Тема 7. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

1. Класична кількісна теорія грошей та сучасний монетаризм

Класична кількісна теорія сформувалася в XVI – XVII ст. і стала осно­вою розвитку монетариської теорії. Кількісна теорія грошей – один із на­пря­мів у західній економічній думці, що повязує рівень товарних цін і вар­тість гро­шей з кількістю платіжних засобів в обігу. Першими представ­никами цієї теорії були Аристотель, Ксенофонт, Платон, Ж. Боден, Ш. Монтескє, Д. Юм, Дж. Мілль. Ж. Боден висунув гіпотезу про залежність рівня цін від кількості благо­родних металів. Ш. Монтескє, Д. Юм, Дж. Мілль зробили узагальнення, що грунтувалися на неправильному розумінні "революції цін", яка відбу­валася в Європі.

Давід Рікардо (1772 – 1823), представник трудової теорії вартості, визначав вартість грошей затратами праці на виготовлення їх , однак розумів, що протягом окремих проміжків часу вартість грошової одиниці змінюється залежно від зміни кількості грошових одиниць. Саме до цього висновку Д. Рікардо підштовхнуло знецінення в 1797 р. банкнот Банку Англії після відміни обміну їх на золото.

Для повного розгляду необхідно зазначити, що в період первісного накопичення капіталу виникла металістична теорія грошей, відповідно до якої гроші та дорогоцінні метали ототожнювалися. Першими представниками цієї теорії були Нікол Орем (Оресм) (1571 – 1641), Вільям Стеффорд (1554 – 1612), Томас Мен (Манн) (1571 – 1641), Антуана де Монкретьєн (1575 – 1621), Антоніо Серра (ХVІ – ХVII ст.).

Меркантилісти вважали дорогоцінні метали головним багатством нації, що повністю відображало погляди купців того часу. Принципів металістичної теорії грошей дотримувалися італійські економісти Джемініано Монтанарі (1633 – 1687), Фердинандо Галіані (1728 – 1789), а в XIX ст. німецькі економісти Карл Густав Адольф Кніс (1821 – 1898) та Вільгельм Легсіс (1837  1917), які хоча не заперечували можливості обігу паперових грошей, але вважали за необхідне здійснювати обовязковий обмін їх на дорогоцінні метали.

Погляди представників металістичної теорії грошей дуже довгий час були впливовими в багатьох країнах, у тому числі й у Росії на межі XIX – XX ст. Наприклад, мідний монометалізм існував у Римі в III – II ст. до н.е. Срібний – у Росії 1843 – 1852 р., в Нідерландах – 1847 – 1875 рр., в Індії – 1852 –1893 р., а в Китаї аж до 1935 р. Золотий стандарт – існував у Великобританії та у США до 1900 р., в Росії та Японії – в 1897 р., в Німеччині – 1871 – 1873 рр., Бельгії та Франції – 1873 – 1874 рр., і в кінці XIX ст. панував золотий монометалізм.

Пізніше золотий стандарт було замінено золотодевізним, а після Першої світової війни обмін банкнот на золото зовсім припинено. Практично з 30-х років XX ст. всі форми монометалізму було ліквідовано, хоча для регулювання грошового обігу всередині окремих країн центральні банки продовжували фіксувати золотий вміст національної грошової одиниці аж до початку 80-х років.

Однак, незважаючи на те, що металістичну теорію грошей за час її існування було реалізовано достатньо повно, в 60-х роках XX ст. у Франції течія неометалістів, представлена такими вченими, як Жак Рюеф (1896 – 1978) і А. Тулемон.

Першими представниками раннього номіналізму були англійці Н. Барбон (1640 – 1698), Дж. Беллерс (1654 – 1725), Дж. Берклі (1685 – 1753) і Дж. Стюарт (1712 – 1780). В основі їх теорії лежали два наступні положення: гроші створюються державою і вартість грошей визначається їх номіналом. На той момент їх основною помил­кою було те, що вартість грошей визначається державою, а це означає заперечення трудової вартості і вартості природи грошей.

Подальший розвиток номіналізму припадає на кінець ХІХ і початок ХХ століть. Відомим представником того часу був німецький учений Георгій Кнапп (1842 – 1926), який не визнавав товарної природи грошей. Самі гроші, на його думку, були певним символом, через який держава навязувала своїм громадянам власну волю. Цінність грошової одиниці, на думку Г. Кнаппа, визначає держава, а тому інфляція не повязана зі змінами грошової маси, індекси цін не відображають зміни купівельної спроможності грошей, а валютний курс є результатом політики держави.

У цей період Г. Кнапп засновував свою теорію не на повноцінних грошах, а на паперових. При цьому грошову масу він враховував лише у вигляді паперових грошей і розмінних монет, а кредитні гроші виключав.

Основна помилка номіналістів полягала в тому, що, відібравши паперові гроші, вони наділяли їх "вартістю", "купівельною спроможністю" за допомогою акта державного законодавства.

Сучасні економісти не поділяють основних поглядів Г. Кнаппа. Збе­рігши від номіналізму заперечення металевої концепції теорії трудової вартості, вони стали шукати встановлення вартості грошей не в Декретах держави, а у сфері ринкових відносин шляхом субєктивної оцінки їх "корис­ності", купівельної спроможності.

Провідне місце в теорії грошей посіла кількісна теорія.

Неокласичний варіант включає дві теорії розвитку: трансакційний варіант і кембриджський варіант.

Сучасними прихильниками трансакційного варіанту кількісної тео­рії грошей були І. Фішер і М. Фрідмен.

