6. Мовна політика в Україні. Використання української мови в суспільному та державному житті.

До мовної культури належить перш за все повага до мови, її соціальна та особиста цінність, висока культура, мовна поведінка як у навчальному закладі, так і в професійній діяльності та у повсякденному житті. Почуття мовного патріотизму перед країною, суспільством, шанобливе ставлення до рідної мови, культури не повинні втрачати значення. Стан традиційної загальнолюдської моралі, культури мови не повинні викликати подив у представників різних поколінь.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками: правильністю, змістовністю, послідовністю, багатством, точністю, виразністю, доречністю та доцільністю.

Генеральною конференцією ЮНЕСКО проголошено Декларацію принципів міжнародного культурного співробітництва, в якій зазначено, що кожна культура володіє гідністю та цінностями, котрі слід поважати та захищати. Розвиток власної культури є правом та обов’язком кожного народу.

Знання і розуміння зазначених положень щодо правового регулювання мовної поведінки можливе лише за умови підвищення правової культури громадян нашого суспільства.

«Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення — це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги мовного етикету». (2)

На хвилі підйому суверенності держави важлива роль належить підготовці майбутніх правників. Саме вони мають відстоювати і захищати права й інтереси людини та суспільства, підносити правову культуру, підвищувати престиж правової професії. Для цього правники мають бездоганно знати закони, вільно володіти юридичною лексикою, бути ерудованими, впевненими у своїх знаннях і діях.

Формування правової свідомості, а відтак, правової ,­ мовної культури значною мірою залежить від характеру, темпу, змісту процесу правової соціалізації нашого суспільства.

«Формування правової культури молоді можливе за умови здійснення загальногромадянського виховання. Адже саме воно формує у людини почуття своєї співпричетності до справ і турбот усього суспільства, прагнення внести свою частку в розбудову держави. …З великим побоюванням треба нам усім ставитися до зростаючої бездуховності, особливо серед молоді. Без цілеспрямованого виховання (у тому числі і правового) держава аж ніяк не може обійтися.» (3)

Ділова сфера – одна з основних життєво необхідних галузей діяльності людства. Саме за допомогою ділових паперів документів, листів встановлюються офіційні, службові, ділові контакти між закладами, підприємствами, установами, державами, а також налагоджуються приватні стосунки між людьми.

Ділове спілкування потрібно вести державною мовою, по­всюдно впроваджуючи українську мову, розширюючи її за­стосування в соціальній сфері нашої держави.

Одним з головних чинників правової діяльності майбутніх фахівців є складання судової документації. Кожен правовий документ індивідуальний за своїм змістом, структурою і мовними засобами.

Правдиве відображення і грамотне написання конкретних фактів – це два важливі взаємопов’язані компоненти, що складають істинний документ.

Саме мова служить засобом інформації про зміст правових приписів; з її допомогою думка законодавця виражається зовні, оформляється, стає придатною для зовнішнього використання, доступною до конкретних адресатів.

Про значення мови закону зазначає Г.І.Дутка. «Досконалення мови закону – шлях до підвищення його якості»,­ визначено таке поняття як мова сучасного українського законодавства.(4)

Слід зазначити, що мова не впливає безпосередньо на зміст законодавства. За допомогою одних і тих саме мовних засобів можна створити і досконалий, і недосконалий закон. Проте рівень досконалості, чіткості і ясності закону певною мірою залежать від рівня розвитку мовних норм. Чим багатша і досконаліша мова, якою пишеться закон, тим легше ясно, повно і з максимальною точністю викласти думку законодавця, тим більше можливостей для досягнення високої якості змісту і форми правового акта. Мова і стиль сучасного нормативного акту не повинні принципово відрізнятися від звичайної мови. Акт державної влади має бути написаний літературною мовою даного народу.

