1. 3. Визначення вербального/ невербального статусу знань

Третя проблема пов’язана з визначенням вербального чи невербального статусу знань, які містяться у пропозиції. Якщо розуміти під пропозицією представлення лише істинних знань, що передаються тільки прямими значеннями, то природа пропозиції є вербальною. Але існують концепції, які відстоюють тезу про те, що до складу пропозиції входить і немовний компонент, оскільки вона може передавати ірреальні знання. Об’єднуючи ці два протилежні підходи до розв’язання проблеми пропозиції, лінгвісти стверджують: усі знання (як мовні, так і немовні), що в сукупності складають інформаційний тезаурус людини, репрезентуються в її пам’яті єдиною пропозиційною формою [5, c. 199].

Дослідження пропозиційно-диктумної мотивації передбачає членування диктуму і встановлення реляцій між його компонентами. Конекції у рамках пропозиції здійснюються між слотами − вузлами предикатно-аргументної структури [44, c. 101]. Пропозиційна частина, що є “скелетом вербалізованої думки” [9, c. 57], являє собою найбільш незаперечний компонент ментально-психонетичного комплексу, оскільки у різних напрямках дослідження мови, навіть досить критично налаштованих до генеративної граматики, “складаються досить споріднені теорії, важливою складовою яких … виступає виникнення пропозиції” [52, c. 59]. Пропозиційно-диктумна мотивація опирається на вибір мотиваційної ознаки з диктумної сфери ментально-психонетичного комплексу.

Диктум пропозиції в ментально-психонетичному комплексі репрезентований різними слотовими рівнями, конекції між компонентами яких можуть виявлятися залежно від інтенцій внутрішнього програмування і способу селекції мотиватора найменування [44, c. 131].

О. О. Селіванова виділяє в диктумі пропозиції такі слотові рівні:

генералізації, що являє собою фрейм-схему, конекції гіперонімічних слотів;

еквонімії, який відображає когнітивні зв’язки однопорядкових гіпонімів базового рівня;

предикатів, що позначає властивості об’єктів і відношення між ними;

аргументів, який залежить від рольової структури предиката;

партитива, що відображає співвідношення цілого і його частини;

якості, який указує на характерні ознаки, властивості, риси номінативних одиниць;

кількості, що характеризує розмір, обчислювальну величину [44, c. 131-140].

Центром диктуму вважають перш за все предикат [51, c. 33], хоча у когнітивній лінгвістиці вершиною пропозиційної фреймової моделі обирався або пацієнс (пацієнсоцентрична модель У. Кука), або предмет — ДЕЩО, ДЕХТО (предметноцентричний фрейм С. А. Жаботинської), або суб’єкт і предикат (бінарна структура у лексико-відмінковій граматиці С. Старости). У когнітивній ономасіології коагуляція мотиватора у номінативному процесі може здійснюватися на ґрунті будь-якого компонента фреймової моделі [44, c. 129].

Пропозиційна функція дієслівного предиката (предиката як семантичного компонента, а не граматичного) полягає у встановленні відношень між дієсловом і його аргументами незалежно від уживання дієслівної лексеми у контексті і без уведення актуалізаторів висловлювання. Обов’язковість аргументів у тій чи іншій структурі визначається як логічними закономірностями, пов’язаними з відображенням об’єктивної реальності, так і власне семантичними мовними закономірностями [4, c. 93].

Дискусійною у лінгвістиці залишається проблема кількості аргументів при предикаті. Так, І. Р. Вихованець виділяє 6 [15, c. 45], Р. Шенк − 5, Ч. Філлмор, В. Г. Гак, І. І. Сусов – 7, В. В. Богданов – 14, Ю. Д. Апресян – 25, Н. М. Леонтьєва – 50 [14, c. 38].

Причину такої неоднозначності у визначенні кількості аргументів слід шукати у ступені їх поділу та різнопідпорядкованості. Відштовхуючись від того, що “концептуальний аналіз потребує оперування не знаковими (частиномовними, наприклад) властивостями слова, а ментальними сутностями й зв’язками” [44,c. 130], моделювання диктуму пропозиції повинно виходити перш за все з ментальних характеристик об’єкта. При концептуальному аналізі важлива ментальна сутність цього змісту. Диктум моделюється з указівкою предикатно-аргументних ролей. Більшість учених одностайна у виділенні актантно-аргументних позицій агенса, пацієнса, об’єкта, інструмента, локатива [50, c. 103].

Аргументами диктуму є різноманітні орієнтири бінарної конекції рівнів суб’єктів і предикатів [44, c. 136]. Для когнітивно-ономасіологічного аналізу українських назв лікарських рослин як аргументи нами обрані запропоновані Г. О. Золотовою у “Синтаксичному словнику” синтаксемні позиції. Під синтаксемою Г. О. Золотова розуміє мінімальну, неподільну семантико-синтаксичну одиницю, яка одночасно є носієм елементарного значення і входить до складу більш складних синтаксичних утворень [28, c. 4].

Саме неподільність і репрезентація елементарного значення синтаксем забезпечує їм “можливість заповнювати у диктумі пропозиції слоти елементарного рівня і реалізувати їх конекції з бінарною структурою об’єкта і предиката” [44, c. 137]. Серед аргументних позицій, виділених Г. О. Золотовою, найбільш продуктивними мотиваторами в українській мові є:

1) дестинатив – компонент, що виражає призначення предмета;

2) локатив – компонент, який має значення місцезнаходження, переміщення, місця, напрямку руху;

3) темпоратив – компонент, що виражає часові характеристики;

4) комітатив — компонент, який позначає супровідну дію, ознаку, супутній предмет, особу, що є спільником [28, c. 430-432].

Отже, у нашому дослідженні під пропозицією розуміється деяка модель позамовної дійсності, що прирівнюється до предикатно-аргументної структури.