Міністерство освіти й науки, молоді та спорту України

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

Факультет філології та журналістики

Кафедра

української літератури

ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНЕ ПОЛЕ ТЕМПОРАЛЬНОСТІ В ПОЕТИЧНОМУ ДИСКУРСІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Дипломна робота

зі спеціальності Філологія. Мова та література

(українська)

Рекомендовано до захисту

Протокол №__________

від «___» ____________

Зав. кафедри__________

Виконала:

студентка V курсу, групи У-51

Полонська Інга Іванівна

Науковий керівник:

канд. філол. наук,

доцент кафедри укр.мови.

Ніколашина Тетяна Іванівна

Полтава 2012

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Проблема пропозиційної структури в лінгвістиці 7

1.1.Поняття про термін «пропозиція» 7

1. 2. Структурування пропозиції 9

1. 3. Визначення вербального/ невербального статусу знань 11

Розділ 2. Лінгво-філософські трактування темпоральності у сучасній лінгвістиці  14

2.1. Час – багатоаспектна властивість буття 14

2.2. Концептуальні засади темпоральності 25

2.3. Сутність і характеристики теперішності 34

Розділ 3. Темпоральна системно-структурна організація як об’єкт дослідження у мовознавстві 43

3.1. Поняття про темпоральну структуру художнього тексту 43

3.2. Виділення функціонально-семантичних категорійних значень 46

3.3.Абзац 49

3.4.Іваріантні та варіантні макрокатегорії 51

Розділ 4. Жанрова специфіка темпоральної структури художнього тексту 56

Розділ 5. Час у творчості Василя Симоненка як темпоральний код структури людського досвіду 61

Розділ 6. Локально-темпоральна парадигма в ідіостилі В. Симоненка 69

Висновки 79

Список використаної літератури 82

Додатки 87

Вступ

Категорія часу є фундаментальним мисленнєвим поняттям, яке відображає уявлення людства про навколишній світ. У сучасній філологічній науці концепт часу інтерпретується у поняттях граматичного і художнього часу, а також у категорії темпоральності. Граматичний час є об’єктом дослідження в традиційній морфології, частково у лінгвістиці тексту, де кваліфікується в першу чергу як релятивне відношення дії до моменту мовлення (іноді – до моменту спостереження) як абсолютної часової орієнтації чи до іншої дії на основі відносної часової орієнтації в межах окремої словоформи чи речення (висловлювання), поза взаємодією з іншими компонентами контексту. Його вивчення репрезентує статичний, пропозиційний напрямок аналізу темпоральної системи. Художній час є предметом дослідження в сучасному літературознавстві та комунікативному мовознавстві, де аналізується на основі інтерпретації релятивістської філософської концепції часу як послідовності буття речей і подій картини художньої дійсності. Його аналіз становить динамічний підхід до вивчення темпоральних мовних відношень. Художній час аналізується з різних позицій, у різних аспектах: змістовому, формальному, граматичному, образному тощо. Зазначені аспекти, власне, відображають вивчення того чи іншого його рівня, прошарку як комплексної темпоральної системи літературного тексту, оскільки художній час об’єднує увесь темпоральний смисл, зміст, представлений у творі. Зважаючи на це, художня темпоральна система не може вивчатися на основі відриву від часової мовної організації, оскільки базується насамперед на тих лінгвістичних одиницях, які становлять граматичну та функціонально-семантичну часову систему і, функціонуючи у текстовій організації, виростають до рівня текстової категорії – категорії темпоральності.

Художній час, категорія темпоральності, граматичний час – явища, що перебувають у відношеннях взаємного пересічення, інтерпретуючи з того чи того боку темпоральні відношення навколишньої дійсності, які безперечно знаходять відображення у системі тексту.

Зазначений підхід до аналізу темпоральної структури художнього тексту в цілому ґрунтується на положеннях сучасних функціонально-граматичних досліджень, що спираються на інтерпретацію понять категорійних макроситуацій, оскільки останні становлять, по-перше, певну граматико-семантичну категорію в мовленні, де парадигматичний план виступає у зв’язку з синтагматичним, по-друге, об’єднують елементи мови, які складають певне функціонально-семантичне поле та синтезують у собі результативний і потенційний аспекти функціонування граматичних категорій у конкретних різнорівневих мовних одиницях.

Отже, темпоральна структура художнього тексту виростає на основі розгортання функціональної семантики поетапно: від окремої словоформи та її взаємодії з ближчим мовним оточенням через темпоральність текстового компонента як макрокомпонента (за відношенням до мовної системи) до всієї цілісної організації літературного твору, тобто від граматичної та функціонально-семантичної категорії через макрокатегорію, що формується на основі окремого текстового структурного елемента, зокрема, абзаца, до загальної текстової граматичної категорії як онтологічної темпоральної системи літературного твору.

