44. Правотворчість.

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм.

Ознаки правотворчості:

• здійснюється безпосередньо державою чи за її делегуванням іншими суб'єктами;

• полягає в утворенні нових норм права чи зміні або скасуванні наявних;

• отримує завершення в письмовому документі — нормативно-правовому акті;

• здійснюється відповідно до правових регламентів;

• має конкретно-цільову та організаційну спрямованість.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості - правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості

1. По суб'єкті:

• народне (референдум);

• органів держави (наприклад, Верховної Ради України, КМУ);

• органів місцевого самоврядування;

• окремих посадових осіб (наприклад, Президента, міністра);

• трудових колективів (колективні договори);

• суспільних (корпоративних) організацій (у випадках, передбачених законодавством даної держави: наприклад, вони приймають норми права в порядку санкціонованого, делегованого, спільного правотворчості);

2. По характері:

• безпосереднє (наприклад, здійснюване народом у ході референдуму, органом держави в порядку реалізації безпосередньо встановленої для нього законом правотворческой компетенції);

• делеговане (у порядку реалізації делегованих правотворческих повноважень, наприклад, делегованих органом виконавчої влади органу місцевого самоврядування);

• санкціоноване (санкціонування органами держави звичаїв, норм, прийнятих корпоративними організаціями);

• спільне (погоджене прийняття декількома суб'єктами правотворчості правового акту, наприклад, нормативного акту прийнятого МВС разом з Нацбанком і Мінфіном);

• договірне (висновок нормативного договору);

• що систематизує (упорядкування масиву діючих норм права, наприклад, при кодифікації);

• поточне (повсякденний процес прийняття, зміни, скасування норм права як різновид постійної державної діяльності).

Виділяють дві групи принципів правотворчості:

1. Загальні, тобто основоположні вимоги (положення), що виражають її сутність:

• гуманізм — формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини;

• демократизм — участь народу у правотворчому процесі;

• гласність — відкритість правотворчості для широкої громадськості, вільне та відкрите обговорення проектів нормативно-правових актів;

• законність — правотворча діяльність повинна здійснюватись згідно з конституцією та чинними законами держави, з дотриманням установленого порядку підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів;

• науковість — ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки (насамперед юридичної); проведення незалежної наукової експертизи;

• системність — суворе врахування системи права і законодавства, узгодження з ним інших нормативно-правових актів.

2. Спеціальні, притаманні такій формі державної діяльності, яка базується на зазначених вище загальних принципах:

• своєчасність — правильне визначення часу підготовки та прийняття актів, врахування ступеня зрілості регульованих суспільних відносин;

• поєднання динамізму та стабільності;

• плановість — чіткий розподіл правотворчої роботи за предметом, етапами, часом;

• професіоналізм — участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих спеціалістів;

• техніко-юридична відокремленість;

• врахування місцевого досвіду. Основними функціями правотворчості вважають:

• первинне регулювання суспільних відносин — діє тоді, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх урегулюванні;

• оновлення правового матеріалу — передбачає заміну тих законів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку;

• заповнення прогалин у праві, тобто заповнення цілковитої чи часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних норм права;

• упорядкування нормативно-правового матеріалу, тобто систематизація законодавства (наприклад, шляхом його кодифікації або консолідації).

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою (державними органами та їх посадовими особами);

• громадянським суспільством та його суб'єктами. Види правотворчості держави:

1. За юридичною силою актів:

• законодавча діяльність — діяльність законодавчого органу держави щодо підготовки та прийняття законодавчих актів;

• підзаконна правотворча діяльність — з підготовки та прийняття підзаконних нормативних актів (постанов уряду, указів голови держави тощо).

2. За формою участі держави у правотворчості:

• безпосередня правотворчість — видання нормативно-правових актів органами держави та уповноваженими на це посадовими особами;

• санкціонована правотворчість — санкціонування актів, прийнятих суспільними організаціями, або попередній дозвіл на їх видання;

• спільна правотворчість (нормативне погодження);

• делегована правотворчість, тобто делегування правотворчих повноважень вищого органу держави органу нижчого рівня.

3. За функціональним призначенням:

• поточна правотворчість, пов'язана з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням норм права та надолуженням прогалин;

• систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.