Лекція №1
Тема: типології націоналізму.
Мета: ознайомлення студентів із основами нового предмету, розкрити основні положення теми лекції, висвітлити основні класифікації націоналізму, різні думки з приводу типологізації, дати рекомендації щодо використання літератури у підготовці до практичних занять.
План
«Класичні типології».
Типологія Лії Грінфелд. Інші історичні типології.
Соціологічні типології.
Критика типологій: методологічні зауваження.
Типологія Е. Сміта.
Класифікація М. Гайдмана.
Рекомендована література
Ганс Кон. Західний і східний націоналізм. // Націоналізм: Антологія. 2-ге вид. К.: Смолоскип, 2006, С. 482.
Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. — К.: Таксон, 2003. Нації та націоналізм. Частина 7. Типологія націоналізму
Джон Гатчінсон. Культурний і політичний націоналізм. // Націоналізм: Антологія. С. 499.
Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. — К.: Либідь, 1999. Нарис 2 та Нарис 5.
Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К: Смолоскип. 2000. - 872 с.
Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994.
1.«Класичні типології».
Ганс Кон запропонував поділ націоналізму на західний і східний, беручи за основу розмежування різницю впливу Реформації на Францію та Англію з одного боку, і Німеччину з другого:
Націоналізм на Заході ґрунтувався на нації, яка була витвором суспільних та політичних чинників; націоналізм у Німеччині ґрунтувався не на раціональній суспільній концепції, а на “природній” реальності спільноти, яка тримається разом не з волі її членів чи обов’язком, впровадженим контрактом, а традиційними родинними зв’язками та статусом членів. [...] Ця різниця у концепції нації та націоналізму була історичним наслідком різниці впливу, який мали Відродження та Реформація в Німеччині та в інших країнах Західної Європи.
На Заході Відродження та Реформація створили нове суспільство, в якому середній клас і світська освіта отримали значну перевагу, а універсалістське та імператорське римське поняття середньовічного світу було відкинуто не лише на практиці, а й у теорії. Однак у Центральній та Східній Європі ця середньовічна ідея світової імперії залишилася і [...] здобула навіть нову силу – нереальну, але захоплюючу силу примарного світу. Відродження та Реформація не змінили політичний і суспільний лад у Німеччині так глибоко, як це вони зробили в інших країнах Заходу [...]. А далі на схід вони не проникли зовсім – на Росію та Близький Схід вони не вплинули.
Подібний до цього погляд має і Джон Гатчінсон, що ділить націоналізм на політичний та культурний, аналогічно західному і східному націоналізму Кона:
Ідеалом [політичних націоналістів] є політична спільнота освічених громадян, об’єднаних спільними законами і звичаями – на зразок класичного античного полісу. Вони заперечують будь-які з політичних та традиційних прив’язаностей, які перешкоджають здійсненню цього ідеалу; вони дотримуються космополітичної раціоналістичної концепції нації, націленої, зрештою, на вселюдську спільність, що підноситься понад будь-якими культурними відмінностями. [...] їхні справжні цілі в своїй суті модерністські: побудувати таку представницьку державу для своєї спільноти, щоб ця спільнота на рівних правах брала участь у побудові космополітичної раціоналістичної цивілізації.
На противагу цьому, культурні націоналісти розглядають державу як щось випадкове, бо суть нації – це особлива цивілізація, що є наслідком її унікальної історії, культури і географічного середовища. На відміну від політичного націоналіста, котрий в своїй основі раціоналіст, культурний націоналіст – як, наприклад, Гердер – утверджував космологію, у відповідності з якою людство, як і природа, є наслідком дії творчих сил, що надають всьому індивідуальних ознак. [...] Нації є, отже, не просто політичними одиницями, а органічними утвореннями, живими особистостями, неповторність яких всі їхні члени повинні плекати усіма своїми діями. На відміну від політичного націоналіста, культурний націоналіст вважає, що нація – це не тільки згода і закони, а й почуття, закорінені в природі та історії.
Метою політичних націоналістів є представницька національна держава, яка б гарантувала своїм громадянам однакові громадянські права. Вони прагнуть організувати [суспільне життя] на раціонально-правових засадах, створюючи централізовані установи для мобілізації суспільних груп – щоб спрямовувати їх супроти наявної політичної системи та задля досягнення унітарної цілісності. [...] Мета культурних націоналістів – це передусім моральне відродження історичних спільнот або, іншими словами, відтворення самобутньої національної цивілізації.
Схожі за назвою (розмежування західного і східного націоналізмів), але відмінні за змістом думки, бачимо і в Джона Пламенаца. Він робить акцент на потребі культурної єдності та захищеності від впливу інших культур, і відповідно ділить націоналізми на ті, що більш чи менш пристосовані до “культурного змагання”:
Ми маємо два різновиди націоналізму. Маємо націоналізм народів, які з певних причин почуваються скривдженими, але які, незважаючи на це, культурно забезпечені таким чином, що це сприяє успіхові й високим здобуткам за мірками загальноприйнятих і швидко поширюваних стандартів; він [націоналізм] першопочатково виникнув саме в їхньому середовищі та в інших культурно споріднених з ними народів. Це – націоналізм німців та італійців минулого (ХІХ) століття, націоналізм, який я називаю західним.
Ми маємо також націоналізм народів, нещодавно втягнутих у цивілізацію, до того їм незнайому, та чиї предківські культури не пристосовані для успіху й високих здобутків за мірками космополітичних та дедалі всевладніших стандартів. Це націоналізм народів, які відчувають потребу трансформуватися і в такий спосіб вивищитися; народів, яким довелося отримати назву “відсталих” і які б не стали націоналістичними на цей штиб, допоки не зробили дві речі – визнали цю відсталість та запрагли її здолати. Те, що я називаю східним націоналізмом, набуло розросту серед слов’ян, а також в Африці й Азії; його можна віднайти і в Латинській Америці.