Зовсім не обов’язково бути поетом чи письменником, щоб написати точний закон чи документ українською мовою. Але це неможливо зробити, якщо не мати глибоких знань у галузі права, загальної культури, знання предмета мови. Якщо щось собі уявляти туманно, то і пишеш про це невпевнено. Отже, законотворцю треба досконало знати лексику, стилістику, зокрема законодавчу.

У свідомості юристів мова , перш за все, це спосіб реалізації думки і волі законодавця. Сутність ролі мови у праві значно ширше, ніж просто інструмент мислення.

Українські дослідники визнають декілька понять: «мова права» і «юридична мова». Юридична мова повинна виражати волю законодавця і доводити цю волю до відома учасників суспільних відносин. (5)

Закон, Указ, Постанова, Декрет – нормативні акти вищих органів державної влади і управління. Ці документи мають найвищу юридичну силу, їм повинні відповідати рішення та діяльність усіх нижчестоящих органів, громадських організацій, поведінка в суспільстві.

Зазначена обставина вимагає певного, законодавчо визначеного порядку доведення змісту правових норм до відома громадян, уважного ставлення до кожного вжитого слова, щоб визначити точність при застосуванні законів. Іноді навіть кома в юридичних документах має суттєву вагу.

У правовому житті мова виступає основним засобом передачі інформації. Учасники правовідносин здійснюють обмін інформацією за допомогою мови. Мова забезпечує можливість спілкування між сторонами правового процесу. Отже, можна сказати, що юридична мова – це невід’ємна частина літературної національної мови.

Українська мова є виразом сутності українського народу, одним з головних засобів існування його духовності та розвитку його культури. Використання української мови в суспільному й державному житті не повинно звужуватись. З відродженням української державності повинен чітко бути визначений і статус української мови шляхом прийняття відповідних актів для розширення сфери її використання та реального перетворення на мову інформації, освіти, культури.

В Україні для розвитку і застосування державної мови як основного засобу спілкування в сферах державного і суспільного життя, а також для захисту мов національних меншин потрібен бути певний механізм. Свого часу Радою з питань мовної політики при Президентові України мав місце проект Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні». Цим законопроектом встановлювалися загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади розвитку і застосування державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою.

Сьогодні так і залишаються нереалізованими проекти законів України «Про мови в Україні», «Про розвиток та застосування мов в Україні», «Про державну мову», і це є свідченням відсутності свідомого прагнення до вирішення мовного питання, при вирішенні якого мають бути поєднана політика підтримки і захисту української мови як державної мови.

В Україні чинний Закон Української РСР «Про мови в УРСР» від 29 жовтня 1989 року, який є застарілим і неспроможним забезпечити обов’язкове використання української мови на всій території України. В деяких регіонах українська мова фактично не має статусу офіційної. На цих територіях українське населення на практиці позбавлено права використовувати рідну мову. Навіть звертаючись до державних органів із заявами чи скаргами українською мовою, особа може одержати відповідь неофіційною мовою держави.(6)Все це зумовлює гостру необхідність прийняття нового закону про мови в Україні.

Нормативно-правовими актами, які регулюють відносини, пов’язані із застосуванням української мови, і які є основою для здійснення державної мовної політики в Україні, є Конституція України, Закон України «Про мови в Українській РСР», Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Також існує ряд спеціальних законів, наприклад, Закон України «Про видавничу справу», яким зазначено, що вся друкована продукція призначена для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні установи ( бланки, квитанції, форми тощо), видається державною мовою.

Стаття 10 Конституції України зазначає, що державною мовою в Україні є українська мова. Державою та людством повинні забезпечуватись всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» встановлює, що мова поширення інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації визначається відповідно до Конституції України та Закону України «Про мови в Українській РСР», у разі поширення офіційної інформації іншими мовами органи державної влади та органи місцевого самоврядування забезпечують автентичний переклад з державної мови на іншу мову, на якій поширюється ця інформація. Здійснення самостійного перекладу офіційної інформації з державної мови на іншу мову засобам масової інформації заборонено.

Законом України «Про громадянство України» закріплено володіння українською мовою, як одне з умов прийняття до громадянства України.

