8. Пластикові картки.

Пластикова картка – це:

• персоніфікований платіжний інструмент, який надає особі, що нею користується, можливість безготівкової оплати товарів та/або послуг, а також отримання готівки у відділеннях (філіях) банків і банківських автоматах (банкоматах).

• інструмент безготівкових розрахунків і засіб отримання кредиту, а також фінансовий інструмент, який дозволяє її власнику управляти своїм банківським рахунком напряму з торговельної чи сервісної організації.

Прийом карток до оплати та видача по них готівки здійснюється тільки у підприємствах торгівлі/сервісу та банках, що входять у платіжну систему, яка обслуговує ці картки.

До складу платіжної системи входять:

• точки обслуговування, які безпосередньо приймають картки;

• банки емітенти – здійснює випуск пластикових карток і надає їх у розпорядження клієнтів. При цьому картки залишаються у власності банку, а клієнти одержують право їх використовувати;

• еквайзер-центри – здійснюють первинну обробку запитів на авторизацію, яка супроводжує прийом картки до оплати або видачу готівки (банк-еквайзер є й банком емітентом. Але банк емітент не обов’язково є банком-еквайзером;

• процесинговий центр – веде базу даних платіжної системи. Тут зберігається інформація про ліміти держателів карток;

• розрахунковий (кліринговий) банк (або декілька банків) – здійснює оперативні взаєморозрахунки банків-членів системи, які для цього відкривають кореспондентські рахунки у розрахунковому банку.

Здійснюючи розрахунки, держатель пластикової картки обмежений одним або декількома лімітами. Характер лімітів та умови їх використання досить різноманітні, але їх можна звести до двох основних сценаріїв:

1. Держатель дебетової картки мусить заздалегідь внести на свій банківський рахунок певну суму. ЇЇ розмір і визначає ліміт картку, тобто суму якою може користуватися держатель.

2. Держатель кредитної картки, не вносячи в банк кошти заздалегідь, може отримувати кредит. У такому випадку клієнту встановлюється ліміт кредиту, в межах якого він має право використовувати кошти.

Кредитна та дебетова картки бувають:

• сімейними – право здійснення платежів у межах встановленого ліміту надається членам сім’ї утримувача картки;

• корпоративними - використовуються компаніями та їх працівниками.

Валютні кліринги та їхні форми. Валютний кліринг – угода між двома урядами двох і більше країн про обов’язковий взаємний залік міжнародних вимог і зобов’язань.

Відмінності валютного клірингу від внутрішнього міжбанківського клірингу:

По-перше, заліки по внутрішньому клірингу між банками відбуваються в добровільному порядку, а по валютному клірингу – в обов’язковому: при існуванні клірингової угоди між країнами експортерами і імпортерами не мають права відхилятися від розрахунків по клірингу;

По-друге, по внутрішньому клірингу сальдо заліку одразу перетворюється на гроші, а при валютному клірингу виникає проблема погашення сальдо.

Цілі валютного клірингу різні в залежності від валютно-економічного положення країни:

• вирівнювання платіжного балансу без витрат золотовалютних резервів;

• отримання пільгового кредиту від контрагенту, який має активний платіжний баланс;

• відповідна міра на дискримінаційні дії іншої держави (наприклад, Великобританія ввела кліринг у відповідь на призупинення платежів Німеччини англійським кредиторам в 30-х роках);

• безповоротне фінансування країною з активним платіжним балансом країни з пасивним платіжним балансом.

Форми валютного клірингу можуть бути різноманітні і класифікуватися за наступними основними ознаками:

Залежно від кількості країн-учасниць кліринги бувають:

• Односторонні – нежиттєздатні.

• Двосторонні – більш поширені.

• Багатосторонні – три і більше країн прикладом є Європейський платіжний союз, що функціонував з червня 1950 р. по грудень 1958 р. У ньому брало участь 17 країн Західної Європи. Він був створений за ініціативою і за підтримкою США, які використовували його для подолання валютних бар’єрів, які заважали проникненню американського капіталу, для розподілу допомоги за «планом Маршалла» і вторгнення долара в міжнародні розрахунки Західної Європи.

• Міжнародний – не створений, хоча проект його був розроблений Дж.М. Кейнсом у 1943 р. проект Міжнародного клірингового союзу (МКС). Міжнародні клірингові розрахунки передбачалися для взаємного заліку вимог і зобов’язань і міждержавного валютного регулювання. Кейнс розглядав міжнародний кліринг як засіб подолання міждержавних протиріч.

За обсягом операцій кліринги бувають:

• Повний кліринг, тобто кліринг на повну суму розрахунку;

• Кліринг, що охоплює 95% платіжного обороту;

• Частковий кліринг, що поширюється на певні операції.