7.Національний визвольний рух

Під час другої світової війни настав новий етап українських визвольних змагань. Український народ постав і зі зброєю в руках боронив власну й національну гідність та права господаря на рідній землі. Три роки, з 1941 до 1944рр., тривала всенародна жорстока й кривава війна проти німецько-нацистських поневолювачів, ще десять років по тому, з 1944 до 1954 рр., та сама боротьба продовжувалась проти московсько-більшовицьких окупантів. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА продовжувала зростати. У 1944-1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. Загони УПА встановили контроль над значними територіями західної України й впровадили там свою структуру управління. У серпні 1943 р. бандерівська ОУН внесла принципові поправки в свої програмні документи. Бандерівці проголошували рівність усіх громадян майбутньої української держави незалежно від їхньої національності. Щодо політики УПА та її політичної надбудови – УГВР, то вона полягала в тому, щоб чекати розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової війни між союзними державами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити встановленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народної підтримкою та ефективністю організації цієї армії, а з другого – тим, що радянських військ на західній Україні було обмаль. Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. ситуація різко змінилась. Радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У цих акціях використовувалися переважно війська МВС та НКВС. У відкритих боях, зважаючи на явну перевагу противника в чисельності та озброєнні, бійці УПА, як правило, зазнавали поразок. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосовував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися в форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували українських селян. Зі свого боку, таємна поліція ОУН також безжально винищувала прорадянські елементи. Також більшовики засипали партизанів пропагандистськими листівками про безнадійність їхнього становища, пропонуючи амністію. Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947-1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Закордонний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою прийняв рішення про виведення великих підрозділів УПА з України через Словаччину в Західну Німеччину і Австрію. Підрозділи, які виявили бажання залишитися, подрібнювалися на невеликі, глибоко законспіровані групи, здатні діяти автономно. На прикінцевій стадії боротьби загони УПА зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Також партизани влаштовували провокації – лже-енкаведистські групи. Зрозуміло, що така нерівна боротьба з імперією не могла тривати довго – попри всю патріотичність та героїзм, УПА була приречена на поразку. У березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піл Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті харизматичного лідера Шухевича. Командарм загинув у нерівному бою. Боротьба ОУН УПА з СРСР була жорстока й кровопролитна, і за свободу своєї держави поліг не один українець. З боку ОУН УПА така боротьба була справедлива, бо повстанці зі зброєю в руках відстоювали свою країну, власність і релігію, право жити так, як завжди, а не працювати на чужу державу. Та незважаючи на це, діяльність ОУН та УПА зробили великий внесок у розвиток національної свідомості. Незважаючи на те, що УПА була "армією без держави", вона відстоювала свій народ і його права, боролася і мстила за нього. Населення відчувало, що воно не саме наодинці з ворогом, що за ним хтось стоїть. Населення щораз більше переконувалося, що ОУН та УПА бореться за волю й добробут широких українських мас. Тому ми впевнено можемо сказати що ця боротьба була священною і правильною справою для українців.

30 червня 1941 року – дата для деяких наших політиків та істориків, можна сказати, культова. Саме цього дня ОУН (б) проголосила «Акт відновлення Української Держави».

З одного боку,такий акт видається поспішним – а в підсумку абсолютно неефективним. З іншого – цілком піддається розумінню через прагнення бандерівського крила ОУН якнайскоріше втілити задекларовану ще в «Декалозі українського націоналіста» мету – створити Українську державу. У підсумку, однак, як видається, праворуч обернулася шкодою для самої ж ОУН (б).

Проголошення «Акту Відновлення…» відбулося приблизно через півтора місяці після складення програми дій «революційної» ОУН (травень 1941 року), де воно було передбачене. Тобто, не можна стверджувати, що ця подія готувалася зовсім вже нашвидоруч. І все ж таки: півтора місяці – це багато чи мало для достатньої підготовки такого важливого документа?

