33.Види полемічних «хитрощів» та шляхи їхньої нейтралізації.

Полеміці завжди притаманне збудження почуттів. Це добре можна пояснити психологічно. Однак спір з метою з’ясування істини не повинен підмінятися прагненням мати рацію за будь-яких умов. У подібних випадках нерідко використовуються софістичні виверти, хитрощі. Отже ораторові, який бажає брати участь у полеміці, певна річ, належить знати про це. Інколи той чи інший полеміст, відчуваючи, що він не має рації, ухиляється від спору, маскуючись іронією. Він неодмінно заявляє: “Знаєте, ви ставите такі “глибокодумні” і такі “серйозні” запитання, що я пасую перед ними”. Це звучить як ухильний докір і як основа для того, щоб відійти від “відповіді через некомпетентність”.    У полеміці така тактика неприпустима і не може привести до позитивних результатів.    Достатньою підставою для відмови від дискусії нерідко признається постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі. На запитання не відповідають і в тому випадку, коли вони тільки за граматичною формою являють собою запитання, а по суті містять безпідставний довід, який виконує функцію бездоказового контраргументу в полеміці. Прикладом такого довільного доводу є софістична хитрість, що одержала назву “надмірного уточнення”. Сутність цього виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії, який виступає проти тези опонента, робить спробу спростувати його думку не звичайними, логічно припустимими способами, а шляхом постановки запитання, що потребує від опонента такого “уточнення” тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо параметрами), яке свідомо неможливе чи явно безглузде.    Особливу увагу слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких досвідчений у полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від відповіді на запитання. До них належать такі виверти: “відповідь у кредит”, “відповідь запитанням на запитання”, негативна оцінка самого запитання без розгляду його по суті і т. ін.    “Відповідь у кредит” полягає в тому, що один із учасників полеміки, якому важко за тих чи інших обставин відповісти на поставлене запитання, переносить його розгляд під різними приводами “напотім”: “Питання непросте, а часу не вистачає, тому розглянемо його наступного разу” і т. ін.    Якщо бракує достатньої організації полеміки, а обговорення проходить безладно і учасники не відзначаються необхідним рівнем полемічної культури, нерідко спостерігається “відповідь запитанням на запитання”.    Уявімо таку ситуацію, яка, на жаль, зустрічається часто. Під час виступу одного із учасників семінару (директора заводу) поставили запитання: “Скажіть, будь ласка, чому на вашому заводі не працює очищувальна система, пуск якої ви здійснили минулого року? Доки мешканці міста будуть дихати сірчаним газом?” Замість відповіді по суті промовець звертається до свого опонента: “Я вам відповім, але після того, як ви мені відповісте: коли припиниться забруднювання озера відходами виробництва вашої фабрики? Ви ж пустили очищувальну систему цього року”. Опонент звертається до головуючого: “Нехай мені доповідач відповість!” Доповідач наполегливо продовжує: “Я-то відповім, але нехай раніше опонент мені відповість!”.    Щоб уникнути відповіді, інколи дають негативну оцінку самому запитанню. Не відповідаючи по суті, промовець нерідко обмежується тільки безапеляційною оцінкою: “Це наївне запитання!”, “Це ж несерйозно!”, “Це тривіально!” і т. ін. Іноді така оцінка набуває відтінку окрику, коли замість відповіді можна почути: “Це догматизм!” чи “Це позитивізм!”, чи “Це неістотне питання!”    Такі софістичні прийоми заслуговують на серйозний осуд, тому що вони є суперечністю щодо самої ідеї полеміки як раціонального обговорення складних проблем.    Існують дві крайності у ставленні до авторитетів: незріле, можна сказати, легковажне відкидання будь-яких авторитетів, та зловживання посиланнями на них, що майже завжди вуалює відсутність самостійного, власного мислення.    Дехто дозволяє собі в спорі спекулювати на віці, освіті, службовому становищі. У літнього чоловіка під час дискусії з юнаком може вирватися таке у відповідь: “Вам 20 років, а мені — 60, як ви смієте мені заперечувати?” тощо.    Інші використовують “підмащування” опонента лжекомпліментами: “Ви, як розумна людина, не будете заперечувати...” чи “Ми з вами чудово розуміємо, краще за різних там профанів”. Інколи за відсутності вагомих доказів роблять безвідповідальні натяки на деякі “таємні” мотиви, які нібито спонукають супротивну сторону: “Ви це говорите нещиро чи з почуття заздрості, чи від побоювання зіпсувати відносини з такою-то особою?” і т. ін. Тому під час полеміки необхідно пильно стежити за тим, щоб неминучі спори, неминуче протистояння думок не перетворювались у плітки, чвари, наклепи.    Буває, що опоненту приписуються необґрунтовані, свідомо безглузді думки. Від нарочитого глузування над суперечником відрізняється логічний прийом доведення до абсурду: тимчасово припускається, що теза, яка спростовується, є істинною, але оскільки наслідок із тези суперечить дійсності, це свідчить, що теза була хибною.    Необхідність знання такого роду полемічних хитрощів не викликає сумніву. Кожен, хто бореться за свої переконання, шукає правильні рішення, стверджує істину, повинен не тільки сам бути озброєним, але й добре знати методи свого опонента. Вміння розпізнати ту чи іншу із хитрощів, показати, з якою метою вона використана, дати гідну відповідь противнику — необхідна риса полеміста.    Таким чином, опанування мистецтвом полеміки в цілому, її основними принципами, з’ясування логіки запитань і відповідей у ході полеміки, софістичних прийомів, які часом застосовуються, — важливі вимоги методики ораторського мистецтва. Тільки після усвідомлення принципів і прийомів полеміки вона зможе привнести дійсну користь, буде сприяти подоланню помилок і знаходженню істини.

