Література

\. Яковеи Ю.В. У истоков новых цивилизаций. - М., 1993.

2. Черняк Е.Б, Цивилиография. -- М., 1996.

3. Яковенко М.Г. О субстанции локальной цивилизации. - В книге; “Сравнительное изучение цивилизаций мира”. М.. 2000.

4. Huntington P.S. The Clash of Civilizations and Remaking of World Order. ■ N.Y., 1996; Bredow W. Konflikte und Кдтрґе zwischen Zivilisationen. - В кн.: “Weltpolitik im neuen Jahrhundert”. - Baden-Baden, 2000.

5. Пахомов Ю.Н., Крімский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации, f, К., 1998.

6. American journal of Sociology. - 1998. * Vol. 103. - № 2.

7. Общественные науки и современность. - 1998, № 3.

8. Семенникова Л.И. Цивилизации в истории человечества. - М., 1998.

9. Smil V. General Energetics. Energy in the Biosphere and Civilization. £ Toronto, 1991.

зо

Розділ З

ТЕОРІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

1. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЯК НАУКОВЕ ПОНЯТТЯ

Зміст поняття - “економічний розвитокможна розкрити, з одного боку, за допомогою висвітлення різних аспектів власне даного процесу, з іншого - на основі його порівняння з близькими категоріями, такими як: прогрес, еволюція, модернізація, зростання та ін. В літературі існує безліч тлумачень економічного розвитку, зважаючи на надзвичайно широке вживання цього терміну. Одна група авторів (Л. Безчасний, Г. Мюрдаль, А. Кругер, J1. Бальцерович, X, Томас) пов’язує економічний розвиток із зростанням добробуту, доходів на душу населення, поліпшенням якості життя, підвищенням ступеня задоволення голо­вних потреб усіх членів суспільства [1, 43; 2, 8; 3, 76]. Інша (Б. Габовіч, Г. Кларке, Д. Лук’яненко) акцентує увагу на найбільш загальних закономірнос­тях: його циклічному характері, зв’язку з прогресом і зростанням, еволюцією та експансією [4, 285; 5, 3; 6, 8]. Треті дослідники (Р. Нуреєв, С. Енке, Г. Арндт) наголошують на комплексному, багатомірному характері цього процесу, що включає в себе глибокі зміни в технічній, економічній, соціальній, політичній, інстшуціональній сферах, у галузі інфраструктури, технологій, освіти, а також у царині головних факторів виробництва: капіталу, природних ресурсів, праці [7, 137; 8, 70; 9, 177]. Окремо слід виділити історико-філософський аспект проблеми економічного розвитку (Б. Шаванс, А. Назаретян, В. Бранський), який трактується як закономірне і багаторазове повторення (чергування) порядку і хаосу в руслі соціальної синергетики¹ чи як процес історичної обумовленості розвитку на основі революційних та еволюційних змін [10, 7; 11, 166-169;

12. 117; 13, 23].

Найбільш загальне (філософське) поняття розвитку пов’язується з якіс­ними змінами об’єктів, появою нових суспільних форм, інновацій та нововве­день, а також з трансформацією внутрішніх і зовнішніх зв’язків цих об’єктів. Ідея розвитку знайшла своє відображення в організмічній концепції Г. Спенсе­ра, який виділяв структуру як внутрішню будову цілого та функцію як спосіб діяльності й трансформації цілого; в системній теорії Е. Дюркгейма та в системно-процесуальній конструкції П. Сорокіна; в ряді альтернативних моде­лей, у тому числі в моделі взаємодіючих соціокультурних полів П. Бурдьє, в цивілізаційній теорії А. Тойнбі та О. Шпенглера і в стадіальній системі

К. Маркса. Розвиток у вищеназваних концепціях і моделях асоціюється з циклічністю чи спрямованістю (лінійною або нелінійною) процесуальних змін; з їх одно- чи баготовекторністю (факторністю в “теорії факторів”); однозначною (природно-історичною) детермінованістю розвитку чи мож­ливістю альтернатив; з еволюційним чи стрибкоподібним (революційним) характером політико-економічних та соціокультурних змін; з мірою їх “штуч­ності” та “природності” [14, 562].

