2. Сутність і принципи економічного розвитку

Наукове поняття економічного розвитку віддзеркалює^! найбільш загальні, абстрактні його характеристики. Сутність економічного розвитку з точки зору внутрішнього змісту може бути розкрита на основі аналізу його як всеосяжного і глибинного суспільногосподарського процесу цивілізаційних масштабів. Йдеться, насамперед, про передумови, чинники, джерела і ресурси економічного розвитку, визначення яких суттєво конкретизує господарський поступ, посилює прагматичний бік економічного дискурсу.

Процес економічного розвитку надзвичайно багатогранний і різно­манітний, він відбувається під впливом багатьох'чинників. Виділяють чотири групи факторів, що обумовлюють характер і динаміку Перебігу економічного розвитку:

• стартовий, або початковий, рівень розвитку країни чи іншої соціально- економічної системи;

• стан людського капіталу, його “інтелектомісТкість”;

• внутрішні (ендогенні) умови господарювання, тобто економічний устрій держави;

• зовнішні (екзогенні) умови господарського поступу. [1, 44]

Важливість стартового рівня зумовлена тим, що економічно відсталі

країни можуть скористатись економічним і технологічним досвідом більш розвинутих країн. Вони також можуть запровадити відповідні інституційні структури, законодавство та ін. Суттєвим чинником прискореного еконо­мічного розвитку є структурні зрушення, що спираються на продуктивні галузі та галузі національної економіки, що мають порівняльні й конкурентні переваги в системі світової торгівлі та міжнародного поділу праці.

Людський капітал с чи найвизначальнішим чинником сучасного еко­номічного розвитку, що спирається на новітню техніку і технологію, на широке застосування інформаційно-комп’ютерних систем, на гнучкі, швидко переналагоджувальні виробництва. Так звана нова економіка вимагає виклю­чно високої якості людського капіталу, нового економічного мислення homo oeconomicus, нових економічних підходів в управлінні фірмами і підприєм­ствами та сучасної економічної філософії в діяльності уряду. Крім того, вона потребує досконалої конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках і систематичного застосування інновацій у виробництві.

Можна сказати, що суть внутрішніх умов господарювання визначається наявністю чи відсутністю в країні конкурентного порядку, що спирається на переважання приватних форм власно,сті на засоби виробництва, громадянське суспільство та систему інституцій, що регулюють суспільно-економічні відно­сини. Не можна обминути при цьому природно-географічне середовище, історичні навички і традиції господарювання населення, що становлять своєрідний економічний генофонд нації. Перелічені чинники належать до загальних внутрішніх умов економічного розвитку.

Специфічні внутрішні умови пов’язані з досягненням і підтримкою макроекономічної стабільності на основі низької інфляції та міцної конверто­ваної валюти, розвинутої банківської системи, збалансованих фінансів і бюджету. Крім того, законодавча база і податкова система спрямовуються на стимулювання вільного підприємництва, а відкритість економіки зовнішньо­му світові посилює конкурентний порядок, розширює ринки збуту товарів національного виробництва та диверсифікує канали надходження різнома­нітних ресурсів до власного господарства. Неабияке значення для піднесення продуктивної потуги національної економіки мають еластичний ринок праці та політика доходів. Ці важливі соціальні індикатори вирішальною мірою відображають людські виміри економічного розвитку і є визначальними в системі суспільно-економічних відносин. Нарешті, рівень політичної структу­рованості суспільства, політичного консенсусу справляють у перехідній еко­номіці суттєвий вплив на перебіг подій в господарській системі.

Таким чином, економіка розвитку має принципово інші якісні характе­ристики порівняно з депресивним, стагнаційним господарським середовищем. Її головні ознаки обумовлюються завершенням першого етапу ринкової транс­формації, системними перетвореннями відносин власності, розбудовою нової інфраструктури, формуванням основ національного капіталу. Така економіка великою мірою починає функціонувати на власній основі, абсорбує додаткові джерела й чинники свого розвитку.