Американський економіст І. Фішер був одним з перших, хто на­ма­гався виявити природу інфляції. Він звернув увагу на взаємозвязок інфляції зі змінами рівня цін кількості обігових грошей і реального обсягу виробництва товарів. Аналіз взаємного звязку між цими показниками дозволив йому вивести формулу, відому на Заході як рівняння обміну.

Рівняння обміну – це рівняння, що повязує статистичну кількість грошей в економічній системі з іншими її параметрами (рівнем цін, рів­нем реального виробництва або товарів, які перебувають в обігу, швидкістю обігу грошей):

MV = PQ, (7.1)

де М – грошова маса;

V – швидкість обігу грошей у русі доходів;

Р – рівень товарних цін;

Q – рівень реального виробництва (фізичний обсяг товарів, що ство­рюються).

З рівняння обміну випливає, що будь-яка зміна статичної (тобто незмінної) кількості грошей повинна призводити до відповідних змін рівня цін, реального обсягу виробництва, швидкості обігу або комбінації цих змінних.

Дану формулу можна видозмінити, і тоді зявиться можливість визна­чити обсяг грошової маси:

. (7.2)

Рівень товарних цін визначається за формулою:

. (7.3)

Виходячи з рівняння обміну, інфляція має наступний вигляд: пору­ -

шення законів грошового обігу виявляється в надлишку грошової маси в обігу порівняно з реальними потребами в ній або в знецінюванні гро­шей, яке супроводжується зростанням товарних цін без будь-якого поліп­шення якості продуктів.

У рівнянні І. Фішера простежується залежність, де кількість грошей, що знаходяться в обігу, виступає причиною, а рівень цін – наслідком. Це є інфляцією грошової маси. Таким чином, з рівняння Фішера видно, що збалансованість між грошовою масою і її товарним покриттям відбу­ва­ється за рахунок зміни цін. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей і менша пропозиція товарів.

Фішер уявляв інфляцію у вигляді спрощеного поняття, відповідно до якого падіння купівельної спроможності грошей відбувається пропор­ційно до зростання їх кількості в обігу.

Одна з помилок І. Фішера полягає в тому, що, розглядаючи тривалі відрізки часу, він умовно прийняв змінні величини V і Q за стабільні, піс­ля чого залежними змінними величинами залишилися тільки дві – кіль­кість гро­шей і ціни. Насправді ж кількість товарів і швидкість обігу грошових оди­ниць змінюються й істотно впливають на грошовий обіг і ціноутво­рення.

Концепція М. Фрідмена виражається формулою, що лише зовні відрізняється від формули І. Фішера, але, власне кажучи, покликана обгрунтувати той же однобічний звязок між грошовою масою і цінами:

М = КРY, або , (7.3)

де Р – індекс цін;

М – кількість грошей;

К – відношення грошового запасу до доходу;

Y – національний дохід у незмінних цінах (або його фізичний обсяг).

Зміна грошової маси (М) може супроводжуватися відповідною змі­ною в кожній із трьох величин правої частини рівняння, тобто зро­стан­ня грошової маси може призвести або до підвищення цін (Р), або до збіль­шення реального національного доходу (Y), або до зміни коефі­цієнта, що відображає відношення грошового запасу до доходу (К).

Кембриджський варіант кількісної теорії грошей

Засновниками цієї концепції є економісти А. Пігу, Д. Робертсон і Д. Патінкін.

Якщо в трансанкційному варіанті І. Фішера гроші виступають тільки у функціях засобу обігу і засобу платежу, то А. Пігу надавав особливого зна­чення і функції накопичення. При цьому обидва варіанти кількісної теорії грошей ігнорують функцію грошей як міри вартості і їх роль як за­гального вартісного еквівалента. Якщо кількісна теорія грошей І. Фішера виходила з аналізу пропозиції грошей, то кембриджська школа в основу вивчення поставила попит на гроші нарівні з попитом на товари і по­слу­ги. Причому, якщо в І. Фішера визначальним є перебування грошей у обі­гу, то для кембриджської школи гроші мають особливий попит і вони залишаються поза обігом в окремих осіб і підприємств у вигляді "касових залишків". До "касових залишків" А. Пігу відносить готівку і залишки на поточних рахунках, тобто він визначає кількість грошей, оскільки вба­чає прямий звязок між грішми і цінами. Це підтверджує і формула Пігу: 

M = PRQ, або P = M/RQ, (7.5)

яка близька до "рівняння обміну" MV = PQ Фішера,

де М – грошова маса;

R – частка річних доходів осіб і фірм, яку вони готові зберігати в грошовій формі;

Р – рівень цін;

Q – товарна маса (або фізичний обсяг товарообігу, що включається в кінцевий продукт).

Розбіжності у формулах І. Фішера і А. Пігу полягають у тому, що в пер­­шій формулі використовується показник швидкості обігу грошової оди­ниці (V), а в другій – коефіцієнт R, що є оберненим за значенням показ­никові (V), і якщо замінити у формулі А. Пігу коефіцієнт R, то вийде фор­мула І. Фішера.

Подібність двох рівнянь виявляється в тому, що І. Фішер виходив зі сталості (V) і (Q) при аналізі тривалих відрізків часу, а А. Пігу вва­жав за постійні показники R і (Q), тобто обидва економіста підставляли одні й ті ж змінні (М) і (Р) і вивели причинність зростання цін (Р) зі зміни грошової маси (М).

Із середини 50-х років XX століття спостерігається відродження неокласичного напрямку, що базується на кембриджській версії. Пред­став­ником цієї теорії був Д. Патінкін. При цьому він розглядає "касові резерви" як найбільш ліквідну форму інвестицій, за якою інвестиції пере­ходять у цінні папери, а потім у реальний капітал.