Реалізація функціонально-семантичних макрокатегорій на базі категорійних макроситуацій як в макроструктурних текстових компонентах, так і у всій текстовій системі тісно пов’язується насамперед із внутрішньою темпоральною взаємодією (розгортання категорійних макроситуацій аспектуальності в межах спільної граматичної часової системи), зовнішньою темпоральною взаємодією (розгортання категорійних макроситуацій аспектуальності в межах різної зовнішньотемпоральної структури).

Відповідно дослідження текстової часової структури передбачає опис такої системи через темпоральність окремих текстових макроструктур як у відношеннях зовнішнього часу, так і у взаємозалежності внутрішніх темпоральних зв’язків. Тому процес розгортання часової структури становить поетапну взаємодію дієслівних одиниць як із найближчим, так і з більш віддаленим оточенням, унаслідок чого граматичні мовні категорії часу (темпоральність та аспектуальність) виростають до рівня текстової мовленнєвої категорії. Такий напрямок дослідження зумовлює поєднання темпоральної системно-структурної організації із загальною граматикою тексту .

Звідси вивчення функціонально-семантичного поля темпоральності в поетичному дискурсі Василя Симоненка становить актуальність нашого дослідження.

Наукова новизна роботи полягає у постановці проблеми, дослідженні репрезентації часових функціонально-семантичних категорій на рівні текстової структури, тобто в застосуванні апарату функціональної граматики до лінгвістики тексту та комунікативного мовознавства. Виявлено універсальний характер формування темпоральної структури художнього тексту на метаріалі віршів В. Симоненка.

Мета нашого дослiдження – виявлення й опис мовностилiстичних засобiв утворення локально-темпоральної парадигми (ЛТП) у контексті поезії В. Симоненка.

Зазначена мета передбачає розв’язання таких завдань:

1. Описати проблема пропозиційної структури в лінгвістиці.

2.З’ясувати темпоральну системно-структурну організацію як об’єкт дослідження у мовознавстві.

3. Визначити шляхи формування темпоральної структури художнього тексту на базі розгортання та взаємодії функціонально-семантичних категорій темпоральності, аспектуальності, часової локалізованості / нелокалізованості й таксису.

4. Охарактеризувати специфіку локально-темпоральної парадигми у поетичному тексті В. Симоненка).

Об’єкт дослідження – темпоральна структура художнього тексту як базова система художнього часу, яка виявляється у текстовій граматичній категорії темпоральності.

Предмет дослідження становлять мовні компоненти зі значенням часу в художніх поезіях В. Симоненка.

Джерелами фактичного матеріалу є вірші збірки “Тиша і грім” Василя Симоненка.

Методика дослідження базується на функціональному підході до аналізованого матеріалу та передбачає рух як від форми до змісту, так і від змісту до форми об’єкта, що вивчається. Головним методом, що використовується у роботі, є описовий, оскільки розгляд категорії часу в тексті спирається на репрезентацію комплексу функціонально-семантичних категорій, а аналіз темпоральної структури передбачає насамперед опис такої категорії у системі художнього тексту.

Теоретичне значення полягає у поєднанні функціональної граматики, лінгвістики тексту з комунікативним мовознавством, що зумовлює розвиток загальнонаукових теоретичних питань функціональної граматики, лінгвістики тексту, комунікативного мовознавства в аспекті дослідження часових особливостей художнього тексту, механізму формування та розгортання його формальної темпоральної специфіки.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані при підготовці теоретичних праць з лінгвістики тексту, граматики української мови, при опрацюванні спецкурсів, спецпрактикумів та спецсемінарів з окремих проблем загального мовознавства, стилістики, теорії літератури.

Обсяг і структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Розділ 1. Проблема пропозиційної структури в лінгвістиці

1.1.Поняття про термін «пропозиція»

Термін “пропозиція” є міжгалузевим, будучи досить поширеним у логіці та гносеології, де він уживається як синонім до терміна “судження” [29, c. 108]. Подібне трактування він має і у лінгвістиці, зокрема у школі логічного аналізу мови [5, c. 12], когнітивістиці [35, c. 47], комп’ютерних моделях пізнання. Проте в кожній із названих галузей науки це загальне поняття отримує специфічне визначення та свою власну інтерпретацію, яка зводиться то до ствердження істинності стану речей, то до внутрішньої несуперечливості висловлювання.

Трактування пропозиції у сучасній лінгвістиці пов’язане з трьома основними проблемами. Перша з них − це представлення пропозицією істинних або неістинних знань. Підґрунтям такого підходу є концепція схоластичної логіки, де й виникло це поняття, що розглядалося як судження, “форма думки, яка стверджує чи заперечує дещо про предмети дійсності” [3, c. 23-24].

