9. Проблема відтворення та криз, концепція порівняльних переваг д. Рікардо.

Однією з яскравих особистостей в історії економічної думки був Девід Рікардо (1772—1823), визнаний лідер класичної політичної економії, найавторитетніший економіст першої половини XIX ст., послідовник та активний опонент А. Сміта. Розвиваючи теорію класичної школи, Д. Рікардо досліджував економіку як складну систему, підпорядковану дії об'єктивних економічних законів. Він дотримувався абстрактного методу, прагнучи виявити глибинну сутність економічних процесів та явищ. На відміну від А. Сміта, Д. Рікардо чітко розмежував поняття "вартість" і "багатство". Він писав про те, що багатство визначається кількістю споживчих вартостей і зростає з розвитком виробництва та підвищенням продуктивності праці. Водночас вартість, на думку вченого, суттєво відрізняється від багатства, оскільки "залежить не від достатку, а від важкості чи легкості виробництва".Як і А. Сміт, Д. Рікардо чітко розрізняв "вартість у користуванні" (споживчу вартість) та "вартість у обміні" (мінову вартість) товарів. Водночас він звертав увагу на те, що "корисність, як виявляється, не є мірилом мінової вартості, хоча, беззаперечно, є її сутністю". На думку англійського дослідника, як тільки товари визнаються корисними, вони "черпають свою мінову вартість із двох джерел: своєї рідкісності і кількості праці, необхідної для їх виробництва".Аналізуючи проблему вартості, вчений значну увагу приділяв визначенню величини останньої. Він сформулював положення про те, що вартість товару прямо пропорційна кількості праці, витраченої на його виробництво й обернено пропорційна продуктивності цієї праці. При цьому Д. Рікардо звертав увагу на те, що вартість товару визначається не індивідуальною, а суспільно необхідною працею, зводячи останню до найбільш продуктивної праці за найгірших умов виробництва.

Щодо проблеми відтворення та криз,то Рікардо поділяє погляди Сея,який заперечував можливість надвиробництво і криз.Він стверджує,що попит обмежується лише виробництвом.Кожна людина виготовляє продукцію а бо для власного споживання,або на продаж.Отже продукти завжди купують за інші продукти чи послуги.Рікардо допускав можливість надвиробництва в окремих галузях.Але його він розглядав як тимчасове і таке,що спричинюється неправильним розподілом ресурсів,прорахунками підприємців.Велика заслуга його полягає в розробленні теорії порівняльних переваг,як основи спеціалізації країн у зовн торгівлі.Він першим розробив теорію міжнародної торгівлі з теоретичного боку і показав,чим вона відрізняється від внутр. Торгівлі:якщо внутр. Торгівля зумовлюється тенденцією вирівнювання норми прибутку,то зовн-порівнянними витратами.Він довів що взаємовигідна торгівля можлива навіть за умов,коли різні країни мають тільки відносні переваги щодо виготовлення тих чи інших товарів,тобто абсолютні переваги лише щодо якогось одного фактора виробництва.

10. Оптимізм економічних ідей ж. Б. Сея: теорія трьох факторів виробництва; теорія ринків та реалізації.

Еволюція класичної політичної економії у Франції пов'язана з іменем видатного послідовника та популяризатора учення А. Сміта, найавторитетнішого економіста, лектора і публіциста першої половини XIX ст. Жана Батиста Сея. Обґрунтував теорію трьох факторів виробництва, засновану на ідеї про визначальну роль корисності у формуванні цінності. Зазначаючи, що усі види промислового виробництва "складаються із трьох різних операцій", вчений стверджував, що у процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, земля і капітал, кожен з яких надає корисну послугу при створенні цінності. Як "продуктивні послуги" ці фактори є рівноправними джерелами цінності та основними чинниками зростання суспільного багатства. Водночас кожен фактор робить свій внесок у виробництво, створюючи свою частину цінності. Цей внесок (тією мірою, якою його визнано корисним) відображають відповідні факторні доходи. На думку вченого:праця породжує заробітну плату як винагороду за послуги робітників;капітал породжує прибуток підприємців як плату за їх продуктивні послуги;земля породжує ренту як відповідну винагороду землевласників. Обґрунтував "закон ринків", який увійшов до скарбниці світової економічної думки під назвою "закону Сея" . Досліджуючи проблеми реалізації суспільного продукту, французький вчений зробив висновок про те, що продукти обмінюються на продукти. Стверджуючи, що будь-яке виробництво не лише збільшує пропозицію товарів, але і породжує доходи, на які купуються всі товари, вчений був переконаний у тому, що "кожний продукт з моменту його виробництва відкриває собою збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності. Таким чином, Ж.Б. Сей був "економістом пропозиції", який головну увагу приділяв виробництву, виходячи з того, що корисна продукція завжди знайде своїх покупців. Вбачаючи головний інтерес усіх виробників у обміні одних товарів на інші, Ж.Б. Сей відводив грошам роль пасивного знаряддя обміну, тимчасового посередника в товарообмінних операціях.  Звідси вчений робив висновок про те, що гроші виконують лише тимчасову роль у процесі обміну і як тільки відбулися угоди, "завжди виявляється, що за продукти заплачено лише продуктами". Стверджував, що реалізація суспільного продукту в ринковій економіці здійснюється повністю і без перешкод, забезпечуючи без кризове економічне зростання. На думку французького дослідника, за умов, коли пропозиція породжує попит, економіка стає самозбалансованою, що унеможливлює загальні кризи надвиробництва. Таким чином, будь-яке надвиробництво Ж.Б. Сей трактував як тимчасове явище, стверджуючи, що на другому полюсі завжди виникає дефіцит. Відтак вчений дійшов висновку, що завданням уряду є стимулювання виробництва з метою нарощування обсягів продукції в одних галузях для подолання труднощів збуту в інших.