Принциповою відмінністю економіки розвитку є перехід від домінуван­ня трансформаційних змін до самопідтримуючого господарського поступу. Значно посилюється роль внутрішніх чинників, національного ринку в силу зміцнення цілісності, органічної єдності економічної системи держави, з одного боку, та в результаті обмежень, пов’язаних з посиленням останнім часом турбулентних процесів у світовій економіці, - з іншого. Отже, головне парадигмальне зрушення полягає у переході від економіки пропозиції до економіки попиту, що базується не на зовнішніх фінансових, товарних та інших ін’єкціях і жорстких монетарних обмеженнях, а на відчутному зрос­танні внутрішнього виробничого та особистого споживання, на дивер­сифікації доходів і споживчого попиту, максимальному залученні та утилізації власних матеріальних, фінансових, трудових, технологічних, інтелектуальних ресурсів. На даному етапі належить подолати стереотипи “бюджетної^-” еконо­міки, шляхом лобіювання на користь тих чи інших верств населення, галузей виробництва, фінансово-промислових чи регіональних угруповань. Бюджетна модель економіки, що зорієнтована на потреби, зумовлені необхідністю вижи­вання, поступово трансформується у справжню, а не декларовану соціально- орієнтовану економіку, або як її ще називають каталаксичну¹, заснованої на

взаємодії суверенних суб’єктів ринкового обміну. Самодостатній розвиток тут проявляється насамперед як пристосування до змін, що відбуваються в оточуючому економічному середовищі, та до динаміки внутрішньосистемних модифікацій,

Парадигмальні концептуальні зміни обумовлюють необхідність розроб­ки принципово нових підходів в економічній політиці, В узагальнюючому вигляді йдеться про перехід від так званого вашингтонського консенсусу до “поствашингтонських угод”, що збагачені практикою ринкового реформуван­ня в постсоціалістичних країнах та “досвідом” світової фінансової кризи. Головні положення вашингтонського консенсусу були спрямовані на демон­таж командно-адміністративної системи шляхом лібералізації цін і зовнішньо­економічної діяльності, усього економічного устрою, приватизації власності, здійснення першочергових інстиіуціональних змін та законодавчого супро­воду ринкових реформ.

Нинішній етап ринкових перетворень перехідних економік, що має умовну назву поствашингтонського консенсусу, характеризується такими особливостями.

По-перше, він передбачає використання більш широкого та гнучкого набору інструментів і цілей економічної трансформації.

По-друге, ринкові перетворення мають спиратись на міцну і розгалу­жену національну фінансово-економічну базу та на всебічне наукове обґрунту­вання .

По-третє, вирішального значення набувають інституціональні аспекти реформ, синхронізація у просторі і часі ринкових перетворень та їх законодав­чого, нормативно-правового забезпечення.

По-четверте, ключовим фактором економічної політики стає соціальна сфера, завдання, що випливають з необхідності поліпшення якості людського розвитку, вирішення нагальних і гострих соціальних питань.

Важливою рисою економіки розвитку є те, що в ній відбуваються не лише кількісне нарощування виробництва, зростання ВВП, а й якісно удоско­налюються як матеріально-речові елементи економічної системи, так і від­повідні господарські форми та соціальні відносини. В умовах перехідних економік виникає своєрідний трансформаційний парадокс, суть якого полягає в тому, що тривалий час кількісна складова економічного розвитку, тобто економічне зростання, характеризується від’ємним показником. Водночас економічна система набуває нових рис і характерних ознак, наповнюється сучасним загальноцивілізаційним змістом, а отже в остаточному підсумку трансформується в новий якісний стан. Звичайно, парадоксальність ситуації в тому й полягає, що економічна система не може довго перебувати у такому стані. Якісні зміни, пов’язані з виникненням недержавних форм власності, сукупності ринків та відповідних інституцій, з розвитком конкуренції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, з удосконаленням людського капіталу, безумовно, відновлять важливі, тимчасово відсутні елементи кіль­

кісного зростання економіки. Але відбуватиметься це не автоматично, а лише за умови здійснення адекватної економічної політики. ,

Насамперед мають буги правильно визначені та сформульовані цілі економічної політики, що безпосередньо випливають з національних еко­номічних інтересів і тісно корелюють з ними. Очевидно, головною метою економічної політики України є закріплення, примноження, диверсифікація порівняльних і конкурентних переваг у різних галузях і сферах економіки, що в умовах її відкритості становить головний ресурс вирішення і поточних, і стратегічних соціально-економічних проблем. Йдеться про сукупність заходів економічного, політичного, фінансового, організаційного сприяння галузям і виробництвам, які за своїми статичними і особливо динамічними характерис­тиками, такими, як ціна, якість, продуктивність, довговічність, оновлюваність та ін., є тепер і залишатимуться в перспективі конкурентоспроможними на внутрішньому та світовому ринках.

Фундаментальними складовими економіки розвитку є макроекономічні передумови і чинники, що формують сприятливе господарське середовище. Аналіз засвідчує провідну роль макроекономічних чинників та індикаторів, що їх характеризують, у забезпеченні стартових умов економічного зростання. Водночас без радикальних змін на первинному рівні годі очікувати помітного господарського піднесення.

