4.1. Поняття сторін у цивільному процесі

Право на судовий захист своїх порушених, невизнаних або оспорюва­них прав належить усім фізичним особам незалежно від віку, статі, освіти, віросповідання тощо. Юридичними особами можуть бути підприємства, установи, організації всіх форм власності та організаційних форм без об­межень. Право на судовий захист гарантує Конституція України (ст. 55, 124) та ЦПК України. Це право абсолютне, виражає демократичні засади суспільства, спрямоване на всебічний захист прав людини.

Сторони - це особи, чий спір про право має вирішити суд. Сторонами у процесі є позивач і відповідач (ст. ЗО ЦПК України).

Дехто вважає, що сторони - це суб'єкти матеріальних правовідносин, які є предметом судового розгляду у цивільній справі. Але не завжди особи, які є учасниками цивільних відносин, стають сторонами у справі. Суд, нап­риклад, зобов'язаний розглядати спір, якщо позивач не має права на позов або відповідач не має відповідного обов'язку перед позивачем, а позивач не дає згоди на заміну неналежного відповідача. Чинне законодавство не вимагає з'ясовувати наявність матеріальних правовідносин між сторонами під час пред'явлення позову. Суд встановлює обставини під час розгляду справи по суті й ухвалює рішення про правовідносини між сторонами (п. З ч. 1 ст. 214 ЦПК України).

Спором вважають будь-які непорозуміння правового характеру між суб'єктами права, а тому достатньою підставою для вступу у процес і на­буття правового статусу позивача є суб'єктивна впевненість, що права особи порушено, оспорено чи невизнано.

Наявність чи відсутність між сторонами правовідносин жодною мірою не впливає на їх процесуальний статус. Навіть у разі очевидної відсутності матеріальних правовідносин між такими суб'єктами (як це не парадок­сально) їх слід визнавати позивачем та відповідачем із наділенням усіма правами та обов'язками.

У кожній справі позовного провадження завжди є дві сторони: позивач і відповідач.

Позивач - це особа, яка має право на звернення до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, який охороняється законом. Із позовною заявою до суду може звернутися не лише позивач, а й у передбачених законом випадках прокурор, орган держав­ної влади, органи місцевого самоврядування, процесуальні представники тощо. Однак фізична чи юридична особа, на захист прав чи інтересів якої порушено справу, завжди матиме у процесі статус позивача. Отже, позивач

- це особа, на захист прав та інтересів якої відкрито провадження по справі.

Позивач, звертаючись до суду із заявою, лише припускає, що його право порушено. У процесі розгляду справи може з'ясуватися, що позивач помилився - його права не порушені або порушені права йому не належать, а тому суд відмовить йому в задоволенні позовних вимог.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, порушила чи заперечила його суб'єктивні права чи інтереси, які охороняються законом.

Відповідач залучається до участі у справі па підставі позовної заяви, яка подається позивачем. Його згода на участь у справі не потрібна. Відповідач

- це особа, на яку вказує позивач. Його основне завдання - заперечення проти позову.

Сторони - це особи, суперечку між якими має вирішити суд, а отже, процесуальні відносини в позовному провадженні можуть розпочатися лише за наявності двох сторін (позивача і відповідача). Якщо позивач не пер­соніфікує особу відповідача, спір не може розглядатися в суді. Відповідно до ст. 119 ЦПК України, позивач у позовній заяві повинен вказати повне ім'я (найменування) відповідача із вказівкою його місця знаходження. Якщо інформацію такого змісту не буде подано, суд, керуючись ст. 121 ЦПК України, залишить заяву без руху і встановить позивачеві строк для виправлення недоліків. Суд поверне позовну заяву позивачеві, якщо остан­ній не виправить допущеної помилки у визначений строк.

Про обов'язкову наявність двох сторін із протилежним за змістом інте­ресом у справі позовного провадження свідчить той факт, що коли позивач чи відповідач вибувають із процесу і нравонастунництво неможливе, то на підставі ст. 205 ЦПК України суд закриває провадження у справі.

Сторони у справі є носіями протилежних юридичних інтересів. Ці ін­тереси можна схарактеризувати як намагання кожної зі сторін отримати

блага на свою користь. Юридична заінтересованість сторін структурована. Прийнято розрізняти матеріально-правову й процесуальну заінтерисованість позивача та відповідача.

Матеріально-правова заінтересованість позивача виражається у праг­ненні отримати те благо, яке принесе йому судове рішення (визнання суб'єктивного права, припинення правовідношення тощо). Матеріально- правова заінтересованість відповідача полягає в бажанні отримати судове рішення про відсутність у нього будь-яких зобов'язань перед позивачем (зобов'язання передати річ, виконати обов'язок і т. д.)

Процесуальна заінтересованість сторін - це бажання отримати рішення про задоволення позову (для позивача) і відмову у позові (для відповідача). Можна сказати, ш,о за характером юридична заінтересованість позивача і відповідача однотипна, а за змістом - діаметрально протилежна.

Якщо підсумувати сказане вище, можна виділити такі ознаки, якими наділені сторони. Це характерні риси, що відмежовують позивача і відпові­дача від інших учасників процесу:

- сторони - це обов'язкові суб'єкти позовного провадження;

- між сторономи наявний спір про право і цей спір є предметом роз­гляду та вирішення в суді;

- юридична заінтересованість сторін має особистий характер (у них є матеріально-правова і процесуально-правова заінтересованість);

- справа (процес) ведеться від імені сторін;

- здійснюючи свої процесуальні права у справі, сторони можуть роз­почати, змінити чи припинити процесуальні відносини;

- усі витрати, що пов'язані з розглядом справи, за загальним прави­лом, несуть сторони;

- матеріально-правова сила судового рішення поширюється, за загаль­ним правилом, лише на сторони;

- правосуб'єктність сторін допускає правонаступництво.