10.3. Інтеграційні процеси у світовій економіці.

На сучасному етапі визначальним фактором світового економічного розвитку стає інтернаціоналізація господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов'язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в області науки і техніки. При цьому стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, у тому числі міжнародного поділу праці, загальносвітового науково-технічного розвитку.

Однією з форм інтернаціоналізації економіки в другій половині ХХ ст., що прискорено розвивається в останні десятиліття, стала міждержавна інтеграція національних господарств. НТР надала прискорення цьому процесу, що привело до виникнення феномена «відкритої економіки», або інтернаціоналізації господарських відносин на основі процесу інтеграції. В основі цього явища лежить прагнення до досягнення більшої ефективності національних господарств за рахунок стимулювання процесів спеціалізації і кооперування в рамках регіональних союзів, розвитку співробітництва між країнами-учасницями в області виробництва, торгівлі, валютних відносин та інших сфер. Інтеграція є яскравим проявом глобалізації господарського життя.

На основі інтернаціоналізації виробництва здійснюється інтернаціоналізація капіталу, що являє собою процес переплетення й об'єднання національних приватних і державних капіталів, що трансформують чисто національну власність у спільну, міжнаціональну її форму. Інтернаціоналізація капіталу веде до виникнення нового явища у світовій економіці - транснаціоналізації - утворенню густої мережі транснаціональних або багатонаціональних корпорацій (ТНК або МНК).

Вже початок ХХ ст. відзначений виникненням міжнародних суб'єктів господарства, які в післявоєнний період разом зі швидким розвитком інфраструктури стали перетворюватися на багатогалузеві комплекси, що діють на принципах спеціалізації і кооперації виробництва на світовому рівні. Сьогодні ТНК перетворилися на провідну силу світових відносин. Так, якщо у 1970 р. таких корпорацій було близько 7 тис., у 1980 - 10 тис. з 90 тис. іноземних філій у 125 країнах, то у 1990 р. - вже 44 тис. з 280 тис. філіями у 160 країнах, причому тільки кожна десята належить країнам, що розвиваються, а 9/10 - розвиненим. Натепер ТНК налічується не менш 53 тис. з більш ніж 450 тис. закордонних філій. Вони контролюють 1/3 світового виробництва, 20% світової робочої сили. Світова торгівля сировиною і теплоносіями майже повністю перебуває під їхнім контролем. ТНК є «локомотивом» розвитку новітніх технологій, появи нових більш високоякісних товарів і послуг [8, с. 195-196].

Вкладаючи капітал, створюючи численні філії за кордоном, ТНК формують розгалужену систему світового виробництва, що не визнає національних кордонів, об'єднану загальними організаційними, економічними і технологічними відносинами. За рахунок оптимального розміщення виробництва в різних країнах, з урахуванням їхніх порівняльних переваг (наявність сировини, кваліфікованої робочої сили, технічного рівня виробництва і т.д.) ТНК досягають більш високої господарської ефективності. Вони руйнують кордони між національними ринками товарів, капіталів, робочої сили за допомогою формування прямих виробничо-технічних і економічних зв'язків між підприємствами у різних країнах, створюючи ефект інтернаціоналізації економіки.

Найважливішим напрямком інтернаціоналізації, що отримав особливого розвитку в останні десятиліття, є міждержавна, регіональна інтеграція національних господарств. Вона являє собою процес економічного, політичного і культурного зближення, об'єднання, вирівнювання і взаємного збагачення групи країн на основі спільного розвитку всебічних взаємозв'язків з метою становлення єдиного загального господарського організму із загальною системою соціально-культурних цінностей і єдиним політичним керівництвом [8, с. 196]. Найбільш ранньою і натепер найбільш розвиненою формою міжнародної інтеграції є Європейський союз.

Початком інтеграційних процесів в Європі стало створення зони вільної торгівлі шляхом утворення у 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) з метою захисту європейських економік від негативного впливу американської конкуренції. До нього ввійшли Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація, об'єднавши кам'яновугільну, залізорудну, металургійну промисловості, контролювала 60% виплавляння сталі, 50 % видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.

Наступним кроком в інтегральному процесі було створення митного союзу, що передбачає ліквідацію митних кордонів між країнами-членами для вільного пересування товарів, встановлення єдиного зовнішньоекономічного тарифу і проведення спільної зовнішньоторговельної політики по відношенню до третіх країн. Для цього члени ЄОВС у 1957 р. заснували у Римі Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом).

Згодом митний союз доповнився спільним ринком, що характеризується узгодженою галузевою політикою спеціалізації; створенням наднаціональних інститутів, які приймають на себе частину національного суверенітету його членів; створенням фінансових структур і фондів, координуючих економічну політику союзу. У 1958 р. для ЄЕС та Євроатома були створені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган), Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 р. ці установи стали спільними і для ЄОВС.