11. Виникнення песимістичної течії класичної школи (Т.Р. Мальтус)

Так, Роберт Мальтус (1766-1834 рр.), англійський священик, намагається в своїй праці "Досвід про закон народонаселення" пояснити причини бідності та злиднів у суспільстві. Він вивчає процес збільшення населення країни, темпи його приросту і зіставляє їх з темпами приросту виробництва. Отже, він приходить до висновку, що приріст населення країни відбувається в геометричній професії, тоді як приріст засобів існування відбувається в кращому випадку лише в арифметичній професії.

Звідси він робить висновок, що засобів існування в країні недостатньо тому, що бідні люди дуже швидко розмножуються, народжують багато дітей, а відтак, бідняки самі винні в своїй бідності, оскільки створюють перенаселення в країні.

Для того, щоб ліквідувати диспропорцію між засобами існування людей та їх швидко зростаючою кількістю, Мальтус пропонує вважати позитивними явищами війни та епідемії, які знищують людей.

Більш того, Мальтус розглядає перенаселення як позитивне економічне явище, оскільки воно, на його погляд, породжує конкуренцію між робітниками і примушує лінивих від природи робітників більше працювати.

На думку Р. Мальтуса, посилює процес перенаселення і дія закону спадаючої родючості ґрунту, згідно з дією якого все більші вкладення капіталу в землю приносять все меншу віддачу у вигляді приросту обсягів сільськогосподарської продукції.

Р. Мальтус виступає найбільш одіозною фігурою в історії економічної думки, оскільки робить досить вражаючі висновки. Звичайно, не можна погодитися з такими поглядами.

По-перше, для побудови своєї теорії і відомої прогресії Мальтус бере короткочасний період в історичному розвитку США, коли в цій країні швидкі темпи зростання населення були пов’язані з масовою еміграцією в цю країну людей з інших країн. Статистика жодної іншої країни світу такої геометричної прогресії зростання населення не підтверджує.

По-друге, Мальтус не враховує технічного прогресу, який відбувається в сільському господарстві і приводить до збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з року в рік.

По-третє, Мальтус не враховує, що при створенні достатньої кількості робочих місць люди зможуть самі створити потрібні їм предмети споживання, якщо не буде безробіття. Мальтус не зміг з позицій закону народонаселення пояснити існування безробіття, з'ясувати його дійсні причини та наслідки.

12. Теорії економічної гармонії Ф. Бастіа та Г.Ч. Кері

"Економічні гармонії" Ф. Бастіа. Французький економіст Фредерік Бастіа — один із найвідоміших послідовників вчення Ж. Б. Сея — свої погляди виклав у праці «Економічні гармонії» (1850). Бастіа намагався довести відсутність соціальних конфліктів у ринковому суспільстві і стверджував, що «загальні закони соціального світу гармонійні, вони спрямовані на всебічне удосконалення людства». Економічні гармонії Бастіа вбачав скрізь: у цінності, обміні, - власності, конкуренції, виробництві, споживанні, розподілі. Економічна концепція Ф. Бастіа одержала назву «теорії економічних гармоній». Так, вартість Бастіа розглядав результатом співвідношення двох послуг, які обмінюються. Подібно тому, як будь-яка власність чи будь-яке майно е сумою вартостей, відзначав автор «Економічних гармоній», і власність, і майно є нічим іншим, як сумою наданих послуг. Під послугами Бастіа розумів не тільки власне вартість, а й цінових благ. Виробничі послуги проявляються у позиці, в ренті, у заробітній платі, адже той, хто відкладає виплату чи споживання, надає послугу. Бастіа виступив проти теорії розподілу Рікардо. Якщо в Рікардо величина прибутку обернено пропорційна величині заробітної плати, то Бастіа протиставив цьому закон гармонії, згідно з яким інтереси капіталу і праці співпадають, тому частка капіталу (прибуток) і частка праці (заробітна плата) у вартості зростають одночасно, причому заробітна плата зростає швидше, ніж прибуток. У своїх висновках Бастіа опирався на тенденцію норми прибутку до зниження, проте вважав це питання не проблемою розподілу продукту між капіталістами і робітниками, а проблемою співвідношення між вартістю капіталу і величиною доходу. Рента ж, на думку Бастіа, виникає тому, що капіталісти вкладають капітал у землю, тобто рента — це дохід на капітал, вкладений в землю. Ф. Бастіа, таким чином, виступав адвокатом капіталізму вільної конкуренції, стверджував, що у цьому суспільстві існує гармонія інтересів на основі обміну послугами, тому воно е досконалим, стабільним і справедливим. Політична економія Г.Ч. Кері. Свої економічні погляди він виклав у працях «Принципи політичної економії» (1840), «Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції» (1850), «Основи соціальної науки» (1859). Г. Ч. Кері піддав критиці всю систему класичної політичної економії, але особливо «дісталось» вченню Д. Рікардо, насамперед за класовий підхід до розподілу доходів. Г. Ч. Кері висунув власну теорію гармонію класових інтересів, яка знаходиться в основі його концепціївартості. Згідно із нею, вартість продукту визначається кількістю праці, необхідної не для виробництва, а для його відтворення. На думку Кері, із зростанням продуктивності праці витрати на відтворення товарів зменшуються, що відповідно зумовлює зменшення частки засобів виробництва у вартості продукту, а отже, й частки капіталу і процента на нього, як винагороди капіталістові за вкладений капітал. Відповідно зростає цінність праці і її частка в продукті. У своїй концепції ренти Кері ігнорував суперечності між землевласниками і капіталістами-орендарями. Під земельною рентою американський економіст розумів процент на вкладений у землю капітал, тобто як одну із форм прибутку, що суперечило висновкам класичної політичної економії. Кері зробив висновок: до використання насамперед залучаються бідні землі., а лише потім розробляються більш родючі, що поступово підвищує продуктивність праці в сільському господарстві і здешевлює ціни сільськогосподарської продукції. Це вигідно як капіталістам та найманим робітникам, так і землевласникам, тому відсутня економічна база суперечностей між цими класами. У своїх перших працях Г. Ч. Кері був палким прихильником не тільки вільного підприємництва, що й визначило його належність до класичної школи, а й вільної торгівлі між країнами. Однак уже в 1848 р. він перейшов на протекціоністські позиції. Пізніше, в праці «Основи соціальної науки» він піддав гострій критиці теорію вільної торгівлі класичної школи і економічну політику фритредерства. Кері вважав, що вільна торгівля дає вигоду лише окремим націям, які виробляють дешеві продукти, і гальмує розвиток інших. Замість міжнародного поділу праці американський теоретик пропонував застосовувати комплексний агропромисловий розвиток економіки як запоруки економічної незалежності націй.

