16. Мова і мислення. Поняття про типи мислення.

Мова безпосередньо пов’язана з формув. думки.

Мислення – узаг. й абстрактне відображення мозком Л-и явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв’язання, висунення гіпотез. Щодо мови і мисл. в науці існували два протилежні й неправильні погляди — ототожнення мови й мислення (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман) і відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке).

Насправді мова й мисл. тісно пов’язані між собою, вони виникли одночасно в процесі розв-ку пізнав. діяльності людини і становлять діалектичну єдність. Хайдеггер: “сутність людини виявляється у мові”.

Гегель.“Про наші думки ми знаємо лише тоді..., коли даємо їм форму предметності...”. Таку предметність надає думкам “... членороздільний звук, слово. Слово надає думкам їх... справжнє наявне буття” Розумова, інтелект. діяльність, процес абстрагування, знаходження загальних властивостей речей і явищ, вимагають слів, мовного втілення. Інтелект. діяльн. Л-и, цілком духовна, внутрішня, завдяки мові об’єктивується і стає доступною для чуттєвого сприйняття.

Мова і мислення не є тотожними.

Будова мови і будова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення — поняття, судження, умовивід).

З типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне, конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам — собакам, кішкам, мавпам); б) технічне (практично-дійове, здійснюється без участі мови, притаманне і тваринам, трудові дії осмислені - Гегель); в) поняттєве(словесно-логічне). Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення (“про себе”), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим, зредукованим.

У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.

17. Мова і невербальні форми спілкування: паралінгвістика та паракінесика.

Прагматика виникла як галузь семіотики на базі філософської методології позитивістів (що дає результат) др. п. ХІХ ст. – Кант та неопозитивістів (Вітгенштейн), за якими слова та їх значення не вичерпують предмет висловлення, тому важливим є єдність локуції (говоріння, звучання), ілокуція (мета, яку ставить мовець) та перлокуція (наслідок, результат мовленнєвого акту). Становлення П пов’язане з розвитком функціоналізму – від ф-ї до засобу. Ядром П є теорія мовленнєвих актів. Адже мінімальною од.комунікації є не так саме речення, як дія, вираження, контекст, у якому здійснюється мовлення (Дж.Остін). Поняття контексту включає: вербальний (мова) та невербальний коди спілкування, а також історичний час, етнокультурний, фізичний (вік, стать, особа, стан), освітній, релігійний та ін. складники. Отже, для прагматики важливо врахувати контекст, тобто те, що не додано у вислові. Сукупність МА – це тексти, дискурс (текст занурений у життя – Н.Арутюнова; це продукт, результат, це соціально зорієнтоване мовлення, це синтез когнітивних мовних і позамовних чинників). Результатом дискурсу є Мжанри (Бахтін близько 30 МЖ). МЖ – це способи побудови мовлення, моделі міжособистісного спілкування, важливим складником яких є інтенціональність (намір).

Несловесну інформацію, яка важлива для здійснення МА, вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістики належать усі ті способи передачі інформації, які пов’язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висота, гучність), паузи, інтонація тощо. Паракінесика – галузь про коди мови тіла (свідомі і несвідомі). До паракінесики належать жести і міміка. Також важливими є проксеміка – використання простору (дистанція між комуні кантами), такесика – комунікація дотику, графеміка – почерк та текстові виділення, зовнішній вигляд, сенсорика – запахи, хронеміка – використання часу.

Отже, лінгвопрагматика – це погляд на мовця з усіх боків вербальних і невербальних. МЖ, які використовує Л для спілкування, передбачають використання не лише мовних засобів, а й позамовних.

Дослідники: Дж.Остін, Дж.Сьорль, Р.Павільоніс, Флорія Бацевич (Комунікативна лінгвістика), А.Вежбицька, Бахтін, Дементьєв.

З іншого джерела: Людське мовлення супроводжують невербальні (не¬словесні) с-ми знаків. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо.

Невербальні засоби комунікації вивчає паралінгвістика. Розв. у 50-і роки ХХ століття. Коло питань охоплюють всі види кінесики (від жестів до пантоміми), фонації (від мовл. до вокального мистецтва) і спілкування за уч. т.зв. ситуативного тексту.

Паралінгвістичні засоби не входять до системи мови, не становлять мовл. Одиниць. кінетичні засоби - жести, міміка, поза; фонаційні засоби – гучність, тембр, темп мовлення, специфічне експресивно-смоційне забарвлення, типи заповнювання пауз (напр., "е-е"), особливості вимови звуків: діалектні чи ідіолектні - сукупність мовленнєвих особливостей окремого носія даної мови; графічні засоби – почерк, викор символів на зразок §; мова вигуків, мова прапорів, мова свисту, мова музичних інструментів – як інші невербальні засоби комунікації.

Паралінгвістика є частиною інтралінгвістики, оскільки вивчення функціонування мови містить у собі вивчення зв'язків внутрішніх засобів мови з факторами, що супроводжують мовне спілкування і беруть участь у передачі інформації.

Завданням паралінгвістики є “вивчення можливого згортання структури висловлювання в умовах реального спілкування й аналіз немовних елементів, які є опорою для експліцитного розгортання конкретного висловлювання при сприйнятті повідомлення”.

Для позначення особливої дисципліни, яка вивчає семіотику рухів тіла, найчастіше вживається термін «кінесика». Початок науковому вивченню кінесики, по суті, був покладений Ч. Дарвіном, який фундаментально дослідив питання зв'язку між походженням мови та розвитком жестів і міміки. Уже в ХХ столітті було багато праць, присвячених вивченню невербальної комунікації. Що стосується паракінесики, то варто назвати такий факт: антропологи виявили, що людське тіло може приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комунікативне призначення. Про роль жестів у виникненні людської мови писали дослідники, що притримувалися різних теорій походження звукової мови. Так, В. Вундт (1832-1920), прихильник вигукової теорії, вважав, що спочатку існували дві мови – мова жестів (рухи рук і обличчя) та мова звуків (рухи язика і губ). За допомогою звуків виражали почуття, за допомогою жестів – уявлення про предмети. Рукою та мімікою виражали дозвіл і заборону, наказ і прохання, загрозу та радість.