1.3. Метод правового регулювання цивільних процесуальних відносин

Метод правового регулювання цивільних процесуальних відносин -са­мостійна категорія. Поряд із предметом цивільного процесуального права він характеризує цивільне процесуальне право як самостійну галузь права.

Процесуальна наука дає різні визначення методу правового регулюван­ня. К. С. Юдельсон стверджує, що метод правового регулювання, прита­манний цивільному процесуальному праву, зумовлено тим, що обов'язковим суб'єктом процесуальних відносин є судовий орган, який приймає владні ріщення, які і є методом владних наказів.

На думку В. Н. Щеглова, методом цивільного процесуального права є забезпечення охорони і захисту цивільних прав судом на вимогу заінтере­сованих осіб на основі процесуальної рівності сторін, а також забезпечення обов'язку доказати факти, на основі яких учасники процесу обґрунтовують свої вимоги і заперечення, контроль суду за розпорядчими діями сторін і сприяння в здійсненні процесуальних прав.

Науковець В. В. Комаров вважає, що наведені визначення методу є не­повними. Метод - структурно складне явище, що створює систему правових прийомів регулювання, які встановлюють специфічний правовий режим у сфері правосуддя в цивільних справах.

У розумінні М. Й. Штефана, метод - це сукупність затверджених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, що регулюються, і поведінку їх суб'єктів.

За змістом метод цивільного процесуального права є імперативно-дис­позитивний.

Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів регульованих відно­син передбачено в нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборони і примус. Зобов'язання - спонукання до вчинення визначених законодавцем дій - тобто спонукання до активної поведінки (ст. 60 ЦПК України - сто­рони зобов'язані довести ті обставини, на які вони посилаються); заборони - вимога законодавця утриматися від вчинення відповідних дій, тобто спо­нукання до бездіяльності (ст. 51 ЦПК України: не допитуються як свідки особи, що визначені у ч. 1 цієї статті); примус - вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права, тобто вимога поводитися за визначених ним обставин, відповідно до вказівок законодавця (ст. 122 ЦПК України: суд повинен відмовити у від­критті провадження у справі на підставах, що визначені ч. 2 цієї статті).

Диспозитивний спосіб характеризується правом суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин самостійно визначати, які дії доцільно вчиня­ти за відповідповідних обставин. Однак обсяг дій, що можуть бути вчинені, обмежують норми ЦПК (ст. 27, 31). Цей спосіб активно використовують у нормах цивільного процесуального права, де визначено процесуально-пра­вове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторонам надано широкі процесуальні повноваження для захисту суб'єктивних ма­теріальних прав, реалізація яких можлива на їх розсуд з вільного волеви­явлення і забезпечується системою відповідних процесуальних гарантій.

Метод правового регулювання цивільних процесуальних відносин ха­рактеризується специфікою:

- підстав виникнення, розвитку і припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв'язків між його суб'єктами;

- правового статусу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин;

- процесуально-юридичних фактів;

- цивільних процесуальних дій - їх змісту, форми, порядку виконання;

- цивільних процесуальних санкцій;

- цивільної процесуальної форми.

1.4. Джерела цивільного процесуального права і межі його дії

Відповідно до ст. 2 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». Отже, це вичерпний перелік нормативних актів, які регулюють процедуру розгляду цивільних справ.

Перелік актів, на підставі яких вирішується спір (норми матеріального права), передбачених у ч. 1, 2 ст. 8 ЦПК України, є невичерпний. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України, інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України.

Основою цивільного процесуального законодавства є положення Конституції України. Тут передбачено ряд норм, шо гарантують право на судовий захист. Зокрема, відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, шо виникають у державі. Це забезпечує можливість застосовувати судову владу для за­хисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, шо виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших відносин.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини та фомадянина захишає суд. Кожному гарантовано право на оскарження в суді судових рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Положення Конституції регулюють основні засади судової системи, встановлюють принципи територіальності та спеціалізації судів (ст. 125), незалежності суддів (ст. 126).

У Конституції визначено також ряд принципів здійснення судочинс­тва: ст. 8 - верховенство права; ст. 24 - рівність громадян перед законом; ст. 55 - права і свободи людини і громадянина захищаються судом та ін. Ці

принципи правосуддя, з урахуванням специфіки цивільного судочинства, більш повно розкрито у Цивільному процесуальному кодексі.