Макроекономічні індикатори, за яких депресивна економіка починає рухатись до пожвавлення, а потім і до зростання, передбачають річний темп інфляції на рівні 10-15%, облікову ставку Національного банку, яка є базовою для визначення вартості кредитних ресурсів, не більше 20% річних, з поступо­вим зниженням до 5-7%, дефіцит держбюджету у межах 1,5-2%, стабільний обмінний курс національної грошової одиниці, рівновагу платіжного балансу.

Головною проблемою мікрорівня залишається млява реакція підпри­ємств на поліпшення макроекономічної кон’юнктури. Генеральним напрямом поліпшення мікроекономічних умов господарського зростання є реструктури­зація підприємств за такими головними напрямами:

<4 - зміна структури виробництва шляхом часткового чи повного закриття нерентабельних підрозділів, урізноманітнення і розширення асортименту, відокремлення в самостійні підприємства цілісних структурних підрозділів, започаткування нових видів економічної діяльності;

У встановлення ефективних коопераційних зв’язків різного ступеня жорсткості й інтенсивності - від простих договірних до створення спільних підприємств, холдингів, фінансово-промислових груп національного і міжна­родного рівня;

• впровадження системи корпоративного управління, що грунтується на використанні сучасних форм менеджменту, принципів міжнародного марке­тингу, гнучкої системи ціноутворення, механізмів активізації інноваційної діяльності та на широкому залученні до процесу розробки і прийняття рішень акціонерів і співробітників підприємств.

Економічному розвиткові притаманні свої особливі принципи, серед яких насамперед виділяють сім класичних, що були сформульовані ще А. Смітом, Д. Рікардо та Дж, С’т. Міллем. Вони включають у себе:

• природне право і урядову політику “laissez — faire” стосовно приватних економічних відносин;

• поділ праці, що розвивається в межах ринку;

• вільну зовнішню торгівлю, що спирається на експорт тих країн, які мають порівняльні переваги у виробництві;

• використання паперових грошей та інституцій щодо їх впровадження у відповідних кількостях;

• нагромадження капіталу, вилучення додаткової вартості внаслідок підвищення продуктивності праці;

• спадну продуктивність (родючість) землеробства, як межу земельної ренти та зростання;

• загрозу зростанню населення, якщо не буде заміщення наявних при­родних ресурсів зростаючим капіталом і досконалими технологіями [8, 70-71 ].

Означені принципи мають, безумовно, історичний характер і зберігають певною мірою своє значення й нині. Водночас слід враховувати, що вони були сформульовані в іншу епоху, ще на світанку індустріальної цивілізації й потребують у зв’язку з цим уточнень і коректив у відповідності з сучасними політико-економічними та науково-технологічними реаліями в контексті дис­курсу розвитку.

На зламі тисячоліть американський автор Г. Манків сформулював десять економічних принципів, що лежать в основі господарського поступу:

• суспільній вибір в умовах обмеженості ресурсів;

• порівняння витрат і благ альтернативного варіанту дій;

• отримувані граничні блага мають перевищувати його граничні витрати;

• будь-яку економічну програму необхідно розглядати не лише з точки зору її безпосереднього впливу на результати чи поведінку людей, а й непрямого, що проявляється через стимулювання;

• обмін товарами дозволяє кожній людині спеціалізуватись у певній сфері діяльності, в якій вона є найбільш вправною, так як і країнам спеціалізація і міжнародна торгівля з тими ж затратами праці дають більший приріст національного продукту;

• фірми та домашні господарства взаємодіють на ринку на основі інформації про ціни та особистої зацікавленості, пристосовуючись до попиту та пропозиції і координуючи свою діяльність;

• державне втручання в економіку виправдане по двох причинах: коли воно спрямоване на забезпечення ефективності та в разі соціальної рівності;

• рівень життя населення визначається здатністю країни виробляти товари і послуги;

• рівень інфляції в економіці залежить від кількості грошей в обігу;

• зміна обсягу державних витрат, ставки податків та кількості грошей в обігу створюють можливість у короткостроковій перспективі впливати на рівні інфляції й безробіття [31, 30-40].

Як бачимо, деякі з принципів економічного розвитку, що були сформу­льовані двісті і більше років тому, перегукуються з сучасними трактуваннями економічної структури, засвідчуючи, з одного боку, єдність і безперервність історичного процесу, з другого - суттєві відмінності, які існують між різними епохами та людськими цивілізаціями.