
5. Эвропейські регіональні стандарти праці.
Група договорів у системі сучасного міжнародного трудового права передбачає регулювання праці та трудових відносин на регіональному рівні, а саме в рамках Ради Європи, Європейського Союзу, Співдружності Незалежних Держав, Організації американських держав, Організації африканської єдності, Арабської організації праці, Організації економічного співробітництва та розвитку тощо.
Регіональні європейські стандарти у сфері праці сформовані, головним чином, на основі «Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод» (1950 р.) та Європейської соціальної хартії (1961 p., переглянутої у травні 1996 p.).
Регіональною організацією європейських держав є Рада Європи (РЄ). Вона — найбільш представницька організація на континенті. До її складу входить 41 держава, у тому числі з 1995 р. — Україна.
Важливе місце в системі джерел міжнародного трудового права, що мають своєрідну правову природу, належить нормам з питань праці, які ухвалюються в рамках Європейського Союзу (ЄС) його керівними органами. Головною метою діяльності ЄС є соціальний прогрес у державах-учасницях та їх соціальне зближення. Це, зокрема, визначено в Маастріхтському договорі 1992 р. та Амстердамському договорі 1997 р. Названі договори визначають також і основні напрями подальшого розвитку європейського трудового права.
Особливістю правової природи норм установчих документів ЄС є те, що вони безпосередньо врегульовують трудові відносини у країнах—учасницях ЄС без будь-якого додаткового підтвердження національним законодавством цих держав. Більше того, за наявності колізій у правовому регулюванні вони користуються пріоритетом щодо норм національного законодавства. Ці норми у сукупності формують так зване «первинне право» ЄС. Правові акти, які ухвалюються органами ЄС відповідно до визначених повноважень, формують систему «вторинного права», а тому повинні прийматись на підставі та на виконання «первинних норм»1.
Основними джерелами формування системи «вторинного права» ЄС є регламенти, директиви та рекомендації. Регламенти — це акти прямого застосування, що мають наднаціональний та транснаціональний характер і не вимагають з боку урядів держав—членів ЄС додаткових дій, спрямованих на їх визнання. За своєю правовою природою вони прирівнюються до «первинного права», мають пріоритет перед національними нормами, а у випадку невідповідності їм національний акт визнається недійсним.
Директиви також є обов'язковими для держав—членів ЄС, але свобода дій держав щодо їх реалізації ширша порівняно з регламентами. Держави самостійно обирають шляхи досягнення визначених директивами цілей через акти національного законодавства, оскільки самі директиви не мають сили актів прямої дії. Але держави зобов'язані відповідно до визначених у директивах цілей приймати необхідні акти, спрямовані на їх реалізацію, до визначеної дати. Якщо з боку держави не вжито необхідних заходів щодо реалізації директив до зазначеної дати, то вони стають актами прямої дії.