Оригінальне трактування закону розвитку універсуму у В. Соловйова, яке передбачає проходження ним декількох глобальних фаз: єдності (синкре­тичності) - відособлення (свободи) - норми - ідеального стану [15, 684].

, Спільним для усіх підходів є те, що, незважаючи на численні кількісні та якісні зміни, будь-яка органічна система намагається віднайти власну ідентичність і зберегти цілісність у процесі розвитку.

Зміст поняття розвитку, як уже зазначалось, . може бути розкритий Тпевною мірою також шляхом порівняльного аналізу з іншими категоріями і процесами.

Близькою до поняття “розвиток” за своїм значенням є “еволюція’||«яка теж означає соціальні зміни, що здійснюються на загальних принципах. В еволюційному процесі кожен новий стан по відношенню до попереднього уявляється як більш досконалий і в кількісному, і в якісному відношеннях [16, 135-136]. Еволюцію трактують як процес, що закономірно здійснюється сам по собі і є, таким чином, синонімом саморозвитку.

Сучасне розуміння еволюції йде від Т. Спенсера, який тлумачив її як рух від однорідного до різнорідного, як єдність диференціації та інтеграції, досягнення соціальної рівноваги в процесі адаптації системи до внутрішніх і зовнішніх змін. Є випадки ототожнення еволюції та розвитку [16, 137].

Теорія еволюції вказує лише на напрям руху певного процесу, результат якого часто-густо залежить від дуже великої кількості конкретних обставин і чинників. Окремі автори вбачають різницю між еволюцією та розвитком у тому, що перша відображає переважно зовнішні впливи і дії поверхового характеру, а розвиток - внутрішні зміни та процеси, що ведуть до глибинної функціональної перебудови об’єктів та їх складових, а також самої природи окремих частин цілого [17, 728-729]. Крім того, еволюція базується на мінли­вості та випадковості, а розвиток - на циклічній повторюваност і, стійкості.

Задля повнішого виявлення суті поняття розвиток варто розглянути його також у співвідношенні з такими категоріями як прогрес і модернізація. Термін прогрес¹ було започатковано Тітом Лукрецієм Каром (І ст. до н.е,). Його наукове обґрунтування прогресу здійснене в епоху просвітництва (Віко, Гердер, Тюрго, Кондорсе, Кант). Найбільш розповсюджене тлумачення про­гресу полягає у визначенні і його як типу чи напряму розвитку, для якого характерним є перехід до більш досконалого стану об’єкта. Це знаходить свій

вияв у більш високому рівні організації об’єктів, розширенні їх адаптаційних можливостей до навколишнього середовища, зростанні еволюційних потенцій тощо. Таке найбільш загальне визначення стосується насамперед соціального та економічного прогресу.

У науковій літературі не існує одностайності щодо оцінок прогресу. З одного боку, проглядається некритичне захоплення ідеєю прогресу (Лейбніц, Тюрго, Кондорсе, Кант, Лессінг, Д.С. Мілль, Гегель, Маркс, Дарвін), з іншого - спостерігається його повне заперечення (Данилевський, Франк, Бердяев, Трельч, Булгаков).

У цьому зв’язку постає питання про об’єктивні критерії економічного і соціального прогресу. В одному випадку критерієм прогресу визнається становлення соціально-економічних форм, що забезпечують функціонування суспільства як цілісної системи. Тут проглядається примат загального. Люди­на переважно розглядається як складова виробничо-технологічних відносин. Ключовими, домінуючими компонентами прогресу виступають технології, матеріальні стандарти життєвого рівня. Водночас стає все більш очевидним, що суспільство, в якому зростає матеріальна складова, але занепадають моральні та етичні норми, політика чи довкілля, не може вважатись прогре­сивним.

Тому-то друга позиція акцентує увагу на становищі людини, рівні її свободи та добробуту, стані соціального самопочуття й власної безпеки, цілісності особистості та ступені її індивідуалізації [ 1; 18; 19].

