2. Види знань і особливості їх функціонування.

2.1. Класифікація видів знань.

2.2. Природжені і набуті знання у мовному мовленнєвому механізмі людини.

2.1. Розробка загальної теорії знань – це фундаментальна теорія сучасності. Це проблема природи знань, їх змісту, їх збереження, організації, засвоєння, використання, перетворення (філософія, соціологія, психологія, педагогіка, методика навчання, штучний інтелект, психолінгвістика та ін.). Існує багато класифікацій знань. В узагальненому вигляді можна представити:

1) Наукове знання (природниче, гуманітарне та наукове знання) та ненаукове знання;

2) За ступенем знання знань розрізняють: соціальне (філософське, економічне, гуманітарне, природниче) і індивідуальне (особистісне) знання;

3) За функціонуванням, способом існування розрізняють колективне / індивідуальне знання.

4) З точки зору продуктивної діяльності людини розрізняють предметні (про предметну область) – методологічні знання (про знання і процедури оперування ними);

5) Енциклопедичні (знання про світ) / мовні знання (знання про мову).

Знання мови можна представити за допомогою такої схеми:

Знання мови

процедурне декларативне

(правила і мовні блоки)

когнітивні соціальні стратегії

стратегії (для спілкування)

для для оволодіння

використання (інтеріоризації

мови або автоматизації)

комунікат. стратегії продукування

стратегії і сприйняття

(компенсація

пеадень)

Таким чином з’являються поняття „вивчене знання” експліцитне (learnt knowledge), „засвоєне знання” (pedagogical rules), „здобуте знання” імпліцитне (acquired knowledge), „придбане знання” (internalized knowledge). (Р. Елліс)

„Вивчення” має місце у процесі цілеспрямованого навчання і являється його результатом. Воно складається із метамовних правил, які використовуються як „Монітор”, який регулює оперування здобутого знання (М2).

„Придбання” знань проходить автоматично у процесі природної комунікації, коли увага концентрується на значенні повідомлень (М2). Тобто механізмом, завдяки якому експліцитне знання стає імпліцитним, є практика.

У вітчизняній психології та методиці навчання іноземних мов можливість/неможливість безпосереднього переходу вивченого в освоєне обговорюється як проблема взаємовідношення між знаннями та навичками/вмінням. (з одного боку іноземну мову в школі вивчають, а з іншого, мовленням оволодівають).

Важливим представляється розуміння поняття „комунікативна компетенція” як здібність, яку можна формувати, оскільки вона удосконалюється у структурі цілісної особистості, у різнобічній діяльності спілкування, а цілеспрямоване навчання відіграє у цьому процесі найважливішу роль (І.Зимня).

Вивчене знання перетворюється в засвоєне через інтеріоризацію навичок, імплікацію і адаптування. Л. Виготський показав такий генетичний закон культурного розвитку: від інтерпсихічного (соціальної, колективної діяльності дитини) до інтрапсихічного (суто психологічні форми діяльності), тобто індивідуалізація. Інтеріоризація пов’язана з переходом від „ми” до „я”, тобто самоусвідомлення особистості (інтимізація). В результаті формується внутрішній план свідомості, тобто індивід формує свою специфічну систему опорних орієнтирів. Тому розрізняють знання мови і володіння мовою (knowledge і proficiency), яке передбачає не просто знання, а здібність мобілізувати ці знання в конкретних контекстах або ситуаціях (мовна компетенція/комунікативна компетенція).