Вступна частина промови

Вступ повинен зацікавити слухачів, привернути їхню увагу і підготувати до правильного сприйняття і розуміння сказаного. Чим менше шаблонності, тим більше уваги до такої промови. Закласти основу добрих стосунків з учасниками процесу, публікою в залі судового засідання — таке завдання має поставити перед собою судовий ритор уже з вступної частини промови.

Спостереження показують, що перші слова ритора, як правило, не досягають мети. Коли вони проголошувалися, слухачі лише "готували" свою увагу. Емоційне збудження, спричинене різними подразниками до початку промови, ще не вляглося. Це необхідно враховувати при виступах у масових аудиторіях. Лише до деякої міри це стосується судової аудиторії. Обстановка в суді перед виступом прокурора особлива і своєрідна. Коли слово надається Державному обвинувачу, в залі настає тиша. Загальна увага звернена до прокурора, всі чекають, що він скаже. Г тут головне для прокурора — закріпити увагу слухачів. Пов'язати виступ із структурою судової промови. Не допускати загальних виразів і думок, навіть красиво і правильно викладених.

За сім років участі автора цих рядків у судових засіданнях військових і загальних судів частенько доводилося чути такий початок промови: "Вельмишановні судді! Я не затримаю довго вашої уваги". Або: "Шановний головуючий! Шановні судді і учасники процесу! Я не буду багатослівним!" Така декларація зовсім недоречна. Якщо промова дійсно буде короткою, то таке попередження лише продовжить її. А якщо ж — це буває часто — вона буде довгою, то ритор виявиться просто самонадіяним, а може, навіть смішним в очах слухачів.

Засоби і прийоми побудови вступної частини обвинувальної промови бувають різноманітними. Вони залежать від характеру справи, яка розглядається, навичок обвинувача, складу судової аудиторії, інших обставин. Найбільш вживані прийоми:

• оцінка суспільно-політичного значення справи, яка розглядається;

• вказівка на характерні особливості кримінальної справи;

• виклад програми виступу та ін.

Виклад програми виступу. Прокурор починає свою обвинувальну промову з вказівки, на яких питаннях він має намір спинитися, які тези обгрунтувати, які обставини доказати, які твердження підсудного спростувати. Такий виступ надає промові цілеспрямованості і конкретності, допомагає слухачам краще зрозуміти й оцінити доводи судового ритора. Ось витяг:

"Завданням обвинувачення є доказування того, що 15 лютого цього року Петров із ревнощів убив свою коханку, громадянку Красильникову. Ми докажемо також, що вбивство це було здійснено навмисно, за наперед обдуманим планом; що знаряддя злочину були завчасно принесені убивцею на місце злочину і що, здійснивши убивство, Петров вжив потім ряд заходів до приховання слідів злочину, діючи і тут обачливо й обмірковано.

Приступаючи до виконання цієї частини, я повинен коротко відновити в пам'яті суду обставини цієї справи"1.

