2.Типологія Лії Грінфелд. Інші історичні типології.

Лія Ґрінфелд розрізняє націоналізм за двома парами критеріїв. Перший (основний) полягає у відмінності інтерпритації суверенітету народу і ділиться на індивідуалістськи-лібертаристський та колективістськи-авторитарний. Другий критерій – це критерій належності до національного колективу, він може бути або “громадянським“, тобто тотожним з громадянством, або “етнічним“.

Відмінність між першою парою, на думку дослідниці, ґрунтується на різниці між націоналізмом та демократією:

Націоналізм був формою, в межах якої з’явилась демократія, що містилась у національній ідеї так само, як метелик у коконі. Спочатку націоналізм розвивався як демократія; там, де умови для такого початкового розвитку зоставалися, ідентичність між ними зберігалась. Але оскільки націоналізм розповсюджувався за різних умов і наголос у національній ідеї перемістився з суверенного характеру на унікальність народу, зникла початкова тотожність між нею і демократичними принципами. Слід наголосити на тому, що демократію не можна експортувати.

На підставі цього Ґрінфелд будує наступну таблицю варіативностей націоналізму:

	Громадянський	Етнічний
Індивідуалістськи-лібертаристський	Тип І	Відсутній
Колективістськи-авторитарний	Тип ІІ	Тип ІІІ

Вслід за цим вона уточнює, що це лише категорії, які слугують для того, щоб уточнити деякі характерні тенденції в межах різних – особливих – націоналізмів. Їх потрібно розглядати як моделі, що можуть бути майже відповідними, але малоймовірно, що їх можливо було повністю реалізувати. В дійсності, очевидно, найпростіший є змішаним. А складові сумішей варіюються надто суттєво, щоб виправдати їхню класифікацію у цих термінах і вважати її достатнім аналітичним знаряддям.

3.Соціологічні типології.

Соціологічну типологію запропонував Льюіс Віртс, поділяючи націоналізми на гегемоністський, партикуляристський, маргинальний та націоналізм меншин.

Гегемоністський націоналізм прагне об’єднати роз’єднані одно національні спільноти в одне ціле. До цієї категорії належать німецький націоналізм XIX ст. з його ідеєю створення єдиної Німеччини та його сучасник — італійський націоналізм із його гаслом об’єднання і незалежності Італії.

Партикуляристський націоналізм ґрунтується на вимогах національної автономії і сепаратизму. Він починається з вимог культурної автономії. Найяскравіші приклади його вияву — національно-визвольні рухи в Австро-Угорській, Російській та Оттоманській імперіях XIX — початку XX ст.

Маргинальний націоналізм виникає у прикордонних регіонах сусідніх держав, серед народів, для яких є характерним змішаний тип культури і які схиляються до культури «батьківщини» (історичні приклади — німці та французи в Ельзасі — Лотарингії, сілезькі та судетські німці та ін.).

Нарешті, націоналізм меншин спрямований на захист і визнання самого факту існування цих меншин та їхньої культурної самобутності, коли ці меншини існують усередині іншої, більшої нації.14

Іншу соціологічну типологію запропонував Константин Симонс-Симонолевич. Він спочатку ділить націоналізм на націоналізм більшостей, що представлений державою та політичними партіями і націоналізм меншостей, які виборюють право на культурне і політичне визволення і є реакцією на нерівноправний статус цих меншостей. Симон-Симоналевич залишає тільки останньому право називатися націоналізмом, оскільки перший вже не є власне рухом. Подальше розгалуження є набагато складнішим.

Націоналістичні рухи діляться на

1) рухи меншин, основною метою яких є самозахист, самозбереження національної спільноти; 2) визвольні рухи — головним завданням яких є досягнення незалежності.

Рухи меншин:

а) традиціоналістські (в свою чергу поділяються на ізоляціоністські та плюралістичні);

б) іредентистські.

Вихвольні рухи:

а) реставраторські (Польща, Угорщина);

б) рухи за відродження (фінни, фламандці, каталонці);

в) етнічні (сомалійці, кікую, латиші);

г) автономістсько-сепаратистські (США, Латинська Америка, сибірські козаки);

д) антиколоніальні (Конго, Бірма, Індія, Пакистан);

є) нативістські (ріфи, дагестанці).

У першій категорії традиціоналістські рухи спільні в одному — у прагненні зберегти свою культурну ідентичність, самобутність, зберегти власну спільноту як культурний, етнічний феномен. При цьому ізоляціоністи прагнуть зберегти себе боротьбою за автономний статус, за «права меншин», тоді як плюралісти змагаються за збереження своєї культурної автономії шляхом встановлення рівноправних стосунків із панівною групою, відстоюючи свої загальногромадянські права.

Типи націоналізмів усередині другої категорії ґрунтуються на відмінностях в історичному розвиткові і ступені єдності всередині цих рухів. Реставраторські рухи, наприклад, властиві тим націям, незалежне існування яких було перерване, але які спромоглися зберегти власну соціальну структуру, зокрема, національну еліту.

До категорії рухів за відродження належать рухи тих етнічних спільнот, які втратили свою політичну ідентичність (свідомість) на певному етапі історичного розвитку, а їхня соціальна структура деградувала, внаслідок чого етнічна спільнота соціально та інтелектуально була зведена до становища нижчої соціальної верстви. Вони прагнуть відновити престиж власної культури, привести соціальну структуру у відповідність до вимог часу, і відродитися як нація на політичному рівні. Історичні приклади, що їх наводить автор, також стосуються XIX ст.

До категорії етнічних потрапляють рухи тих спільнот, які взагалі не мають історичної традиції, проте їхня внутрішня єдність провокується зовнішніми чинниками, здебільшого тиском інших націй.

Автономістсько-сепаратистські рухи виникають на основі регіональних відмінностей, коли регіональні спільноти, хоча й споріднені з «материнськими», відчувають свою окремішність, яка оформлюється у вимогах автономії, а згодом — відокремлення. США та латиноамериканські держави — це приклади успішних рухів такого характеру.

Назва антиколоніальних рухів досить промовиста, можна лише виділити елемент опозиційності, спротиву в мотивації цих рухів, надзвичайно важливий для забезпечення їхньої внутрішньої єдності.

Нарешті, нативістські рухи постають у даній класифікації як не зовсім «націоналістичні». Вони побудовані, передусім, на племінній, кровній спорідненості, де одним із головних, інтегруючих чинників є ксенофобія, а також на прагненні зберегти цю єдність у боротьбі із зовнішньою експансією.