5. Аналіз ризиків впровадження інвестиційних проектів: методи зниження ризиків

Важливу роль у системі управління ризиком інвестиційних проектів відіграє правильний вибір заходів попередження і мінімізації ризику, які загалом визначають її ефективність. Основою вибору конкретного заходу попередження і мінімізації ризику є цілеспрямований пошук оптимального, доцільного та економічно вигідного в даній ситуації виду впливу на ризик, як уникнення, зменшення або передача ризику. Як правило, кожен вид ризику допускає два - три традиційних способи його зменшення. Тому виникає проблема оцінки порівняльної ефективності методів впливу на ризик для вибору найкращого з них.

На погляд А.А. Пересади, Т.В. Майорової [20], залежно від виду проекта, його належності до того чи іншого типу портфеля розробляється система заходів протидії ризикам: заставні операції і гарантування; диверсифікація; страхування; лімітування; розподіл та еккаутинг.

Для отримання додаткової інформації про об'єкт інвестування за кордоном використовують послуги еккаутингових компаній. Ці фірми займаються збиранням, обробкою, аналізом та формуванням різних видів бізнес- інформації: відомостей про ринки, платоспроможність підприємства, кредитоспроможність клієнта, фінансовий стан партнерів по бізнесу, перспективи розвитку конкурентів тощо. Звичайно ці відомості надаються у вигляді бізнес-довідок. Великі еккаутингові фірми розробляють типові довідки бізнес-інформації та за бажанням замовника дають більш детальну інформацію, отриману шляхом поглибленого аналізу. Еккаутинг часто сполучається з аудитом та являє собою важливий захід зниження міри інвестиційного ризику.

Існують такі методи зниження інвестиційних ризиків: запобігання ризику; нормування ризику; розподіл ризику між учасниками проекту; зниження ступеня ризику; страхування ризику.

Метод запобігання ризику полягає в розробці заходів внутрішнього характеру, які повністю виключають конкретний вид проектного ризику, а саме: відмова від використання у високих обсягах позикового капіталу; відмова від надмірного використання інвестиційних активів у низько ліквідних формах.

Нормування ризику — використовується за тими ризиками, які виходять за межі припустимого їхнього рівня, тобто за інвестиційними операціями у зоні критичного й катастрофічного ризику. Нормування реалізується шляхом установлення на підприємстві системи внутрішніх нормативів, що може містити в собі такі показники: граничний розмір позикових коштів, які використовуються для реалізації реальних інвестиційних проектів; мінімальний розмір інвестиційних активів у високоліквідній формі.

Розподіл ризику між учасниками проекту передбачає часткову передачу ризиків партнерам по окремих інвестиційних операціях.

Зниження ступеня ризику — це скорочення ймовірності та обсягу втрат шляхом резервування коштів на покриття непередбачених витрат. Основні напрями цього методу: формування резервного (страхового) фонду підприємства; формування цільових резервних фондів; формування резервних сум фінансових ресурсів у системі інвестиційних бюджетів.

Страхування ризику — це операція по передачі інвестиційних ризиків зовнішньої страхової організації.

Страхування інвестиційних ризиків — це захист майнових інтересів підприємства при настанні страхової події спеціальними страховими компаніями за рахунок грошових фондів, сформованих ними шляхом одержання страхових внесків від страхувальників.

Слід розрізняти зовнішні та внутрішні способи зниження (оптимізації, передавання) ризику. До зовнішніх способів належать: по-перше, розподіл (делегування) частини ризиків партнерам по реальному бізнес-плану, які матимуть змогу контролювати той чи той ризик, а також хеджування; по-друге, зовнішнє страхування ризику, тобто передача певних ризиків страховій компанії.

Хеджування (захист від втрат) — це спосіб зменшення ризику господарської діяльності укладенням довгострокової угоди на поставку продукції між постачальником і споживачем, наприклад, контракти на поставку зерна під урожай наступного року. За контрактом споживач набуває право на зафіксовану кількість зерна в наступному році за обумовленою ціною і тим самим захищає себе від втрат за можливого неврожаю. Постачальник, у свою чергу, гарантує собі належну ціну на зерно, навіть коли вона наступного року з будь-яких причин знизиться.

Страхування передбачає, що страхувач за відповідні кошти (страховий внесок чи страхова премія) зобов’язується сплатити іншій стороні (страхувальнику) обумовлену страховим контрактом грошову суму, якщо страхувальник зазнає збитків чи втрат.

Послуги страхових компаній можуть бути стандартизованими та договірними. Стандартизовані полягають, як правило, у продажу стандартних страхових полісів, що надають лише деякі види страхових послуг, а договірні — визначають усі можливі види ризиків та порядок компенсації збитків.

Внутрішні способи зниження ризику для конкретних бізнес-планів досить різноманітні. Найбільш типовими є: підвищення якості та ефективності управління фірмою; диверсифікація (розподіл інвестицій між різними об’єктами, видами діяльності, послугами тощо); лімітування (наприклад, встановлення верхньої межі інвестицій у певний проект); створення запасів (резервів) для покриття можливих непередбачених витрат; збільшення повноти та грунтовності інформації, на підставі якої приймаються конкретні управлінські рішення.

Фірма може зменшити свої втрати, використовуючи метод самострахування. Цей метод зв’язаний зі створенням спеціального резервного фонду і покриття збитків за рахунок власних обігових коштів фірми.

Самострахування застосовується, коли:

вартість майна, що страхується, є невеликою порівняно з майновими і фінансовими параметрами всього бізнесу;

імовірність збитків є надто малою;

фірма має велику кількість однотипного обладнання.