Серйозною вадою багатьох обвинувальних промов є трафаретність вступної частини. За зразок прокурор бере одну із "шапок", опублікованих у збірнику судових промов і починає кожну промову приблизно такими словами:

"У той час, коли трудящі нашої країни самовіддано присвячують свою працю на благо і процвітання батьківщини, група злочинців..."

У суддів, інших постійних учасників судового розгляду (секретарів судових засідань, адвокатів, охоронців підсудного...) на вустах посмішка, як тільки вони почули про "працю заради батьківщини". Подібне відразу ж гасить увагу слухачів.

Заключна частина обвинувальної промови прокуро­ра — факультативний елемент судової промови дер­жавного обвинувача. В справах, які не являють собою великої суспіль­ної небезпеки, судова промова закінчується міркуванням прокуро­ра про міру покарання. У справах, які мають особливе суспільно-політичне значення, викликають значний інтерес громадськості, у виїзних засіданнях, ця частина промови дуже бажана.

Державний обвинувач може коротко зупинитися на підсумках судового процесу; висловити впевненість, що справедливий вирок буде сприяти зміцненню законності; висловити все те, що запало в душу прокурора, учасників процесу; вказати на уроки судового роз­гляду справи; закликати присутніх до рішучої боротьби із злочинністю.

Можна і так закінчити обвинувальну промову:

«Я відчуваю, що суд незадоволений моєю промовою і робить мені різного роду жестикуляції. Я прошу відпочинку і води. Я стомився» . )))

Судовою психологією і криміналістикою на основі узагальнення судової практики розроблені тактичні прийоми допиту, серед них найефективнішими є:

а) зіставлення — застосовується для усунення суперечностей, що

містяться в показаннях. Зміст прийому — зіставлення суперечливих частин показань (суперечливих показань у цілому) з іншими доказами, що не узгоджуються з ними (при цьому докази не повинні викликати сумнівів в їхній правдивості);

б) деталізація (конкретизація) — постановка запитань, що дають

змогу розділити (розчленувати) загальні і недостатньо конкрет-

ні показання на окремі факти і більш глибоко їх вивчити;

в) уточнення — постановка запитань із метою з'ясовування дета-

лей аналізованого епізоду події (час учинення визначених дій,

їхньої послідовності, місця і т. д.);

г) контроль — постановка запитань, які прямо не стосуються те-

ми допиту, але дають можливість одержати контрольні відомо-

сті для перевірки правильності показань. Контроль дозволяє

оцінити достовірність показань у цілому;

ґ) нагадування — постановка запитань, що допомагають допитуваному пригадати окремі факти або деталі події. Прийом варто використовувати з урахуванням того, що нагадування про окремі моменти події і постановка навідних запитань — два принципово різних підходи;

д) наочність — використання в ході допиту різноманітних наочних приладів (планів, схем, ілюстрацій, фотознімків, предметів і т. д.), щоб викликати у допитуваного асоціативні уявлення.

Як правило, зазначені тактичні прийоми судового допиту застосовуються в певному поєднанні.

Етика

Поведінка державного обвинувача, його позиція в цілому повинні спиратися на моральні норми і їм відповідати. Прокурор захищає інтереси суспільства, виступає від імені держави, але він в той же час покликаний охороняти і законні інтереси підсудного, його гідність. А. Ф. Коні писав, що прокурор, "виконуючи свій важкий обов'язок, служить суспільству. Але це служіння тільки тоді буде корисно, коли в нього буде внесена сувора моральна дисципліна і коли інтерес суспільства та людську гідність особистості будуть захищатися з однаковою чуйністю і ретельністю ".

У промові прокурора дається характеристика особистості підсудного, заснована на встановлених у суді фактах. Ця характеристика повинна бути об'єктивною. Прокурор не має права замовчувати про позитивний в моральному вигляді підсудного, його колишніх заслугах, поведінці, що може служити пом'якшення відповідальності. Відомості з біографії підсудного можуть використовуватися лише в тій частині, яка відноситься до злочину і до можливого покарання. Приватне життя підсудного може фігурувати в мові прокурора, якщо відповідні факти відносяться до предмету доказування.

У промові, природно, неприпустимі глузування над підсудним, грубість, образливі характеристики, а також заяви з приводу зовнішності підсудного, його національності, віри, фізичних недоліків.

Характеризуючи підсудного, прокурор повинен виходити з того, що стосовно останнього діє презумпція невинності. Підсудний може бути виправданий, а обвинувальний вирок - відмінено. Тому оцінки якостей підсудного як людини повинні спиратися на безперечно доведені факти і не виходити за межі того, що має юридичне значення.