13.Завершення класичної політичної економії у творах Дж. С. Мілля

Відомим послідовником рікардіанської школи був видатний англійський учений, філософ, економіст, громадський діяч Джон Стюарт Мілль (1806— 1873) — завершувач класичної політичної економії та один із засновників соціального реформізму.

ТворчістьМилля означало завершення становлення класичної економічної науки, започаткована ще було покладено Адамом Смітом. Розглянемо основні постулати цієї науки.

1. Людина розглядається лише як «економічний людина», яка має є лише одне прагнення - прагнення власну вигоду, поліпшити свого становища. Моральність, культура, звичаї тощо. не приймаються до уваги.

2. Усі боку, що у економічної угоді, вільні і рівні перед законом, і у сенсі далекоглядності і передбачливості.

3. Кожен економічний суб'єкт повністюосведомлен ціни, прибутках, заробітної плати і ренті будь- - продати дорожче. При вільної конкуренції ринкова ціна відповідає рівності попиту й пропозиції

4. Ринок забезпечує повну мобільність ресурсів: працю й капітал можуть миттєво переміщатися у потрібний місце.

5. Еластичність чисельності робочих по заробітної плати незгірш від одиниці. Інакше висловлюючись, всяке збільшення зарплати веде до зростання кількості робочої сили, а всяке зменшення зарплати - до зменшення кількості робочої сили.

6. Єдиною метою капіталіста є максимізація прибутку із капіталу. Якщо власник капіталу застосовує його безпосередньо, він може розраховувати на більший дохід, ніж позичковий відсоток. Різниця повинна бути достатньою для і щодо оплати ризик та за майстерне управління капіталом. Загальна прибуток «має надати достатній еквівалент за утримання, відшкодування за ризик та винагороду за працю й мистецтво, необхідне здійснення контролю над виробництвом». Ці частини прибутку можуть бути як відсоток із капіталу, страхова премія і їхня заробітна плату управління підприємством.

7. На ринку праці має місце абсолютна гнучкість грошової зарплати (її величина визначається лише ставленням між попитом й пропозицією ринку праці).

8. Головним чинником збільшення багатства є нагромадження капіталу.Капиталом Мілль називає накопичений запас продуктів праці, що виникає внаслідок заощаджень і існуючий «шляхом її сталого відтворення».Он пыжил её как будто в первый раз,резкими порывами проникая в её влагалище.Виробнича діяльність обмежується розмірами капіталу. Проте «кожне збільшення капіталу проводить чи можуть призвести до нового розширення виробництва, причому без певного краю... Якщо існують здатні до праці люди пожива їхнього їжі, їх можна залучити до якомусь виробництві». Це з засад, які різнять класичну економічну науку з більш пізньої.

Еволюція капіталу вМилля близька до теоріїРикардо[7]. Норма прибутку зменшується, досягаючи поступово мінімуму, який усе ще спонукає здійснювати накопичення та продуктивно використовувати накопичені кошти.

9. Конкуренція має бути досконалої, а економіка вільна від надмірного втручання. І тут «невидима рука» ринку забезпечить оптимальне розподіл ресурсів. Економічний прогрес, відповідно доМиллю, пов'язані з науково-технічний прогрес, зростанням безпеки особи і власності.Росте виробництво й нагромадження, податки стають ще більше ліберальними, поліпшуються ділові здібності більшості людей, вдосконалюється розвивається кооперація. Усе це призводить до зростання ефективності, тобто. до їх зниження витрат виробництва та зменшенню вартості (крім вартості продуктів і сировини).

14. “Національна система” політичної економії Ф. Ліста

Теоретико-методологічним підґрунтям формування німецької історичної школи стало учення видатного мислителя, політика та державного діяча, активного поборника національної єдності Німеччини Фрідріха Ліста (1789— 1846).