Конституцією України статус державної мови надано українській мові. Звичайно, це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, і це зазначено у преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі.

Положення про українську мову як державну міститься у розділі 1 «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад».

Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо).

Володіння українською мовою є однією з обов’язкових умов для зайняття відповідних посад ( статті 103, 127, 148 Конституції України).

Шляхом конституційного та законодавчого закріплення унормовується застосування української мови як державної.

Отже, положеннями Конституції України визначено застосування української мови як мови державної, мови офіційного спілкування посадових і службових осіб, в роботі і в діловодстві органів державної влади, а також в навчальному процесі навчальних закладів України.

За правовою позицією, яка відображена в Рішенні Конституційного Суду України № 10­рп/99 від 14 грудня 1999 року українська мова ­ державна мова і їй наданий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах життя.

До публічної сфери суспільного життя відноситься і діяльність судової влади. Офіційне застосування державної мови врегульовано в адміністративному, цивільному і кримінальному судочинстві; статтею 10 Закону України «Про судоустрій України», статтею 7 Цивільного процесуального кодексу України, статтею 19 Кримінально-процесуального кодексу України. Вказані положення про те, що українською мовою здійснюються ведення судового процесу, складання судових документів та інші процесуальні дії визнано такими, що відповідають Конституції України і є конституційними згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року №8­рп (справа про мову судочинства).

Конституційний суд України у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) визначив, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування ( мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Був період, коли міські ради міст України стали приймати рішення „ Про заходи щодо забезпечення положень Європейської Хартії регіональних мов, або мов меншин стосовно російської мови на територіях міст”. Такі випадки мали у м. Харкові, Донецьку, Дніпропетровську та інших містах Обґрунтовуючи такі рішення місцеві депутати посилались на ніби то піклування російськомовним населенням, яке зовсім не розуміє тієї української мови.

На нашу ж думку, з цих дій більш убачається піклування за себе ніж за народ. Протягом вже майже п’ятнадцяти років судочинство в Україні ведеться українською мовою і за цей час мали місце лише поодинокі випадки, коли громадяни заявляли клопотання про забезпечення їх перекладачами, або вони якось зневажливо відносились до ведення судового процесу українською мовою. Навпаки, більшість з громадян з гордістю заявляли, що вони будуть давати пояснення українською мовою.

Між тим, такі рішення суперечать нормам чинного законодавства.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України і визначається законом.

Аналогічна вказівка міститься в п. 4 ч.1 ст. 92 Конституції України де вказано, що виключно законами України визначається порядок застосування мов.

В своєму рішенні від 14.12.1999 року по справі №­1­6/99 Конституційний суд України також зазначив, що використання російської та інших мов національних меншин визначається законами України.

Тобто національним законодавством визначено, що питання застосування мов на території України визначається виключно законами України.

Відповідно до ст.7 ЦПК України суд має забезпечити при розгляді справи здійснення цивільного судочинства державною мовою, складання судових документів лише державною мовою, незалежно від клопотання учасників процесу. Цивільно-процесуальний Кодекс не зобов’язує суд перекладати складені ним судові документи чи посвідчувати їх в разі здійснення перекладу іншими особами.

Разом з тим з урахуванням статті 10 Конституції України особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, вправі робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в порядку, встановленому статтями 22,23,55,86,130,164 та іншими нормами ЦПК України. За змістом статті 55 ЦПК України запрошення перекладача до участі у справі є обов’язком особи, яка бере участь у справі, а не суду.

Українська мова з мови української глибинці повинна стати мовою міст України. Тривалий час носієм української мови залишався селянин. Сьогодні рідна мова все більш стає мовою реального спілкування. Українська мова повинна бути престижною мовою. Саме українською повинна видаватись більшість джерел, з яких щоденно буде одержуватись різноманітніша інформація. Українська мова є і має бути мовою держави, мовою її населення, мовою науки і мистецтва.