Наступним етапом інтеграції стає створення спільного внутрішнього ринку, що забезпечує не тільки вільне переміщення товарів, але й вільний рух послуг, капіталу і робочої сили та передбачає подальший розвиток наднаціональних органів управління у напрямку гармонізації економічної політику в цілому, уніфікації національних законодавств. Було вироблено єдину сільськогосподарську політику. Нарада в Гаазі у 1969 р. винесла постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес. У 1971 р. країни-члени ЄЕС передали співтовариству свої законодавчі повноваження. У 1973-1974 рр. членами ЄЕС стали Великобританія, Ірландія і Данія.

Подальша інтеграція полягає у створенні економічного і валютного союзу: створюється єдиний економічний, валютно-фінансовий, правовий та інформаційний простір, незалежна система Центральних банків на чолі з Банком ЄС. У 1979 р. з’являється Європейська валютна система з єдиною розрахунковою одиницею ЕКЮ. Розширилися права парламенту. У 1984 р. Греція, а у 1986 р. Іспанія і Португалія стали членами ЄЕС. У 1992 р. була підписана Маастрихтська угода, що заснувала Європейський союз.

Останній етап європейської інтеграції - створення політичного союзу - реалізується на підставі переробленої Маастрихтської угоди і передбачає перехід країн-учасниць до спільної зовнішньої політики і спільної політики безпеки, введення єдиного громадянства, співробітництво в області правосуддя і внутрішніх справ, розширення діяльності у сфері культури, освіти і захисту прав та інтересів всіх громадян. У рамках ЄС створена унікальна система інститутів двох типів - міждержавних і наднаціональних (Європейський Парламент, Європейська Рада, Рада міністрів, Європейська комісія, Європейський суд, Європейський Інвестиційний Банк та ін.). Такий подвійний принцип формування керівних органів ЄС сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Європейського Союзу в цілому. У 1995 р. членами ЄС стали Фінляндія, Австрія, Швеція. У 2002 р. була введена єдина валюта ЄС - євро. У травні 2004 р. до складу ЄС були прийняті ще 10 країн Центральної та Східної Європи (Болгарія, Угорщина, Румунія, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія).

За історично короткий строк ЄС перетворився на один з провідних світових економічних центрів. На його частку припадає 1/3 світового товарообігу країн з ринковою економікою, а сукупний експорт перевищує експорт США в 3,6 рази, Японії - в 3,8 рази. ЄС також випередив показник США за обсягом промислового виробництва і має у своєму розпорядженні половину світових валютних резервів. Такий динамічний розвиток держав Загального ринку обумовлений багато в чому побоюванням європейських країн перетворитися на свого роду «технологічну периферію» США і Японії.

У 1980-ті рр. тенденції до регіональної інтеграції намітилися у відносинах держав Північної Америки - США, Канади, Мексики. На відміну від ЄС у ній існує абсолютний лідер (США), що розглядає її як противагу ЄС і південно-східній інтеграції. Крім того, північноамериканський альянс (НАФТА) формується переважно не на інституціональній основі, а представлений угодами приватних суб'єктів господарства країн-учасниць [5, с. 344]. У 1989 р. США уклали угоду з Канадою про зону вільної торгівлі, а у 1991 р. до них приєдналася Мексика. Дана угода передбачає: ліквідацію до 2010 р. усіх мит; поетапне скасування значного числа нетарифних бар'єрів у торгівлі товарами і послугами; пом'якшення режиму для північноамериканських капіталовкладень у Мексиці; лібералізацію умов для діяльності американських і канадських банків на мексиканському фінансовому ринку. Незважаючи на, здавалося б, однобічні вигоди, надані США і Канаді, найбільшу користь від інтеграції, на думку експертів, отримує Мексика - їй вдалося залучити значні іноземні інвестиції, трохи скоротити величезний зовнішній борг, вгамувати гіперінфляцію, пом'якшити гостроту соціальних конфліктів. З цим альянсом активно співпрацюють Венесуела, Колумбія і ряд інших країн регіону.

Інтеграційні процеси з 1980-х рр. спостерігаються і у великому Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. У листопаді 1989 р. виникла Організація економічного співробітництва азіатсько-тихоокеанських держав. У неї ввійшли Японія, Бруней, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Філіппіни, Австралія, Гонконг, Китай і Нова Зеландія. Метою цього альянсу стало створення зони вільної торгівлі з одночасним розвитком інтеграції в інших сферах економічних відносин.

Інтеграційні процеси не обійшли і порівняно молоді господарства країн, що розвиваються. До об'єднання їх підштовхує необхідність захисту національних інтересів в основному на ринках сировини, продовольства, енергетичних ресурсів, робочої сили і т.д. Так, ліквідація військово-диктаторських режимів, лібералізація економіки і зовнішньої торгівлі стимулювали розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці. У серпні 1986 р. оформилася Аргентино-Бразильска інтеграція, до якої примкнув Уругвай. Вона поставила за мету замінити давню конкуренцію двох найбільших республік Південної Америки об'єднанням їхніх економічних зусиль, що закріпило б їхню провідну роль у регіоні. У 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю і Парагваю підписали угоду про створення Загального ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР). З 1995 р. МЕРКОСУР перетворився на перший митний союз у Південній Америці.