—90-ті роки пріоритетними стали наукоємні га­лузі).

Поряд із зростанням державного сектора в більшості розви­нутих країн до початку 80-х років збільшувалася питома вага національного доходу, що перерозподіляється через бюджетну сис­тему держави (в 1,5 раза порівняно з кінцем 50-х років). Швидше порівняно з державними надходженнями зростала питома вага державних витрат у ВВП, яка сягає 34,2 % у Японії, 37,6 % у США і майже 50 % у країнах Західної Європи.

В цей період держава брала участь в усіх стадіях відтворю-вального процесу, її економічна політика передусім орієнтувалася на регулювання попиту майже у відповідності з кейнсіанськими рецептами управління економікою. На базі розвинутого держав­ного сектора набуло поширення державне підприємництво як особлива форма регулювання господарства. Воно широко пред­ставлене передусім у тих галузях, які мають дуже важливе значення

394

для економіки, або в тих, що потребують великих капіталовкла­день, а приватні чи колективні фірми не можуть забезпечити достатній прибуток для розширеного відтворення. Основними формами державного бізнесу виступають бюджетні (відомчі) під­приємства і суспільні (публічні) корпорації, де всі акції нале­жать державі, а не якомусь органу держуправління, а також змішані фірми, акції яких належать і державі, і приватним суб'єктам.

Незважаючи на юридичну і формальну незалежність держав­них підприємств, їхня діяльність спрямована на здійснення пев­них соціально-економічних цілей, які встановлюються урядом. Ці підприємства використовуються для запровадження в життя мак-роекономічної, регіональної, галузевої, технологічної та соціаль­ної політики держави, а тому їхня діяльність часто не збігається з власним прагматичним (комерційним) інтересом. За їхньою допо­могою здійснюються підтримка приватного бізнесу, підтягнення слабких ланок економіки, вирішуються військові завдання, а також чимало соціальних питань. Державний сектор бере участь у перерозподілі національного доходу на користь великих монополій. ТНК мають вигоди від занижених цін на продукцію націоналізованих підприємств, від низьких тарифів на транспорт­ні послуги, електроенергію, метал, вугілля, а також отримують прибутки від купівлі та оренди побудованих державою підпри­ємств. Унаслідок цього останні мають відносно низьку мікро-економічну ефективність порівняно з приватними, як це показали дослідження 60—70-х років, проведеш у США, ФРН, Австралії, Канаді та Швейцарії. Рівень витрат у них був на 10—15 % вищий, ніж в аналогічних приватних фірм.

Зміни у структурній та технологічній політиці промислово роз­винутих країн наприкінці 70-х — на початку 80-х років, а також зміни у співвідношенні макро- і мікроекономічних мотивів відтворення та ефективності державного підприємництва вплинули на харак­тер державного регулювання економіки, підсилили необхідність її лібералізації. Змістом лібералістської стратегії стає підтримка при­ватного сектора, ринкових структур, приватних виробничих інвес­тицій, малого та середнього бізнесу, активізація конкуренції. При проведенні реформ «перегулювання» підсилюється роль кре­дитних інструментів фінансової допомоги держави, а також подат­кових інструментів як стимулюючих факторів, відбувається скоро­чення прямих бюджетних субсидій та позик без повернення приватній промисловості. Цей процес можна назвати «розванта­женням» держави від безпосередньої господарської діяльності, від

395

Розділ V

19. Економіка розвинутих країн

прямого втручання в економічні процеси як наслідок розширення умов саморегулювання за рахунок ринкових механізмів. Найбільш помітним проявом курсу на лібералізацію економіки стали де­націоналізація і приватизація частини державної власності в про­мисловості та сфері інфраструктури, а також проведення госпо­дарських реформ управління, в тому числі державними компа­ніями. Цьому передувала широка комерціалізація діяльності дер­жавних підприємств, що за змістом є першим кроком на шляху до їх націоналізації. Перші програми приватизації у формі розпрода­жу державних активів були започатковані у ФРН, Швеції, Великій Британії, Нідерландах і Канаді. Дальшого поширення вони набули в середині 80-х років в Італії, Франції, Іспанії, Бельгії, Японії та ін. Приватизація відбувалася в основному через реалізацію акцій компаній на фондовому ринку, а також шляхом переговорів з конкретними покупцями.