Основним актом цивільного процесуального законодавства є Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 18 березня 2004 р. і чинний від 01 вересня 2005 р. ЦПК України складається з 11 розділів. У першому розділі визначено загальні положення цивільно­го судочинства. Норми, передбачені у цьому розділі, застосовуються для регулювання будь-яких відносин, ш,о становлять предмет цивільного про­цесуального права. У розділах П, ПІ та IV передбачено порядок розгляду цивільних справ у наказному, позовному та окремому провадженнях. Розділ V регулює право на перегляд рішень. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень та судовий контроль за їх виконанням визначено в розділах VI та VII ЦПК України. Процесуальні відносини за участі іноземного елемента та визнання і виконання рішень іноземних судів передбачено в розділах VII та X. Розділ IX регулює порядок реалізації права на відновлення втраченого судового провадження. Прикінцеві та перехідні положення розділу XI встановлюють правила набрання чинності окремих пожень ЦПК України.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок врегулювання приватноправових відносин за участі іноземного елемента.

Відповідно до ст. 2 цього Закону, він регулює відносини за участі іноземного елемента з приводу:

1) визначення застосовуваного права;

2) процесуальної правоздатності і дієздатності іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;

3) підсудності судам України справ з іноземним елементом;

4) виконання судових доручень;

5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.

Цивільний процесуальний кодекс не зараховує до джерел права постанов

Пленуму Верховного Суду України. Положення, що викладені у цих постановах, мають суто рекомендаційний характер. Однак на практиці судді нехтують цим правилом і рекомендаційні положення постанов Пленуму Верховного Суду трактують як обов'язкові правила поведінки, навіть посилаються на них у мотивувальній частині судового рішення.

Право офіційного тлумачення, а також визначення конституційності закону чи іншого правового акту належить Конституційному Суду України. Рішення і висновки Конституційного Суду України однаково обов'язкові до виконання (ст. 69 ЗУ «Про Конституційний Суд України»).

Аналогії закону і права у процесуальному законодавстві не передбачено. На нашу думку, у процесуальних відносинах можна застосовувати аналогію закону. Що стосується аналогії права, ми вважаємо, що в цивільному судочинстві вона не допустима.

Цивільний процесуальний закон, як і будь-який інший, діє у часі, просторі і за колом осіб. Дія цивільного процесуального закону у часі, передусім, пов'язана з проблемою зворотної сили закону. У законодавстві існує загальне правило про те, що закон зворотної сили не має. Надання закону зворотної сили має місце у випадках, передбачених законодавцем (наприклад, п. 7 розділу XI прикінцевих та перехідних положень ЦЦК України). Стаття 2 ЦПК України передбачає , що провадження в цивільних справах ведеться відповідно до цивільних процесуальних законів, що діють під час розгляду справи. Закон, що обмежує процесуальні права осіб, зворотної сили не має (ч. 4 ст. 2 ЦПК України).

Дію цивільного процесуального закону припиняє, як правило, офіцій­не скасування відповідної норми, а також у зв'язку з прийняттям нового закону.

У ст. 2 ЦПК України визначено і дію закону в просторі. Законодавство про цивільне судочинство застосовують усі суди України під час розгляду цивільних справ відповідно до правил підвідомчості і підсудності. Закон також допускає виконання судами України доручень іноземних судів на проведення окремих процесуальних дій. Суди України проводять такі дії на основі норм цивільного процесуального законодавства України.

Правило дії цивільного процесуального законодавства у просторі виз­начає його дію за колом осіб. Цивільне процесуальне законодавство поши­рюється на громадян України, іноземців, а також осіб без громадянства та юридичних осіб (ст. 1 ЦПК України). Дія цивільного процесуального законодавства за колом осіб також має свої особливості - поширюється тільки на учасників цивільного процесу та осіб, які,хоча й не залучені до процесуальних відносин, але мають опосередкований стосунок до справи, яку розглядають у суді. Наприклад, ЦПК України передбачає обовґязок юридичних осіб та громадян надати на вимогу суду письмові докази, навіть якщо вони не є учасниками процесу.

Щодо інших осіб, які не беруть участі у цивільному процесі та не мають стосунку до розгляду справи, то на них норми ЦПК не поширюються.

Зазначимо також, що окремі правила цивільного процесуального за­конодавства діють стосовно всіх або тільки окремих суб'єктів процесу. Наприклад, принцип мови судочинства, передбачений у ст. 7 ЦПК України, стосується всіх учасників процесу, а обов'язок доказування чи надання доказів, стосується лише осіб, які беруть участь у справі.