Безпосередньо в бізнес-плані необхідно:

виокремити найбільш імовірні для даного бізнесу типи ризиків і по можливості оцінити їх вплив на бізнес;

указати, які засоби будуть використовуватись як реакція бізнесу на появу симптомів ризику;

зазначити типи страхових полісів і на яку суму планується їх придбати.

Зменшити портфельні ризики можна за рахунок диверсифікації інвестиційного портфеля за видами цінних паперів, їх емітентами, строками погашення, галузями та регіонами. В практиці міжнародного фінансового менеджменту при здійсненні диверсифікації портфеля цінних паперів за строками їх обігу найбільшого поширення набули два альтернативні методи:

Ступінчатий метод (метод "драбини") полягає у рівномірному розподілі інвестицій між цінними паперами різного терміну. Вивільнені кошти від короткострокових фінансових інструментів вкладаються у більш довгострокові цінні папери. В результаті забезпечується простота регулювання і контролю, зменшується сума інвестиційних ресурсів в обороті. До недоліків ступінчатого методу слід віднести неможливість швидкого внесення змін у структуру інвестиційного портфеля. Відповідно виникає ризик упущеної вигоди від гри на курсових різницях цінних паперів.

Полярний метод (метод “штанги”) полягає у концентрації інвестицій у цінні папери полярного терміну. Основна частина коштів вкладається у цінні папери з дуже коротким строком (з метою забезпечення ліквідності) і цінні паперів з дуже довгим строком (для забезпечення доходу), і лише незначна частина інвестиційного портфеля формується за рахунок середньотермінових фінансових інструментів.

Відзначимо деякі особливості, пов’язані з прогнозуванням підвищеного ризику і невизначеністю інвестицій. Підвищений ризик інвестицій зумовлений впливом таких факторів:

- необхідністю проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт із заздалегідь не гарантованими корисними результатами;

- рівнем новизни застосовуваної технології;

- наявністю нестабільності попиту на нову продукцію;

- рівнем невизначеності обсягу попиту та рівня цін на нову продукцію;

- наявністю зовнішньої невизначеності при реалізації проекту (гірничо-геологічних, кліматичних та інших природних умов);

- рівнем витрат та рентабельності, прийнятним для учасників [18, с.196].

Реагування на можливі негативні наслідки ринкової діяльності передбачає розробку організаційних та операційних процедур запобіжного (профілактичного) характеру. Ці процедури включають конкретні рекомендації для певних дій у разі виникнення несприятливих наслідків.

Зрозуміло, що треба не тільки уникати невиправданого ризику, а й ніколи не ризикувати понад власну ліквідність, якомога точніше визначаючи майбутні наслідки ризикової діяльності.

З метою своєчасного реагування на негативні наслідки ризикової ситуації розробляються так звані альтернативні плани. Процедура їх розробки включає такі етапи:

виявлення основних факторів внутрішнього й зовнішнього середовища даного бізнесу, які спричиняють ситуацію ризику;

визначення масштабів їх впливу на даний бізнес;

визначення ймовірності такого впливу;

складання альтернативного плану дій для запобігання чи мінімізації цього впливу.

При цьому також визначаються критичні точки, досягнення яких свідчить про несприятливий розвиток подій і необхідність застосування альтернативних планів; контрольні альтернативи, які показують основні результати використання альтернативних планів.

У цілому альтернативні плани визначають, що саме повинен робити працівник у несприятливій ситуації і яких наслідків можна очікувати. Перевага альтернативних планів — можливість швидко діяти за несприятливих умов. Вони зменшують загальну невизначеність ринкової діяльності. Наявність альтернативних планів свідчить про те, що підприємець знає про можливі ризики своєї діяльності й готується до них заздалегідь.

Різноманітні методи мінімізації ризиків можна проілюструвати на прикладі розробки бізнес-плану інноваційних проектів. Це, зокрема:

- купівля загального (генерального) страхового полісу на суму ймовірних утрат від усіх ризиків;

- придбання спеціалізованих страхових угод на окремі (типові) види ризику;

- оформлення страхових угод на індивідуальні (нетипові) ризики;

- передбачення в кошторисі інноваційного проекту резервного фонду або сукупності резервних фондів для страхування, мінімізації та покриття збитків від ризиків і непередбачених витрат;

- укладання довгострокових угод на поставки сировини, матеріалів та інші види послуг;

- підготовка резервних альтернативних інвестиційних, науково-технічних і виробничих заходів;

- розробка сітьових графіків проекту з урахуванням резервів часу на операції, пов’язані з порівняно високим імовірним рівнем ризиків;

- здійснення біржових операцій, які страхують збут (придбання опціонів, ф’ючерсних, форвардних контрактів);

- участь у капіталі фірм, які є джерелами підвищеного ризику для даного інноваційного проекту;

- синхронізація періодів порівняно високих ризиків одного проекту з періодами найбільш надійних доходів за паралельними проектами.

Таким чином, особливо важливою практично для всіх бізнес-планів є необхідність заздалегідь виробити стратегію поведінки та запропонувати способи виходу з можливих ризикових ситуацій. Наявність альтернативних програм і стратегій для потенційного інвестора буде свідченням того, що підприємець знає про труднощі та належно до них підготувався [21].

Отже, інвестиційний ризик – невід’ємний і обов’язків елемент підприємницької діяльності. Він виконує важливу функцію фактору розвитку соціально-економічного прогресу. Ефективне управління інвестиційним ризиком потребує використання відповідних вимог, методик і класифікацій, що сприяє оптимізації процесу прийняття подальших управлінських рішень, пов’язаних з інвестиційними ризиками.