5. Методика проведення лекції

Методика, читання лекції є не що інше, як методика навчальної діяль­ності викладача на лекції. Роль лектора величезна. От що писав про лекції Д. І. Менделєєва, відомий фізик Б. Д. Вейпберг: «Дмитро Іванович брав аудиторію не навмисним красномовством, не штучною пристрасністю проповідника, а разючою послідовністю, точністю разом з емоційністю викладу». Ще один приклад із «Спогадів» С. П. Тимошенка: «У себе вдома В. J1. Кирпичов прочитав для невеликої групи студентів свої «Бесіди з ме­ханіки», що згодом вийшли окремою книжкою. Лекції ці мали для мене ве­ликий педагогічний інтерес. Якщо згодом я виявився непоганім виклада­чем, то цим дуже зобов 'язаний Кирпичову. Кирпичов був чудовим лекто­ром. За формою лекції були завжди дуже прості - ніякого ораторства. Приваблювала студентів ясність викладання і дивне уміння проводити доведення так, що кожному вони здавалися простими. Велика ерудиція лектора давала йому змогу користуватися прикладами з різних інженер них наук і визначати спільну наукову основу. Цю основу Кирпичов намагав­ся студентам пояснити. Він вважав, що, коли основа зрозуміла, то техні­чні деталі вже не будуть складними. Лекції Кирпичова наочно показували, що лекційна система викладання не вмерла і досвідчений лектор може до­сягти великих результатів».

Протилежний приклад є у спогадах Ч. Дарвіна — засновника еволю­ційної біології (1809-1882 рр.) про деякі лекції в Единбурзькому універси­теті. «Лекції д-ра Донкана, — пише Дарвін, — це щось, про що страшно зга­дати. Єдиний ефект, справлений ними на мене, полягав у тому, що я вирі­шив ніколи у своєму житті не читати жодної книжки з геології і нізащо не вивчати цієї науки».

Ще кілька негативних прикладів зі спогадів С. П. Тимошенка: «З ме­ханікою справа була набагато гіршою. Читав їїД.К. Бобилєв, заслужений професор, автор тритомного курсу механіки. Лектор він був нестерпний, до того ж погано бачив і постійно помилявся. Винести щось з таких лек­цій було неможливо. Я незабаром припинив відвідування цих лекцій і до ре­петицій готувався по книжці. Але й вона була важко і незрозуміло написа­на. Більшість з нас в інституті ніяких знань з механіки не отримали». «На початку занять я знову зробив спробу слухати лекції. Професор A.A. Брандт, великий знавець термодинаміки, виявився дуже поганим лекто­ром. Марно витрачати час на його лекції, і я вивчив предмет по книжці». «Професор гідравліки й електротехніки Меринг був людиною малознаю- чою, поверховою. До того ж, очевидно, він не готувався до лекцій, і його ніхто не слухав».

Питання удосконалення педагогічної майстерності - одне з найсклад­ніших у педагогіці вищої школи. Суперечливість поглядів на формування професійних умінь викладача вищого навчального закладу пов’язана, на наш погляд, по-перше, з недостатністю досліджень цього питання. По- друге, з тим, що відомий вчений зазвичай добре читає лекції. Але чимало прикладів, коли поважний вчений, доктор наук читає лекції геть погано. Як виправдання своєї недостатньої роботи з удосконалення педагогічної май­стерності наводять висловлення К. Д. Ушинського «Дидактика у вищій школі може бути виражена двома словами - знай добре свій предмет і викладай його ясно». Зазвичай, добрі знання предмета і його зрозуміле ви­кладання - це фундаментальні основи педагогічної майстерності. Без віль­ного володіння навчальним матеріалом годі казати про педагогічну майс­терність. Тому як викладачі, колеги, так і студенти високо оцінюють таку характеристику, як ступінь володіння навчальним матеріалом, уміння лек­тора адаптувати його для конкретної аудиторії. Ось ці оцінки: від + 1,09 — «вільне володіння навчальним матеріалом» до -1,93 - «викладач майже дослівно читає заздалегідь підготовлений конспект».

Ще вище цінується «чітке та зрозуміле викладення навчального мате­ріалу, уміння виділяти головне» (+ 1,86).

Досвідчені педагоги відзначають, що «читання лекції - це мистецтво, ар­тистичний акт». На цьому аспекті педагогічної майстерності варто зупинитись.

Обов’язковою умовою успішної лекції є добрий контакт лектора з ауди­торією, створення творчої, доброзичливої атмосфери (+1,1). Творча атмосфера можлива тоді, коли лектор не ерудицію свою показує, а виступає в ролі стар­шого товариша, що передає свій досвід молодим (не молодшим) колегам. Тон подання має бути не повчальним, а тактовним, доброзичливим, переконливим.

Прийомами, що створюють атмосферу доброзичливості і показують студентам повагу викладача, бажання викладача робити крок назустріч, адаптувати викладання до їх можливостей, можна вважати звертання типу: «Не швидко...?», «Ще не стомилися?», «Це всім зрозуміло?», «Давайте по­дивимося (поміркуємо) разом», «З цим ви згодні?» та ін.

Брутальність, нетактовність і байдужність гнітять і відштовхують. Схвалення дій студентів підсилює атмосферу доброзичливості і заохочує їх ініціативу й активність. Схвальними репліками викладача є: «Молодці!», «Правильно!», «Дуже добре!», «Я очікував, що ви знаєте (пам’ятаєте)!», «Ви сказали (відповіли) цілком правильно!» тощо.

