Основні ознаки самовиховання
Виходячи із цих загальних теоретичних положень, розроблених у педагогіці й психології, можна виділити основні ознаки самовиховання:
самовиховання характеризується високим рівнем розвитку самосвідомості, самоврядування (волі) і потреби в розвитку;
виникнення самовиховання завжди пов'язане з певними внутрішніми передумовами й зовнішніми умовами; те й інше - результат виховання;
самовиховання є своєрідним прискорювачем розвитку психіки людини у вирішальний момент і на головних напрямках становлення особистості;
робота над собою вимагає інтенсивного застосування всіх сил і здатностей людини, що, у свою чергу, забезпечує їхнє інтенсивне формування.
Визначивши основні ознаки самовиховання, ми можемо спробувати, дати визначення цього поняття.
У літературі доводиться зустрічати визначення, що представляють, по суті, тавтологію: «Самовиховання - це робота над собою»; «Самовиховання - це діяльність людини з метою зміни своєї особистості», У дослідженнях учених Німеччини, Болгарії, Польщі зустрічаються або надмірно звужені визначення самовиховання (найчастіше як морального самовдосконалення - наприклад, И.Дрос, Німеччина), або надмірно широкі (як взагалі всякої активної діяльності вихованця, у якій він формується, - Д.Денев, Болгарія). Розширення або звуження поняття самовиховання негативно позначається на даних, які те досягають 90 відсотків і вище працюючих над собою (Л. И. Рувинский), те знижуються до 27-30 відсотків (А. И. Висоцький), хоча найчастіше мова йде про один і той самий вік. Все це позначається на практичній роботі. Учителі не мають точних критеріїв самовиховання, у силу чого не можуть направляти цей процес.
На основі вже наявних визначень (А.Я.Арет, А.Г.Ковальов і ін.) і з огляду на дані нашого дослідження, ми вважаємо самовиховання процесом цілеспрямованого, всебічно усвідомленого формування особистості, що є результатом виховання й відбиттям насущних потреб психічного розвитку й у якому функції вихователя передаються вихованцю.
У зв'язку зі складністю процесу самовиховання, певними пробілами у вивченні його сутності поки важко знайти цілком задовільне формулювання визначення. Однак безсумнівно, що це процес соціально-психологічний, тісно пов'язаний із провідними напрямками розвитку психіки людини, з формуванням його найцінніших сутнісних сил: свідомості й самосвідомості, що ведуть інтересів і потреб, почуттів і волі. Одночасно це й процес педагогічний: самовиховання виступає як результат і умова правильна організованого виховання, у якому формуються соціально значимі цілі, стимули, мотиви, якості, необхідні для успішної роботи над собою, створюються відповідні сприятливі умови.
Із цих вихідних позицій видно корінне розходження в розумінні самовиховання сучасною педагогікою й психологією різних країн.
Буржуазна наука розглядає самовиховання як процес, відірваний від розвитку суспільства, затверджує примат біологічного початку над соціальним і психічним, найчастіше зводить самовдосконалення до саморозкриття якоїсь непізнаної й не регульованої з зовні сутності («я», «экзистенція»).
У буржуазній науці виховання протиставляється самовихованню або відривається від нього; воно те перетворюється в педагогічну диктатуру (виховання розглядається як дресирування, сліпе пристосування особистості до педагогічних вимог), те заперечується як провідний процес формування людини (призначення виховання - обслуговувати самовиховання).
Самовиховання розглядається буржуазною наукою як суб'єктивний процес, що потрібний тільки самої особистості; при цьому робота над собою ніколи не розглядається як цілісний, комплексний розвиток людиною своїх сил і здатностей - вона виглядає те як процес боротьби з недоліками, те як самозаглиблення, відхід у себе й т.п.