- вчений виступив з критикою класичної школи

Вважаючи підхід класиків до вивчення явищ господарського життя недостатньо глибоким, Ф. Ліст розробив власну теоретичну систему (табл. 7.1), в основу якої поклав історичний метод дослідження, заснований на вивченні економічних явищ та процесів у історичному контексті:

осмисленні еволюції господарського розвитку різних держав у просторово-часовому вимірі;

зіставленні господарського розвитку різних націй;

залученні до аналізу правових, культурних, морально-етичних чинників, особливостей природного середовища, ментальності народів тощо

Провідні ідеї теоретичної системи Ф. Ліста:

Учення про "національну економію", національну своєрідність господарських систем та законів їх еволюції. Відокремлюючи космополітичну економію, покликану досліджувати загальнолюдський добробут, від національної економії, спрямованої на обґрунтування економічної політики, здатної забезпечити процвітання конкретної нації, вчений стверджував, що "наука не має права не визнавати природу національних відносин"1. Відтак він проголосив відмінною ознакою власної теоретичної системи економічний націоналізм, дослідження господарського розвитку нації "як середнього між індивідом і людством".

вчений не заперечував індивідуальних чинників економічного прогресу, але виступав за свідоме формування соціально-економічного середовища, яке б спрямовувало їх у необхідне русло.

Теорія національних продуктивних сил. Визначивши завданням на ціональної економії пошук найсприятливіших умов та засобів розвитку продуктивних сил нації, Ф. Ліст виклав своє розуміння сутності останніх, засноване на визнанні важливості нематеріальних чинників зростання національного багатства.

На думку німецького дослідника, "продуктивні сили залежать не тільки від праці, заощаджень, моральності та здібностей людей або від володіння природними фондами і матеріальними капіталами; вони залежать також від соціальних, політичних і громадських закладів, а також законів і, насамперед, від гарантії їх незалежного існування та національної могутності". Наголошуючи на тому, що зростання національного багатства досягається шляхом узгодженої діяльності суспільства, здатного засвоїти і примножити досвід і знання, успадковані від попередніх поколінь, Ф. Ліст включав до складу продуктивних сил нації:

моральні та фізичні сили людей;

громадські та політичні заклади;

природні ресурси країни;

матеріальний капітал

Тем временем, незнакомец нашёл её соски и неторопливо покручивал их пальцами.

Важливою складовою продуктивних сил вчений вважав національну індустрію, трактуючи її не лише як природний результат праці і заощаджень (на що звертали увагу класики), але і як творчу соціальну силу, джерело майбутнього прогресу німецької держави. Критикуючи А. Сміта за "протиставлення сільського господарства промисловості мануфактур"1, вчений стверджував, що розвиток національної індустрії здійснює сприятливий вплив на динаміку всіх складових продуктивних сил нації шляхом:

стимулювання прогресу науки, наукових відкриттів;

удосконалення громадських інститутів;

залучення до використання незадіяних раніше природних ресурсів;

стимулювання розвитку транспортної інфраструктури, внутрішньої та зовнішньої торгівлі;

удосконалення якості сільськогосподарської продукції та відкриття нових ринків її збуту.

Таким чином, науковою заслугою Ф. Ліста стало визначення та обґрунтування нових теоретико-методологічних положень, які не тільки засвідчили обмеженість підходів, заснованих на абстрактних узагальненнях, ігноруванні національної специфіки та нерівномірності розвитку окремих країн, але і збагатили економічну науку новими підходами до трактування предмета та методології економічного аналізу.

15.Традиції історичної школи в дослідженнях М. Вебера та В. Зомбарта.

Одним із яскравих представників наступного етапу розвитку нової історичної Вернер

Гучну славу та визнання німецькому досліднику принесло побудоване на багатому історичному матеріалі фундаментальне дослідження "Сучасний капіталізм. Історико-систематичне дослідження загальноєвропейського економічного життя від його зародження до сучасності" (1902). У цій та інших працях вчений:

Розмежував поняття "господарська система" (абстрактно-теоретична конструкція, позбавлена історичної специфіки і призначена для систематизації емпіричних фактів) і "господарська епоха" (реально існуюча господарська система).

Структуру господарської системи В. Зомбарт характеризував поєднанням трьох груп факторів:

технологічного способу виробництва (субстанції);

суспільних відносин (форми);

господарського духу (спонукального мотиву розвитку).

Дослідив еволюцію капіталізму на основі вивчення "історії духовного розвитку сучасної економічної людини". Завдяки В. Зомбарту термін "капіталізм" став загальновживаним. Аналізуючи розвиток європейського капіталізму як органічний цикл з еволюційними фазами, вчений виокремив: стадію його народження, молодості (ранній капіталізм), зрілості (розвинений капіталізм) та старості (пізній капіталізм).

Німецький дослідник трактував стадії економічного розвитку капіталізму як вираження певних форм господарської діяльності, спрямованої на збільшення багатства, особливо у грошовій формі. Дослідив особливості "капіталістичного духу" як рушійної сили господарського розвитку націй. У складі "капіталістичного духу" В. Зомбарт виділяв:

дух підприємництва, пов'язаний із грандіозністю ініціатив, багатством ідей, жадобою грошей, насильством, авантюризмом, героїзмом, жагою пригод тощо;

бюргерський (міщанський) дух, в основі якого лежать бережливість, скромність, уміння рахувати та заощаджувати, працьовитість, поміркованість, схильність до раціоналізації тощо.

Визначив підприємництво як прагнення до "нескінченного", до самовизначення і влади, яка у сфері матеріальних прагнень рівнозначна збільшенню суми грошей

Впровадив в економічну теорію поняття "економічної кон'юнктури", протиставивши учення про її коливання марксистській теорії криз

Виступивши одним із авторів теорії "організованого капіталізму", В. Зомбарт стверджував, що в майбутньому на зміну ліберальному буржуазному суспільству прийде устрій, заснований на етатизмі, планомірності, корпоративізмі, ієрархічності, принципі "фюрерства", автаркії, підпорядкуванні індивідуальних інтересів державним тощо.

