29. Поняття і структура правового статусу особи.

Складні суспільні зв’язки, що виникають між державою та особою, а також у взаємовідносинах людей одним з одним, потребують чіткої фіксації з боку держави та регламентації у певній правовій формі. Такою формою виступає правовий статус особи.

Правовий статус особи (індивіда) – це сукупність суб’єктивних прав, свобод та юридичних обов’язків особи, що законодавчо закріплюються та гарантуються державою і реалізуються у відносинах цієї особи з іншими людьми, їх групами, державою в цілому

До структури правового статусу особи входять:

1) загальні принципи правового регулювання становища особи;

2) суб’єктивні права та свободи індивіда;

3) юридичні обов’язки індивіда;

4) загальна правосуб’єктність;

5) громадянство;

6) гарантії правового статусу;

7) юридична відповідальність за невиконання особою своїх обов’язків та порушення прав інших осіб.

Конституція України закріплює такі основні принципи правового регулювання становища особи:

1) визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ч.1 ст.3 Конституції України);

2) спрямованість діяльності держави на захист прав і свобод людини і громадянина (ч.2 ст.3 Конституції України);

3) гарантованість прав і свобод людини і громадянина з боку держави (ч.2 ст.22 Конституції України);

4) рівність прав і свобод усіх громадян та їх рівність перед законом незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

5) невичерпність прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.22 Конституції України). Невичерпність прав і свобод людини і громадянина означає, що їх перелік не обмежується лише правами і свободами, передбаченими Конституцією та іншими законами, будь-які інші права та свободи користуються таким самим захистом з боку держави, як і законодавчо закріплені;

6) невідчужуваність та непорушність прав і свобод людини і громадянина (ст.21 Конституції України). Невідчужуваність та непорушність прав і свобод означає, що жодна особа не може бути позбавлена належних їй прав і свобод, відмова особи від своїх прав чи свобод є юридично нікчемною, у разі будь-якого порушення належних особі прав чи свобод вона має право вимагати їх відновлення від держави чи особи, що своїми діями порушує права і свободи цієї особи.

Носіями індивідуального правового статусу є фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни особи без громадянства.

Для позначення носія індивідуального правового статусу вукраїнському законодавстві найчастіше використовуються терміни “громадянин”, “фізична особа” “усі”, “кожний”, “ніхто”, “жодний”, а також використовуються безособові форми – наприклад, ч.2 ст.14 Конституції України зазначає, що право власності на землю гарантується; ч.3 ст.15 Конституції України вказує, що цензура заборонена та ін.

30. Поняття і сутність судового (адміністративного) прецеденту.

Судовий прецедент (від лат. praecedens /praecedentis/ — що передує; англ. precedent) — це принцип, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов 'язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Ознаки судового прецеденту

• визнання прецеденту джерелом права (первинним для англосаксонського права і вторинним для країн романо-германської правової сім'ї);

• формулювання судових прецедентів вищими судовими інстанціями;

• нормативний характер судових прецедентів;

• загальнообов'язковий характер прецеденту як для нижчих судів, так і для всіх інших державних органів і посадових осіб;

• відносна зв'язаність вищих судових інстанцій своїми власними рішеннями;

• обнародування судових рішень прецедентного характеру в бюлетенях або інших офіційних виданнях і в цьому значенні — писаний характер прецеденту;

• формування і функціонування прецеденту на основі чинного законодавства і в цьому значенні — його вторинний характер порівняно із законом;

• спрямованість прецедентів не тільки на більш ефективний і кваліфікований розгляд судами конкретних справ, а й на заповнення прогалин та усунення двозначностей у законодавстві;

•казуїстичність прецеденту, створення його на підставі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків, множинність, певна неузгодженість та невпорядкованість.

Сутність судового прецеденту полягає у наданні нормативного характеру актам суду. У зв’язку з чим під судовим прецедентом часто розуміється рішення суду у конкретній справі, яке є обов’язковим при розгляді аналогічних справ в майбутньому . Втім обов’язковим для судів є не все рішення, а тільки суть правової позиції суду, на підставі якої постановляється рішення.

Види судових прецедентів

В англійському праві розрізняють:

• обов'язковий (пов'язуючий) прецедент;

• переконливий прецедент.

Залежно від характеру використання прецедентного права англійськими суддями виділяють:

• декларативний прецедент (вже існуючий прецедент, на який посилаються судді);

• креативний прецедент (новостворена форма права).

Як самостійний різновид судового прецеденту виступає прецедент тлумачення. Його особливістю в американському праві є обов'язковість для всіх нижчих ланок судової системи результатів тлумачення конституційних актів та звичайних законів, наданого вищими судовими інстанціями на федеральному рівні та рівні окремих штатів.