А. Ф. Коні, виступаючи проти "залякування присяжних наслідками виправдувального вироку", приводив барвисті випадки з практики минулих років. Один спритний провінційний прокурор у справі про зграю конокрадів, заперечуючи проти захисту, що домагалася виправдання, говорив: "Що ж! Виправдати! Воля ваша! Тільки от що я вам скажу: дивлюся я в віконце і бачу на дворі ваших коней і брички, вози і нетичанкі, в яких ви зібралися виїхати додому. Що ж! виправдати: - пішки підете! .., ". (Коні А, Ф. Собр. Соч. У 8 т, Т. 4. М., 1967. С. 136.)

У промові обвинувача можуть використовуватися прийоми іронії, проте гумору не місце в залі суду, де обговорюються дуже серйозні справи, де йдеться про горе, заподіяне злочином.

Промова прокурора в судових дебатах, в якій підтримується державне обвинувачення, містить аналіз доказів, f висловлюються міркування про кваліфікацію злочину, мі-| ру покарання та інші питання, які мають значення для ви-?"• несення законного і обгрунтованого вироку, називається І обвинувальною промовою прокурора.

Закон не визначає змісту обвинувальної промови. Але оскільки доказування обвинувачення в суді КПК України поклав на прокурора, то у своїй промові він повинен висвітлити питання, передбачені ст. 324 КПК:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2) чи має це діяння склад злочину і до якої статті кримінального закону він може бути підведений;

3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують відповідальність підсудного і які саме;

6) чи слід визнати підсудного особливо небезпечним рецидивістом;

7) яка міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати;

8) в якому вигляді виправно-трудової чи виховно-трудової колонії або у в'язниці повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі;

9) чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений;

10) що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову, і можливою його конфіскацією;

11) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом;

12) на кого мають бути покладені судові витрати і в якому розмірі;

13) який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;

14) чи є необхідним застосовувати до підсудного примусове лікування чи встановити над ним опікування.

Такі питання вирішуються судом при постановленні вироку.

До цих питань прокурор повинен додати також суспільно-політичну оцінку обставин справи, що розглядається; характеристику особи підсудного; аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

Зміст і структура обвинувальної промови визначаються передусім обставинами справи, місцем її розгляду (справа розглядається в суді чи виїзному засіданні), складом аудиторії, особистими рисами прокурора і зайнятою ним позицією у справі.

Йдучи в суд, прокурор повинен знати, що він промовлятиме, мати тези чи принаймні план. Ось план промови одного з київських прокурорів:

1. Суть пред'явленого обвинувачення.

2. Що пояснює підсудний.

3. Неправдивість його показань підтверджується:

• протоколом огляду від 10.03.19... р. (а. с. 16);

• протоколом обшуку (а. с. 19);

• показанням свідка — дружини підсудного (а. с. 28);

• висновком криміналістичної експертизи (а. с. 41).

4. Матеріальні цінності розтратив підсудний, що побіч-но підтверджується:

• показаннями працівників магазину і сусідів про те, що підсудний часто пиячив;

• показаннями шинкарки, що за випивку завжди розплачувався підсудний;

• показаннями дружини підсудного, що зарплату чоловік повністю їй віддавав.

5. Обгрунтування юридичної кваліфікації.

6. Пропозиції про міру покарання і долю цивільного позову.

Можна виступати і без плану, як "виступив" один із прокурорів у справі про хуліганство:

"Товариші судді! Нам все достатньо ясно. Підсудний Карган зірвав з клумби квітку. І нецензурно лаявся на жінку з дітьми, а потім влаштував бійку з мужчиною. У справі є дані про те, що бійка була, шум і крики також були. Прошу визнати підсудного винним і дати йому три роки"1.

Прокурорська практика виробила таку структуру обвинувальної промови:

• вступна частина;

• фабула справи (виклад фактичних обставин злочину);

• аналіз і оцінка зібраних у справі доказів (аналіз доказів);

• обгрунтування кваліфікації злочину;

• характеристика особи підсудного;

• обгрунтування пропозицій про міру покарання цивільному позову;

• аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, і пропозицій щодо їх усунення;

• заключна частина промови.

Не завжди обвинувальна промова вміщує всі перераховані елементи саме в такій послідовності. Але на практиці наведена послідовність закріпилася і виправдала себе.