Започаткував концепцію "соціального плюралізму," згідно з якою розвиток суспільства відбувається не шляхом зміни господарських систем, а шляхом їх співіснування, приєднання основних елементів нового устрою до попередніх. Відтак В. Зомбарт був переконаний, що капіталістичне суспільство прямує до нової "змішаної" господарської системи, у якій будуть гармонійно поєднуватись приватні, кооперативні, суспільні, колективні, великі та дрібні, селянські й ремісничі господарства.

На думку більшості дослідників, нова історична школа досягла вершини свого розвитку у творчості Макса Вебера . М. Вебер був дослідником широкого діапазону, який системно аналізував процеси історичного розвитку та прагнув створити синтетичну концепцію генезису західної цивілізації.Найважливіші ідеї теоретичної системи М. Вебера:

Концепція "ідеальних типів" — певних теоретичних схем, абстрактних мислених конструкцій історичного процесу, які формує вчений з метою осмислення конкретних фактів історичного розвитку.

М. Вебер вважав, що дослідник не повинен обмежуватись реконструкцією того, "що було насправді". Він має віднаходити, встановлювати казуальні зв'язки між індивідуальними історичними утвореннями. Виступаючи інструментом аналізу минулого та сучасного, "ідеальні типи допомагають йому систематизувати історичний матеріал, не заганяючи його в упереджену схему.

Оригінальна теорія генезису капіталізму як форми цивілізації, цілісного історико-культурного феномену, рушійною силою розвитку якого виступає раціоналізація суспільного життя. Спираючись на концепцію "ідеальних типів", вчений виокремив дві ідеально типові орієнтації економічної поведінки індивідів:

традиційну, яка походить з глибини століть і пов'язана з рутинними, незмінними методами діяльності, жадібністю та прагненням до збагачення у найгірших, крайніх виявах;

ціле раціональну, яка домінує з початку нового часу і є продуктом унікальних історичних умов, які склалися у Західній Європі у XVI—XVII ст. Я стаpался сделать ему пpиятное и нежно ласкал его яички, когда охвативший меня оpгазм выплеснулся гоpячей стpуей на его гpудь.

Трактуючи капітал як раціональну форму організації людської поведінки, вчений звертав увагу на загрозу посилення бюрократизації господарського життя. Він стверджував, що висока раціональність капіталістичної системи нав'язує примусові норми діяльності, які для багатьох людей означають втрату свободи, знеособлення, рутипізацію діяльності тощо. Надії на попередження розвитку бюрократизму вчений пов'язував з виникненням нових суспільних інституцій, здатних поєднати творчу діяльність та управлінські здібності у специфічній для певної людини формі.

Аналіз взаємозв'язків між етичним кодексом протестантських вірувань і "капіталістичним духом" як специфічним набором звичок мислення та форм господарської поведінки. На думку М. Вебера, саме протестантизм (особливо кальвінізм), який проголосив доброчесністю трудовий аскетичний спосіб життя, стимулював появу нового типу господарської поведінки, заснованої на підприємливості, ощадливості, поміркованості, скромності, порядності, поважному ставленні до капіталу та прагненні життєвого успіху.

Протестантизм — один із провідних напрямків християнства, сукупність доктрин і сект, які виникли у ході Реформації, що розпочалась у XVI ст. як внутріцерковний рух протесту (звідси — протестантизм) проти продажу індульгенцій, демонстративного споживання та розкоші церковної ієрархії.

на думку М. Вебера, на певному етапі історичного розвитку Європи унікальне поєднання певних течій духовного життя та матеріальної зацікавленості уможливило появу нової системи мотивацій індивідів, заснованої:

на позитивному моральному санкціонуванні ощадливості та нагромадженні капіталу;

аскетичному способі життя;

систематичному і раціональному прагненні до отримання законного прибутку як наслідку високого професіоналізму;

специфічних рисах людського характеру: працелюбності, вірності слову, порядності, чесності, старанності, пунктуальності, діловитості, ощадливості тощо.

Праці В. Зомбарта та М. Вебера стали важливим внеском у розвиток історичної традиції у політичній економії, започаткувавши дослідження морально-етичної природи суспільно-історичних процесів, менталітету нації як визначального чинника економічної поведінки,

інституційних рамок господарської діяльності та факторів їх зміни тощо.

2. 16 Економічні ідеї західноєвропейських економістів-утопістів.

Характерними рисами раннього утопічного соціалізму були критика недоліків наявного устрою та приватної власності з позиції моралі й тяжіння до примітивної ідеалізації суспільного життя, заснованого на рівності потреб та здібностей.

Яскравим представником раннього періоду розвитку соціалістичних утопій був англійський письменник-гуманіст, державний діяч Томас Мор (1478— 1535),

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільства Т. Мора:

Відсутність приватної власності. Акцентуючи увагу на тому, що "там, де є приватна власність, де все вимірюється грошима, навряд чи коли-небудь буде можливим справедливе і щасливе управління державою", Т. Мор стверджує, що "розподілити все порівну і справедливо, а також щасливо управляти справами людськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власність".

Відсутність грошей і торгівлі, прямий продуктообмін між містом і селом. У творі Т. Мора зазначається, що на острові Утопія "кожне місто поділене на чотири рівних частини. Посередині кожної частини є ринок з різними товарами. Туди кожне господарство звозить певні свої вироби, кожний вид яких розміщують в окремих сховищах. Будь-який голова господарства просить те, що потрібно йому самому і його близьким, причому без грошей, взагалі без будь-якої винагороди забирає все, що тільки попросить".