8.Радянський партизанський і підпільний рух. До середини 1942 р. партизанський рух перебував у дезорганізованому стані. Хоча при відступі Червоної армії на окупованій території залишилися 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, у червні 1942 р. свою діяльність продовжували лише 22 загони. Із залишених на окупованій території 23 підпільних обкомів, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і груп у різні періоди проявили себе лише 223 підпільні організації. Створені при відступі партизанські загони, різноманітні підпільні групи залишалися бездіяльними, саморозпускалися або втікали в тил Червоної армії. Причин дія цього було декілька. Насамперед низькі морально-вольові якості законспірованих працівників, більшість з яких могла успішно боротися лише з вигаданими ними ж самими “ворогами народу”. Іншою причиною неспроможності радянського підпільного руху була відсутність фахової підготовки більшості залишених. Серед них не вистачало кваліфікованих командирів, військових фахівців: радистів, мінерів-підривників, шифрувальників, знавців конспірації. Ці загони та групи формувалися поспіхом, перед самим приходом ворога. Підготовка фахівців для роботи у ворожому тилу не велася, оскільки наступальна воєнна Радянський партизанський і підпільний Доктрина, що домінувала в СРСР наприкінці 1930-х років, передбачала лише наступальну війну з ворогом на його ж території. Більше того, органи державної безпеки запідозрили прихильників підготовки партизанського руху на випадок війни навіть у підготовці до спроби збройного повалення сталінського режиму, яку вони нібито вели під виглядом приготувань до “малої війни в тилу ворога”. Тому влітку 1942 р. єдиною боєздатною силою були партизанські загони Олексія Федорова – першого секретаря обкому Чернігівської області; Сидора Ковпака – голови Путивльського міськвиконкому (Сумська обл.), Олександра Сабурова – працівника органів НКВС і декілька інших, загальною чисельністю 4 тис. чоловік. Вони зосереджувалися переважно на півночі України в Чернігівській і Сумській областях під природним захистом лісистої та заболоченої місцевості. Однак під тиском нацистських військ відступили в Брянські ліси, у Білорусію. Критична ситуація на радянсько-німецькому фронті, яка складалася в 1942 p., змусила Й. Сталіна принципово змінити ставлення до партизанського руху. 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Незабаром розпочав роботу й Український штаб партизанського руху, очолений генералом Тимофієм Строкачем. Наприкінці серпня 1942 р. О. Федоров, С. Ковпак і О. Сабуров були викликані до Москви, де отримали завдання перейти з Брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там “усенародного партизанського руху”. Тим часом сутність нацистського порядку відчули на собі мільйони мешканців України. До боротьби проти ворога активно приєднувалися безпартійні, оточенні, утікачі з німецьких таборів. Завдяки їм радянський рух Опору став набувати все ширшого розмаху й активніших форм. У листопаді-грудні 1942 р. партизанські з’єднання С. Ковпака та О. Сабурова за 30 днів пройшли з боями 750 км теренами Правобережжя. В Україні до кінця 1942 р. вже діяли 5 партизанських з’єднань і майже 900 окремих загонів. Протягом наступного року партизанський рух перетворився на масову силу. Фактично радянський уряд створив ще одну армію, яка діяла в тилу ворога. Партизанські загони були переведені на регулярне забезпечення, а командирам виплачувалося грошове забезпечення як офіцерам регулярної армії. На партизанських аеродромах стали приземлятися літаки зі зброєю, амуніцією, продовольством, медикаментами. Партизанські загони укомплектовувалися військовими фахівцями та кваліфікованим командним складом. Навесні 1943 р. партизани України отримали наказ переміститися в західні та південно-західні області для виведення з ладу найважливіших залізничних вузлів, мостів, ліній зв’язку. Відповідно до задумів радянського командування вони повинні були взяти участь у так званій “рейковій війні”, розгорнутій напередодні Курської битви. Однак вирішальну роль у ній відіграли білоруські партизани.