Проведення приватизації ще не означає, що держава цілком усувається зі сфер, які раніше їй належали і жорстко контролю­валися. Ці зміни мали загальну спрямованість на пошуки більш раціональної та ефективної системи зв'язків між державою і приватним капіталом, тобто на вирівнювання умов між дер­жавним і ринковим регулюванням. Це є доведенням на прак­тиці відомого положення мікроекономічної теорії, згідно з яким зменшення втручання держави в економіку має позитивні на­слідки для споживачів. Торкаючись цієї проблеми, тодішній Президент США Р. Рейган стверджував, що треба залишити приватній ініціативі всі функції, які індивідууми можуть реалі­зувати самі. А економічна роль держави полягає у створенні здорових та стабільних загальних умов, у яких приватний сектор може бути ключовим двигуном розвитку, зайнятості та зростан­ня рівня життя.

В останнє десятиліття в розвинутих країнах, особливо в За­хідній Європі, на зміну державній політиці з широким державним втручанням в економіку, сильною державною підтримкою окре­мих секторів промисловості прийшла ринково-орієнтована полі­тика, яка включає дерегулювання, денаціоналізацію, податкові реформи, а також вибіркову допомогу обмеженій групі галузей, що пов'язані в основному з наукоемкими високими технологіями та соціально значущими сферами. До цього спонукало зменшення бюджетних витрат на адміністративні цілі та державне управління на основі ліквідування застарілих адміністративних структур; під­вищення ефективності стимулювання конкурентоспроможності галузей, які перебувають під безпосереднім контролем держави;

396

формування якісно нового типу інформаційного комплексу; і, нарешті, забезпечення на цій основі пожвавлення економіки в цілому.

Ослаблення прямого державного регулювання компенсується застосуванням інструментарію економічного регулювання. Воно здійснюється як на національному, так і регіональному рівнях і залежить від моделі управління економікою в тій чи іншій країні та рівня її економічного розвитку.

Нові підходи до управління економікою проявляються у про­цесі приватизації. Уряди багатьох країн виключають із списків приватизації галузі (підгалузі та об'єкти) інфраструктури, які ма­ють високу капіталомісткість (електроенергетика, портові спо­руди, трубопроводи, залізниці, об'єкти зв'язку і т. п.). При цьому держава використовує різні форми, наприклад, збереження конт­рольного пакета акцій компаній у своїх руках. У деяких випадках держава залишає собі «золоту» акцію, що дає їй право накласти вето на небажані рішення нового керівництва компанії.

У країнах з досить розвинутим ринком цінних паперів держава здійснює і одночасно контролює приватизацію за допомогою про­дажу акцій на ринках цінних паперів. А країни з менш розвинутим ринком цінних паперів надають перевагу приватизації через аукціони або укладають угоди з конкретними покупцями, вибір яких є прерогативою держави.

Важливим напрямом впливу держави в розвинутих країнах є застосування особливого режиму регулювання в окремих сферах господарства шляхом визначення так званих «спеціальних» галу­зей. До них належать, як правило, забезпечення енергоносіями (нафта, газ) та іншими ресурсами, банківська справа, страхування, телекомунікації, міжнародні авіаперевезення тощо. Проводити підприємницьку діяльність у них можливо лише на основі виданих спеціальними державними шституціями відповідних ліцензій та встановлених норм і правил поведінки. Так, у Великій Британії ліцензії на право вести пошукові роботи щодо нафти й газу та займатися їх видобутком на материку видає державний сектор у справах енергетики, а страхова компанія отримує дозвіл на діяль­ність від Міністерства торгівлі та промисловості.

Досить помітну роль в економіці відіграє держава в Італії, ФРН, Нідерландах та інших країнах. Так, в Італії уряд має моно­полію на діяльність у таких важливих галузях економіки, як теле­фонний зв'язок, радіомовлення і телебачення; залізниці та авіа­лінії; виробництво сигарет і сигар. Безпосередній контроль знач­ної частини національної економіки здійснюється через такі

397

Розділ V

19- Економіка розвинутих країн

потужні холдингові компанії, як ЕНІ, ІРІ, ЕФІМ, які діють у хімічній, енергетичній сферах та в металургії. Вони наділені вели­кою самостійністю та відповідальністю і контролюються держа­вою лише за допомогою фінансових важелів у напрямах, які відповідають національним інтересам.