При цьому до золота і срібла утопійці ставляться презирливо: " Із золота і срібла не лише в спільних палацах, але і в чайних будинках всюди роблять вони нічні горщики і різний посуд для нечистот... виготовляють ланцюги і важкі кайдани для рабів. У кожного, хто зганьбив себе тяжким злочином, з вух звисають золоті кільця, золото охоплює пальці, обвиває голову і шию".

Зрівняльний розподіл, відсутність соціальної нерівності. На Утопії верховний орган держави — сенат веде облік усього, що виробляється в окремих районах. Вся вироблена продукція розподіляється із суспільних складів відповідно до встановлених переліком необхідних потреб і норм споживання.

Томас Мор

Сімейно-ремісничий уклад господарського шиття; землеробство як основа господарської діяльності; організація сільськогосподарських робіт за принципом трудової повинності. На Утопії у всіх чоловіків і жінок без винятку є єдина спільна справа — сільське господарство. При цьому кожен утопієць обов'язково повинен провести на сільськогосподарських роботах два роки, а потім повернутись до того виду ремесла, яким зайнята його сім'я.

Томазо Кампанелла (1568—1639),

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Т. Кампанелли:

Відсутність приватної власності, майнової нерівності, злиднів та експлуатації. Засуджуючи приватну власність як основу експлуатації, Т. Кампанелла вважав її головною причиною крайніх злиднів і багатства, які "роблять людей негідниками, хитрими, лукавими, злодіями, підступними, знедоленими, брехливими, лжесвідками, ...пихатими, гордовитими, невігласами, зрадниками, які розмірковують про те, чого не знають, дурисвітами, хвастунами, бездушними, кривдниками і т.д.".

Завдяки общинному устрою у місті Сонця немає майнової нерівності, оскільки усі спільно володіють речами і не відчужують їх у власність. При цьому спільними у соляріїв (жителів міста Сонця) є не лише майно та житло, але жінки і діти також.

'Місто Сонця" Т. Кампанелли

Відсутність грошей, натуральний обмін. Надлишкова продукція, яка виробляється соляріями, продається іноземцям за гроші, але всі угоди купівлі-продажу здійснюються біля воріт міста. У самому місті немає грошей, іноземці допускаються сюди лише як гості.

Зрівняльний розподіл. Все потрібне для життя населення міста Сонця "отримує від общини, і посадові особи ретельно стежать за тим, щоб ніхто не отримував більше, ніж йому належить, нікому однак не відмовляючи у необхідному". При цьому "знання, почесті і насолоди є спільним надбанням".

Примусова обов'язкова праця, розподіл обов'язків відповідно до здібностей кожного. "В місті Сонця, — писав Т. Кампанелла, — де обов'язки і праця розподіляються серед усіх, кожному доводиться працювати не більш ніж чотири години на добу; решта часу проводиться в приємних заняттях науками, співбесідах, читанні, розмовах, прогулянках, розвитку розумових і фізичних здібностей, і все це робиться з радістю".

Представником раннього утопічного соціалізму був також Томас Мюнцер (біля 1490—1525) — німецький мислитель-бунтівник, який закликав до заколоту з метою встановлення "тисячоліття царства Христа".

Пропагуючи необхідність переходу суду і влади до братства бідняків, передачі землі селянам, німецький соціаліст-утопіст стверджував, що простий народ є носієм божественної справедливості, здатним побудувати безкласове суспільство, засноване на засадах рівності й справедливості. Розмах революційних подій у Німеччині та успіхи Реформації переконували його в реальності та неминучості світових соціально-політичних переворотів та утвердження "царства Божого" на Землі.

Виступаючи за насильницьке знищення феодального устрою, Т. Мюнцер вважав, що окремі індивіди не можуть мати інтересів, відмінних від інтересів суспільства в цілому. Реформація та усунення безвірників, на його думку, покликані були перебудувати світ на основі пріоритетності суспільних інтересів

Німецький утопіст був переконаний, що у майбутньому "царстві Божому" не існуватимуть державна влада, класові відмінності, приватна власність та нерівність. Загальний добробут буде невпинно зростати на основі спільності майна. Відтак Т. Мюнцер закликав селян до революції, знищення феодалізму, переходу всіх матеріальних благ до рук трудівників, зрівняльного перерозподілу землі та майна тощо. Його заклики до знищення ворогів Христа мали характер проповідей, спрямованих проти розкоші, золота, "ідолів у будинках і скринях".

17.К.Маркс про нагромадження капіталу та його соціально-економічні наслідки.

Реальне нагромадження капіталу — нарощування матеріально-речового змісту продуктивної, торгової та інших форм капіталу, які у процесі розвитку відносин економічної власності слугують знаряддям привласнення додаткової І частково необхідної праці.

Нагромадження капіталу підпорядковується дії законів концентрації і централізації капіталу і в процесі еволюції економічної системи капіталізму набуває форм індивідуального, акціонерного, монополістичного (у тому числі олігополістичного), державного, транснаціонального та іншого капіталів. При цьому відбувається процес діалектичного заперечення досконалішими формами капіталу менш розвинутих, що наповнює конкретним змістом дію капіталістичного нагромадження.

Сутність історичної тенденції капіталістичного нагромадження.

