16

Тема 4. Галицько-волинське князівство за данила галицького. План.

1.Становище Галичини та Волині після смерті Романа Мстиславовича (1205-1219рр.).

2.Збирання Романовичами Волинської отчини. Об’єднання Галичини та Волині (1219-1245 рр.).

3. «Європейська» зовнішня політика Д.Галицького у другій половині 40-х – 60-ті рр. ХІІІ ст.

4.Стосунки Данила Романовича з папським престолом.

5. Стосунки з Литвою та ятвягами.

6. Боротьба проти монголо-татарської навали.

1.Становище Галичини та Волині після смерті Романа Мстиславовича (1205-1219рр.).

Загибель Романа пожвавила зв’язки поміж галицькими й волинськими Рюриковичами, з одного боку, та Угорщиною й Польщею – з другого. Відносно об’єднане велике князівство Романа поступилося місцем роздробленим Галицькій і Волинській землям, у складі яких виникло по кілька удільних князівств, їхні володарі намагалися провадити власну політику, не узгоджуючи її зі своїми родичами, котрі княжили поряд. Це полегшило західним сусідам можливість втручатись у внутрішні справи обох земель і виношувати плани щодо поділу поміж собою привабливої спадщини Романа Мстиславича. Протягом першого двадцятиріччя XIII ст. дипломатія галицьких і волинських князів відзначається пасивним характером. Удова Романа Мстиславича княгиня Анна, що стала регентом при малолітніх синах (у 1205 р. Данилові виповнилося чотири, а Василькові – два роки) була змушена коритися силі, ледве прихованій за дипломатичним етикетом. Лише по досягненні її старшим сином Данилом повноліття (1219 р.) він почав провадити активну й цілеспрямовану зовнішню політику, що слугувала головній меті його життя – об’єднанню Галичини й Волині, відновленню великого князівства, створеного його батьком. Про якусь послідовну дипломатію всіх інших князів, котрі, користуючись обставинами, роздирали на шматки Галицько-Волинську Русь, годі й говорити: вони пливли за течією, дбаючи лише про власні вигоди й добробут.

За свідченням Галицько-Волинського літопису XIII ст., угорський король Андрій II після смерті Романа, восени 1205 р., зустрівся з його вдовою в Сяноку. Він «прийняв Данила як милого сина свого, залишив у нього в Галичі залогу». Король став сюзереном Галицько-Волинського князівства, що повисло над прірвою розпаду. Далі Андрій II уклав угоду з польським князем Лєшком Білим про взяття «під опіку» вдови Романа з малими синами.

Попередня союзна русько-угорсько-польська угода була підписана ще за життя Романа, про що ясно свідчить літопис за 1206 р. Польський князь Лєшко «послав свого посла В’ячеслава Лисого сказати королеві: «Я забув сварки з Романом – він був другом і тобі. Ми присягалися, що коли залишаться серед живих його діти, мати до них любов». Згадана тут угода була укладена в кінці 1204 р. або в першій половині 1205 р. Водночас угорський король і польський князь того самого 1206 р. підписали таємний договір про розподіл сфер впливу в Галицько-Волинській Русі. Андрій II став сюзереном Галичини, а Лєшко Білий – Волині. По тому, як галицькі бояри змусили княгиню з синами податися до Володимира Волинського, а далі й до Польщі, Лєшко надав їй притулок і відіслав п’ятирічного Данила до Угорщини – у заручники.

Демонстративне дотримання угоди з Романом дозволило королю й польському князеві неодноразово втручатись у внутрішні справи Галицько-Волинської Русі. Вони, мов справжні феодальні сюзерени, садовили на престоли й скидали тамтешніх князів, зневажаючи законні права малих Романовичів на спадщину батька. Русичі добре пам’ятали про це.