Говорячи про педагогічну майстерність, необхідно звернути увагу на психологічні властивості лектора, на розвиток волі й уміння підкорити ау­диторію. Спочатку треба змусити побороти боязнь аудиторії. У разі рете­льної підготовки це незабаром стане звичкою. Потім потрібно впевнитись у своїх знаннях, а це вже найважливіша умова для впливу на аудиторію. У ранжованому списку характеристик «упевненість під час читання лекції» оцінено викладачами + 0,48, тобто як досить важлива. Дуже велике зна­чення для лекції має її початок, перша фраза. Це викликає інтерес, тут лек­тор «бере в руки» аудиторію.

Лекційну аудиторію можна загалом розглядати як соціально-психоло­гічну спільність, що дає підстави використовувати методи соціальної пси­хології з проблем спілкування, зараження та ін. Група слухачів - щось бі­льше, ніж просте скупчення людей. Вона підкоряється законам соціальної психології. В аудиторії кожен студент схильний до такого ж реагування, як і всі - сприятливого чи несприятливого. Це беруть на озброєння досвідчені педагоги. Вони знають, що якщо вдалося зацікавити аудиторію, то природна захопливість допоможе підтримати цей настрій; але якщо не оволодіти ува­гою всієї групи в цілому, неможливо буде надалі утримувати її під своїм впливом.

Психологія студентів така, що вони очікують від лектора більше, піж це можливо у випадку бесіди декількох знайомих. В офіційних умовах лек­ції слухачі ставлять до лектора особливі вимоги: вони відводять йому го­ловну роль - лектор має з цим рахуватися. Якщо вій буде нерішучим, бай­дужим, і як би перепрошувати за свою місію, поблажлива очікуваність у слухача негайно зміниться розчаруванням і досадою.

Ще одна особливість психології слухачів: вони відчувають потребу в теплій атмосфері приватної бесіди, бажають, щоб лектор зблизився з ауди­торією, як добрий знайомий. Потрібно опанувати уміння створювати друж­ню і разом з тим ділову атмосферу, наладжувати контакт з аудиторією.

З погляду соціальної психології найбільш прийнятним стилем управ­ління лекційною аудиторією є стиль демократичного лідера із спонукан­ням до спільного міркування, посиланням на загальні переживання і до­свід, запрошенням посперечатися тощо.

Розглянемо інший соціально-психологічний аспект лекційного викла­дання. В аудиторії зазвичай утворюється «соціально-психологічне ядро» слухачів, що в узагальненому вигляді віддзеркалює ставлення студентів до лектора, змісту лекції тощо. Це не означає, що в «ядро» входять тільки найбільш підготовлені студенти, важливіше - це їхні психологічні, харак­терологічні особливості. Наприклад, це можуть бути як формальні, так і неформальні лідери, а також екстраверти, тобто ті, хто більш відкрито ви­ражає своє ставлення до того, що діється. Це «ядро» може бути навіть не локалізованим у просторі. Лектор, орієнтуючись на реакцію цих студентів і пам’ятаючи, що в аудиторії завжди діє чинник зараження, може адаптува­ти зміст лекції і коригувати свою поведінку. Інакше кажучи, орієнтуючись на «ядро», лектор створює в кожному випадку модель аудиторії. Ця модель дозволяє приймати обгрунтовані оперативні рішення в ході лекції.

Лектору потрібно завжди спостерігати за аудиторією, тримати всіх сту­дентів у полі зору, уважно слухати й чути аудиторію, відновлювати належні умови за будь-яких відволікаючих обставин. Спроба охопити увагою відразу всіх студентів потоку майже нездійсненна, лектор має зосередитися па «соці­ально-психологічному ядрі». Читаючи лекцію, варто звертатися не до всього потоку одночасно, тобто «в нікуди», а послідовно і конкретно звертаючись то до одного, то до іншого студента цього «ядра». Так відбувається контроль розуміння навчальної інформації. Говорять, що очі - дзеркало душі. Саме в очах студентів віддзеркалюється, розуміють вони чи ні навчальний матеріал. Досвідчений педагог по очах студентів «соціально-психологічного ядра» чи­тає це і коригує викладення матеріалу та свою поведінку.

Велика ви тримка й уміння володіти собою - цс вимоги до поведінки ле­ктора в разі різних суперечностей з аудиторією, конфліктних ситуацій, вини­кнення відволікаючих чинників. У таких випадках не можна піддаватися емоціям і виявляти своє роздратування, треба продовжувати читати лекцію, прагнучи зняти причину суперечностей, висловити доречні зауваження.

Відомо, що в разі монотонної і одноманітної роботи в корі головного мозку виникають і поширюються осередки гальмування, у результаті чого настає стан нудьги, пропадає інтерес і бажання розуміти навчальний мате­ріал. Щоб не допустити цього, для підтримання досить напруженої розу­мової діяльності в ході лекції необхідно застосовувати прийоми збуджен­ня. Тому говоримо, що емоційність - одна з найважливіших характеристик лекції. Ось що з цього приводу писав М. В. Гоголь (1809-1852 pp.) у статті «Про стиль лекції»: «Стиль професора має бути захопливий, вогненний. Він повинен найвищою мірою володіти увагою слухачів. Якщо хоч один з них може піддатися під час лекції стороннім думкам, то вся провина па­ дає на професора. Він не зумів бути таким цікавим, щоб скоряти думки слухачів».

Засоби емоційного впливу поділяють на вербальні, тобто мовні, що впливають через другу сигнальну систему людини, і невербальні, тобто немовиі впливи. Вербальні засоби - це різні ораторські фігури (прийоми) і засоби паралінгвістики (властивості голосу, його діапазон, інтонація), екс- тралінгвістики (включення в мову пауз, сміху тощо), невербальні - арсенал кінексики (пози, жести, міміка, пантоміміка), проксемики (часова і просто­рова організація спілкування, візуальне спілкування - контакт очима).