Вимоги до вакцини:

• вони повинні створювати тривалий напружений імунітет;

• бути генетично стабільними (слугувати зразком для нової партії вакцини);

• бути відносно дешевими та простими у виготовленні;

• містити мінімальну кількість баластних речовин та не мати сторонніх домішок, непередбачених технологією (у вакцинах не повинно міститися будь-яких біологічних контамінантів – бактерій, мікоплазм, вірусів, токсинів);

• бути досить імуногенними та слабореактогенними (не проявляти клінічних та інших сторонніх реакцій у щеплених тварин).

Живі атенуйовані вакцини

Їх виготовляють з атенуйованих слабовірулентних штамів бактерій або вірусів, які не здатні викликати захворювання, але їх залишкова вірулентність дає змогу розмножуватися в організмі щепленої тварини, викликає доброякісний інфекційний процес, у результаті якого в організмі виробляються специфічні антитіла.

Атенуйовані штами одержують відбиранням спонтанних мутантів, або ж штучним послабленням вірулентності мікроорганізмів при пасажах на інших видах тварин чи курячих ембріонах, вирощуванні на нехарактерних для мікроорганізму поживних середовищах, при дії фізичних (температура, ультрафіолетове, рентгенівське та гамма-опромінення) і хімічних факторів. Одержані мутанти повинні стійко передавати свої властивості за спадковістю. Наприклад, вакцина СТІ проти сибірки виготовлена із варіанта вірулентного штаму, який втратив властивість утворювати захисну капсулу в організмі (Гінсбург Н.Н., 1924), що призвело до різкого зниження вірулентності цього препарату.

Завдяки залишковій вірулентності, властивості розмножуватися в організмі, живі вакцини мають виражену імуногенність, імунітет розвивається протягом кількох днів, має високу напругу і на тривалий період; вакцину вводять одноразово, в невеликій кількості.

Недоліки живих вакцин

• можливі ускладнення в ослаблених тварин внаслідок залишкової вірулентності;

• робота з живими вакцинами потребує великої обережності, щоб не допустити поширення вакцинного штаму у зовнішньому середовищі;

• за один – два дні до вакцинації, і протягом тижня після вакцинації не можна давати тваринам лікарських речовин, які б діяли на вакцинний штам;

• при розчиненні й застосуванні вакцини слід обережно використовувати дезречовини.

Контроль живих вакцин

на: - стерильність (вірусні), чистоту й типовість росту (бактеріальні вакцини) – висівом на поживні середовища;

- нешкідливість – введенням лабораторним тваринам;

- активність (імуногенність) – вакцинацією тварин із подальшим їх зараженням польовим штамом.

Живі (неослаблені) вакцини

Ці вакцини були першими, які використовували з метою профілактики інфекційних захворювань у тварин (віспа, перипневмонія великої рогатої худоби), хоч їх збудники ще не були відкриті. У цьому разі використовували вірулентні штами, які вводили несприйнятливому до них виду (наприклад, збудником віспи корів щепили овець), або ж вводили його у кінчик хвоста (у так звану «заборонену ділянку»), звідки він поширювався по організму.

На початку XX століття широко використовували симультанне щеплення проти чуми. У цьому разі в одне місце тіла тварини вводили специфічну сироватку, а в інше – вірулентний збудник чуми. Використовували її у неблагополучних господарствах. Щеплення живими вакцинами з вірулентних штамів збудника створює найбільш напружений імунітет, але це завжди загрожує розвитком інфекційної хвороби.

Тому в даний час імунізацію неослабленими штамами застосовують лише з метою профілактики віспи у вигляді віспяного детриту великої рогатої худоби і голубиного штаму віспи птахів.

Для одержання вірусної лімфи, в якій знаходиться природний вірус віспи великої рогатої худоби, використовують телят. Відібраних клінічно здорових тварин фіксують, голять шкіру черева. На шкірі роблять надрізи або 100-120 проколів, через які вносять маточну вакцину. Протягом – 4 – 5 днів на їх місці розвиваються міхурці, із яких відбирають лімфу. Лімфу заливають 80%-м гліцерином, витримують при кімнатній температурі й проводять ліофілізацію. Вірус вакцини проти віспи птахів одержують вирощуванням голубиного штаму на хоріоалантоїсній оболонці ембріонів курей. Одержану масу також висушують ліофільно.

Ліофілізація (сублімаційне висушування, ліофільне висушування). Це висушування в умовах глибокого вакууму з попереднім заморожуванням біопрепаратів. Заморожування здійснюють після розфасування вакцин в ампули при температурі – 40 – 50°С, щоб уникнути фази кристалізації. Після цього відбуваються сублімація (лід перетворюється в пару) при тиску 210^-4мм рт. ст. і досушування при температурі +20°С. При висушуванні використовують різні захисні середовища – сахарозу, желатину, нативну сироватку, знежирене молоко. Залишкова вологість становить 1 – 3%.

Ліофілізація дає змогу значно збільшити термін придатності препарату, краще зберегти його властивості, на нього менше впливає температурний режим зберігання, значно підвищується концентрація активної речовини, що дає змогу зменшити дозу ін'єкції. Зменшується кількість тари для транспортування.