У 1209 р. громада волинського міста Берестя, значного торговельного осередку на західних землях Русі, звернулася до Лєшка як сюзерена Волині з проханням це місто разом з волостю передати Романовичам. Польський князь демонстративно – на додержання старої угоди з Романом! – задовольнив його. Княгиня Анна поскаржилася польському князеві на белзького удільного князя Олександра Всеволодовича, що після загибелі Романа почав зазіхати на галицькі землі: «Цей всю землю нашу й отчину тримає, а мій син Василько – у самому лише Бересті». Тоді Лєшко віддав Василькові Белз. Та в дійсності польський князь вів підступну й подвійну гру, беззастережно підтримуючи Олександра: водночас він надав йому стольний град Волині Володимир – отчину Данила та Василька.

Краківський володар постійно порушував умови угоди з Романом, на яку він так любив посилатися, підтримуючи зазіхання будь-яких прийшлих князів на галицько-волинську спадщину. Зате він усіляко перешкоджав Анні з дітьми у спробах повернення втраченого. У 1206 р. в Галичі та в інших містах Галичини й Волині, утверджуються чернігівські Ігоревичі, сини героя «Слова про Ігорів похід» Ігоря Святославовича – Володимир, Роман і Святослав. Бояри розглядали їх як своїх маріонеток, так само дивився на них угорський король. Тому 1210 р. Андрій II, скориставшись чварами поміж Ігоревичами, послав свого воєводу Бенедикта з військом; той схопив одного з них, Романа, й відіслав до Угорщини. Це було зроблено начебто в інтересах Анни з синами, насправді то був один із кроків на шляху політики приєднання Галицької землі до королівства.

Та коли додержання угоди з Романом відповідало його цілям, Андрій II демонстративно згадував про його дітей. 1211 р. бояри з допомогою угрів захопили владу в Галицькій землі, що тоді суперечило його інтересам. Тому в 1212 р., за свідченням волинського книжника, «прийшов король до Галича й привів велику княгиню Романову та бояр володимирських». Андрій II лицемірно заявив західноруським князям, яких закликав до Галича: «Володислав, великий боярин княжить, а мою братову вигнав». Боярина Володислава схопили й ув’язнили в одному з угорських замків. Та галицькі великі бояри, що порядкували тоді в краї, не захотіли взяти в князі одинадцятилітнього Данила, натомість покликали з Пересопниці удільного князька Мстислава Ярославича. Анні з Данилом довелося від’їхати до Угорщини, а Василько повернувся у Белз.

Небажання повернути Романовичам батьківську спадщину логічно підвело угорського короля та польського князя до підписання 1214 р. угоди в м. Спіші про окупацію й поділ між ними Галицько-Волинської Русі. Трирічну доньку Лєшка Саломею заручили з п’ятирічним Коломаном, якого посадили в Галичі. Західною частиною Галичини з Перемишлем і забузькими землями Волині з Берестям заволодів польський князь.

Андрій II збирався перетворити Галицьку землю на угорську провінцію, порушивши угоди з Романом та його вдовою. Він попросив папу Інокентія III коронувати його сина Коломана галицькою короною й зміцнити його становище унією галицької православної церкви з католицькою, що й було проголошено у 1215 р. На цю подію відгукнувся літописець: «Король посадив сина свого в Галичі, а єпископа й попів православних вигнав із церкви, а своїх попів латинських привів на службу». Та церковна унія зазнала невдачі. У Галичині зчинилося повстання проти угрів, яке послабило позиції Андрія II в цій землі.

Розпочата близько 1215 р. Данилом Романовичем багатолітня боротьба за відновлення Галицько-Волинського князівства розладнала угорсько-польський союз. Юний князь уміло використав суперечності між Андрієм II і Лєшком. 1216 р. король забрав у польського князя Перемишль, помстившись йому за те, що Лєшко не підтримав Коломана, проти якого роком раніше повстала Галицька земля. У відповідь ображений краківський володар закликав новгородського князя Мстислава Удатного вокняжитись у Галичі, не бентежачись із того, що там сидів угорський королевич.