Уперше таку сутність обґрунтував К. Маркс. На його думку, суспільно-економічні формації виникають із закономірністю природного процесу, розвиваються, досягають зрілості і згасають, керуючись законами, які їх ініціювали: законом адекватності виробничих відносин рівню та характеру продуктивних сил, законом усуспільнення виробництва і праці та ін. Специфічними законами, які зумовлюють неминучість зникнення капіталістичного способу виробництва, К. Маркс називав закони концентрації і централізації капіталу, закон середньої норми прибутку, основний економічний закон капіталістичного способу виробництва та ін. Унаслідок їх дії поступово організаційно змінюється робітничий клас, який покликаний покінчити з пануванням капіталу: зростає його чисельність, рівень освіти, свідомості й організації. Тому монополія капіталу стає, за К. Марксом, кайданами того способу виробництва, який виріс при ній і під нею, а централізація засобів виробництва та усуспільнення праці досягають такої вершини, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною оболонкою і "експропріаторів експропріюють".

Дію цих законів К. Маркс пов'язував із законами діалектики: законом кількісно-якісних перетворень, законом єдності і боротьби суперечностей та законом заперечення заперечення, особливе значення надаючи останньому. Зокрема, він зазначав, що капіталістичний спосіб привласнення, який випливає з капіталістичного способу виробництва, а значить і капіталістична приватна власність, є перше заперечення індивідуальної приватної власності, заснованої на власній праці. Але капіталістичне виробництво породжує своє власне заперечення, яке є запереченням заперечення. Важливий етап на цьому шляху — утворення акціонерних товариств, завдяки яким, за словами

К. Маркса, відбувається ліквідація капіталу як приватної власності в межах самого капіталістичного способу виробництва.

18.Методологічні основи та етапи розвитку маржиналізму.

для маржиналізму характерна нова методологія, основними ознаками є такі:

• психологізація економічного аналізу — участь індивіда в економічних процесах зумовлюється психологічними, суб'єктивними чинниками й оцінками;

• суб'єктивно-ідеалістичний підхід — погляд на систему вільного підприємництва з боку ізольованого господарюючого суб'єкта;

• принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб'єктивних уявлень примат обміну та споживання над виробництвом — корисність блага може оцінити лише споживач;

• принцип рідкісності — обмеженість пропозиції того чи іншого блага, унаслідок чого ціна потрапляє в повну залежність від попиту, пов'язаного з суб'єктивними оцінками;

• оперування граничними величинами — граничною корисністю, граничною продуктивністю;

• ідеологічна нейтральність економічного аналізу — спроба побудувати теорію "чистої економіки" без урахування політичних чинників.

Водночас основні ідеї попередників маржиналізму не були зрозумілі сучасникам, вони залишались непоміченими, були "перевідкриті" заново і гідно оцінені лише у кінці XIX ст. В історії економічних учень виділяють два етапи маржинальное революції  1-й етап (70—80-ті pp. XIX ст.) — започаткування "суб´єктивного напряму" в політичній економії та теорії граничної корисності як основ: цінності. Хронологічно цей етап пов´язаний із виходом у світ трьох книг: "Теорії політичної економії" B.C. Джевонса (1871 p., Англія), "Основ учення пр(^ народне господарство" К. Менгера (1871 p., Австрія), "Елементів чисто політичної економії" Л. Вальраса (1874 p., Швейцарія). Незважаючи н відмінності у соціально-економічних умовах та традиціях економічної думки трьох різних країн, ці книги мали фундаментальну єдність у трактуванні основних проблем економічної теорії та методів їх вирішення. Водночас лідер маржинальної революції довгий час не знали про існування один одного, о кільки в ті часи економічні твори рідко перекладались іноземними мовами не було всесвітнього наукового товариства економістів, єдиної системи на: кової інформації тощо. Так, наприклад, книга засновника маржиналізму К. Менгера "Основи учення про народне господарство" (1871) була перекладена англійською мовою лише через 80 років після її написання. Початок маржинальної революції не був помічений сучасниками. Про те, що вона відбулася, вперше заявив Л. Вальрас. Водночас у 80-ті pp. XIX ст. розпочалося активне поширення маржиналізму і нова методологія економічних досліджень поступово зайняла панівні позиції в економічній науці. 2-й етап (90-ті pp. XIX ст.) — започаткування неокласичного напряму економічної думки на основі відмови від суб´єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Основні ідеї цього етапу маржинальної революції знайшли відображення у творах А. Маршалла, Д.Б. Кларка, В. Парето та ін. Залучення нового методологічного інструментарію сприяло розвитку та збагаченню методології економічних досліджень на основі впровадження математичного моделювання економічних процесів як засобу реалізації концепції економічної рівноваги на мікрорівні. Водночас відбулося звуження предметного простору економічної науки в результаті вилучення з аналізу соціальних та макроекономічних проблем. Маржинальна революція 70-х pp. минулого століття стала відомою в історії економічної думки головним чином завдяки спростуванню панівної на той час теорії цінності, заснованої на виробничих витратах. Крім того саме в результаті цієї революції відбулася заміна старої теорії абсолютно новою концепцією, згідно з якою ціна залежить від суб´єктивних індивідуальних виборів, виражених в граничних величинах. Під впливом робіт Джевонса, Вальраса і Менгера увага була перенесена з довгострокових історичних факторів у сфері виробництва, які задають напрямок економічного розвитку, на розробку системи законів, які визначають, яким чином дані ресурси розподіляються для задоволення потреб атомізованих і анонімних агентів. Попит став ключем до ціноутворення. Таким чином мікроекономіка стала полем дослідження для економістів.

19. Кембріджська економічна школа та неокласична мікроекономіка А. Маршалла.