Згодом у класичній логіці поняття пропозиції було визначене як об’єктивний зміст думки, відділений від комунікативної мети ствердження чи заперечення. Пропозиція уже характеризувалася не як будь-яка мисленнєва рефлексія, а як судження, що виражає істинне знання про ситуацію, подію, факт. Саме в такому значенні поняття пропозиції було транспоноване з логіки в лінгвістику.

Представники напрямку логічного аналізу мови (Г. Фреге, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, К. Гемпбель, Р. Карнап та ін.) виходили, всупереч схоластам, із тези про недовіру розуму, чим і було зумовлене створення ними lingua mentalis як універсальної мови семантичного запису. Теорія пропозиції ґрунтувалася на здатності речення виражати істину.

Якщо Б. Рассел, трактуючи пропозицію як одиницю, що репрезентує актуальний факт та має певну синтаксичну будову, ізоморфну структурі реальної ситуації, відзначав лише її здатність виражати істинне значення завдяки кореляції з дієсловами пропозиційного відношення [5, c. 27], то Л. Вітгенштейн звернув увагу і на неістинність судження у повсякденному функціонуванні мови. У свою чергу Ш. Баллі виділив у структурі пропозиції диктум і модус, при цьому йому належить своєрідне трактування диктуму, до якого він відносить не тільки фактичний зміст, а й уявну дійсність. Неясність цього положення породила визначення пропозиції, які включали не тільки семантичні образи ситуації реального світу, а й інших можливих світів [6, c. 69].

Визначення пропозиції, що допускають її неістинність, виходять із положень логічного позитивізму і протистоять схоластичній логіці, що утверджує лише істинність судження: “Будь-яке речення відображає реальні факти з певним наближенням. Пропозиція, що виражається такими реченнями, може бути у своєму відношенні до дійсності достовірною, неточною або хибною. Тому будь-яка пропозиція має функцію істинності” [31, c. 142].

Отже, пропозиційна репрезентація розглядалася як опис, який може бути істинним чи фіктивним стосовно реального світу. Однак, оскільки люди не сприймають світ безпосередньо, а володіють його внутрішніми репрезентаціями, пропозиційне представлення знань є істинним чи хибним відносно деякої когнітивної моделі, структура якої відіграє роль безпосереднього відтворення стану справ, відображаючи істотні аспекти відповідної ситуації реального світу [27, c. 76]. Т. ван Дейк припускає, що пропозиції конструюються на ґрунті значення слів, активованих у семантичній пам’яті людини і синтаксичних структурах речень, визнаючи при цьому повну відповідність між пропозиціями і простими реченнями: одне речення виражає одну пропозицію [27, c.67].

Останнім часом досить активно поняття пропозиції використовується у семантичному синтаксисі, де пропозиція орієнтована на структуру події, ситуації, з якою співвідноситься речення. У широкому сенсі пропозиція розуміється як “твердження, висловлене реченням” [47, c. 68], як узагальнена формула, що включає ядро смислової структури разом з його аспектуальними, модальними та темпоральними характеристиками [38, c. 120], тобто як “семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень” [33, c. 113].

У зв’язку з розвитком когнітології пропозицію починають використовувати на позначення особливої оперативної структури свідомості чи специфічної одиниці збереження, репрезентації знань у мозку людини, “ментальної структури, відображення деякої ситуації і типів відношення у ній, узагальнених і організованих у нашій свідомості” [40, c. 84]. Як зауважує О.С. Кубрякова, пропозиція відображає, по суті, той етап процесу номінації, який визначається як “виділення того, що підлягає позначенню” [36, c. 7]. Тобто у когнітивній лінгвістиці пропозиція є мисленнєвою моделлю реального факту [34, c. 26]. Звідси випливає, що пропозиція є одиницею, якою оперує свідомість, що у подальшому вже обробляється у мовних категоріях і призначається, головним чином, для наступної вербалізації; вона виступає як прийом кодування інформації, яка надходить і зберігається у свідомості. Пропозиція як думка про світ включає суб’єкт (предмет думки) і предикат (ознаку, предиковану певному предмету).

Отже, застосування когнітивного підходу дає змогу уточнити поняття пропозиції за допомогою залучення до сфери аналізу принципів сприйняття світу, сутність яких полягає в тому, що всі зовнішні події, об’єкти, явища тощо сприймаються у їхній взаємодії та взаємовідношеннях. “Ці зв’язки і відношення мають місце між різними сутностями, а уявлення про зв’язки і відношення між об’єктами формуються поряд з уявленнями про самі об’єкти і породжують особливий тип репрезентації знань — пропозиційний” [36, c. 137]. Пропозиція розглядається як один із різновидів структур свідомості, певної форми репрезентації знань про світ, як найбільш поширений спосіб концептуальної організації нашого знання.