А. Маршалл вважав себе спадкоємцем класичної традиції, започаткованої Д. Рікардо та продовженої Дж. С. Міллем. Стверджуючи, що істини, відкриті класиками, будуть зберігати своє значення, доки існує світ, він систематизував та поєднав теоретичні розробки своїх попередників у плодотворний синтез. Своїми працями він визначив для багатьох поколінь тенденції економічного мислення в Англії". Маршалл вивчав економічну науку за Мілом і зберіг зв'язок із класичною думкою через теорію вартості на основі "реальних витрат". Більше того, він ніколи повністю не відмовлявся від глибокого закоріненого класичного переконання, що економічний добробут залежить від нагромадження капіталу та приросту населення так само, як і від розподілу ресурсів. Найважливіші теоретичні здобутки А. Маршалла: Нове трактування предмета економічної науки та розвиток методології економічних досліджень. Стверджуючи, що "економічна наука займається вивченням того, як люди існують, розвиваються і про що вони думають у своєму повсякденному житті", вчений вважав предметом її дослідження "головним чином ті спонукальні мотиви, які найсильніше та найстійкіше впливають на поведінку людини в господарській сфері її життя". Розмірковуючи над тим, що найстійкішим стимулом до господарської діяльності є бажання отримати дохід від неї, вчений стверджував, що "застосування наукових методів і аналізу в економічній науці виникає лише тоді, коли уможливлюється приблизний вимір сили спонукальних мотивів людини... тією сумою грошей, яку вона готова віддати, щоб отримати натомість бажане задоволення, або, навпаки, тією сумою, яка необхідна, щоб спонукати її витратити певну кількість утомливої праці"

А. Маршалл був визнаним лідером економічної науки кінця XIX — початку XX ст., засновником кембриджської школи маржиналізму, яка об'єднала багатьох його учнів та послідовників 

Віддаючи належне класичній школі, автор "Принципів економікс" розпочав дослідження з виявлення сутності таких категорій, як багатство, капітал, гроші, економічна свобода та економічна конкуренція тощо. Стверджуючи, що всяке багатство "складається... із речей, які прямо чи опосередковано задовольняють потреби людини"1, А. Маршалл запропонував власну класифікацію благ 

До економічних благ дослідник відносив: матеріальні блага, якими людина володіє на правах приватної власності; ділові і професійні зв'язки та організацію підприємства. Водночас вчений полемізував із А. Смітом, стверджуючи, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, але й у сфері послуг.

Рушійною силою розвитку суспільства вчений вважав економічну свободу та конкуренцію.

Для методології А. Маршалла характерні: Мікроаналіз та дослідження спонукальних мотивів економічної діяльності з позицій "чистої економічної теорії", ідеальних моделей господарювання, заснованих на "досконалій конкуренції". Еволюціонізму що ґрунтується на визнанні поступовості, спадкоємності, неперервності розвитку господарського життя та економічної думки. 

Широке використання кількісних методів дослідження, математичного та графічного аналізу.

20. Теорія загальної рівноваги і концепція відсотка І. Фішера.

4. Уявлення про відсоток І. Фішера

Розвиток теорії відсотка тісно пов'язаний з ім'ям американського економіста І. Фішера. Він багато в чому дотримувався основних елементів концепції, висунутої Бем-Баверк. Аналіз Фішера в книзі «Теорія процента»  (1930) багато в чому спирався на теорію відсотка Бем-Баверка.

Однак на відміну від останнього Фішер при поясненні відсотка апелює не тільки до припущення про недооцінку майбутнього добра, а й до об'єктивних елементів, що залежать від «обставин приміщення капіталу» Капітал Фішер визначав як запас багатства, розглядаючи цей запас знатуральної і вартісної точок зору.

При визначенні вартості капіталу Фішером використовується прийомдисконтування майбутніх доходів. Фактично дисконтування виступає як  «Метод перекладу умов майбутнього в сьогодення».

Для того ж, щоб оцінити в цьому дохід, який буде отриманий вмайбутньому в результаті застосування певної одиниці капіталу, використовуєтьсяспіввідношення вартості послуг та вартості самого капіталу. Оцінивши такимчином доходи, які очікуються в різні проміжки часу, Фішеру потім вдається до процедури капіталізації потоку доходу:

Такий підхід в подальшому став основою для багатьох практичнихрозробок, в яких ставиться мета зіставлення між собоюрентабельності різних видів вкладень капіталу з точки зору відсотка.

Оцінка доходу за допомогою вартісних відносин між послугами івикористовуваним для їх отримання капіталом для теоретичної схеми Фішераважлива ще й тому, що, як вважає він сам, саме це з найбільшоюочевидністю показує єдину природу всіх видів доходів. Прибуток, рента,заробітна плата об'єднуються їм під загальною категорією «дохід». Але якщокласична політична економія традиційно розглядала особливостіруху різних видів доходу, акцентуючи увагу на специфіці кожногоз них, то у Фішера земля і праця виступають у вигляді особливого роду капіталу, арента і заробітна плата внаслідок цього стають просто особливою формоювідсотка на нього.

Додання категорії капіталу універсального характеру сприялотому, що Фішер «трактував відсоток не як окремий дохід, але скоріше якаспект всіх доходів, будь то заробітна плата, рента або прибуток, ... яксполучна ланка між капіталом і доходом »[5].

Серед факторів, що впливають на величину відсотка, їм виділялисянаступні: «нетерпіння» (фактично, мова йде про перевагу справжніхблаг), продуктивність (близьке до поняття Бем-Баверка про технічнийперевазі справжніх благ), а також такі характеристики економічнихпроцесів, як ризик і невизначеність. Пріоритет тут Фішером віддававсякатегорії «нетерпіння». І це спонукало його зробити висновок про те, що відсотоквзагалі не виникає там, де справжні і майбутні блага оцінюютьсяоднаково.

Фішер певною мірою абсолютизує відсоток. У його теорії упорробиться не на питанні, чому існує відсоток, а на те, як вінвстановлюється.

26