Виникає потреба в уточненні змісту прогресу у зв’язку з вичерпанням його характеристик, що були сформульовані в попередню епоху. По-перше, йдеться про перехід до цивілізаційного підходу при аналізі соціально-еконо­мічних процесів, замість формаційного. По-друге - про поєднання прогресу соціальних систем за-умови їх диференційованого руху з прогресом індивіду­альності та створення механізмів узгодженості цих двох глобальних процесів [20, 252].

У цілому ж, прогрес є доволі суперечливим явищем ще й тому, що він має свою зворотну сторону — регрес, відступ на нижчі шаблі соціально- економічного та культурно-історичного розвитку. Баланс, чи сальдо між прогресом і регресом, висловлюючись економічною мовою, стає у кінцевому рахунку на користь першого. Однак усе це відбувається в надзвичайно гострих зіткненнях матеріально-речових, інтелектуальних, духовних компо­нентів. За позитивного балансу, на користь прогресу проглядається намаган­ня здійснити утилітарну колонізацію минулого, розглядати його як переду­мову теперішнього з однозначним визначенням останнього як вищого ступе­ня розвитку, яке спрямоване у краще майбутнє [21, 303]. Спрощеність даного підходу є очевидною, що вимагає від дослідника об’єктивної та неугіередженої оцінки кожної епохи людської історії.

Досить вдале трактування економічного прогресу знаходимо в україн­ського економіста В. Єременка. “Про економічний прогрес можна вести мову тоді, - пише він, Щ коли ми з відносно меншими ресурсами домагаємося відносно більшого результату, відносно більшої продуктивності’!! Даний підхід зосереджується на економічній доцільності, раціональності, ефектив­ності. Називають також головні джерела економічного прогресу, серед яких приватна власність, свобода ринку, ринкова конкуренція, ефективний капіта- лотворчий механізм, грошово-фінансова стабільність, низький рівень подат­ків, вільна торгівля [22, 55].

Близькою за значенням до економічного розвитку є модернізація, як сукупність взаємопов’язаних процесів нагромадження капіталу (мобілізації ресурсів), розвитку виробництва та підвищення продуктивності праці тощо [23, 14; 24, 4-5]. Часто вона асоціюється із змінами, що відбуваються в економічній, техніко-технологічній, політичній, суспільно-культурній сферах суспільства [25, 28-30].

Пов’язують модернізацію з переходом від традиційного до сучасного суспільства. Тьонніс визначає цей процес як трансформацію від співтовари­ства до суспільства; Дюркгейм - від механічного до органічного стану суспільства; Вебер - від цінностей раціональності до ціле-раціональності; Зіммель - від вічного минулого до вічного сучасного [26, 19].

Особливості сучасного етапу модернізації полягають у необхідності, по- перше, здійснити розвиток не самих по собі виробничих потужностей, а започаткувати технологічні перетворення сучасного рівня і масштабів. По- друге, органічне включення країни у світогосподарські, глобальні процеси з метою повнішого використання науково-технічного досвіду зарубіжних парт­нерів. По-третє, Модернізація вимагає зараз не стільки зростання випуску окремих товарів, скільки формування внутрішніх передумов і можливостей для впровадження гнучких технологій на основі сучасної інформації та комп’ютерної техніки [27, 276-277].

Таким чином, економічна модернізація на зламі тисячоліть включає в себе глобалізацію національних економік, трансформацію доекономічних (традиційних) суспільств в економічні (ринкові, сучасні) відносини, а також підготовку передумов для переходу останніх до постекономічної, постсучас- ної стадії розвитку.

Зупинимося більш докладно на економічній модернізації в Україні, що означає докорінне оновлення на сучасній основі матеріально-речових і організаційно-економічних структур, усієї системи суспільного виробництва. Економічна модернізація передбачає повний демонтаж застарілих соціально- економічних відносин, що грунтувалися на монопольному, безроздільному пануванні державної форми власності на умови і засоби виробництва. Нова система виробничо-економічних відносин спирається на органічну єдність приватних форм власності (індивідуальна, акціонерна, корпоративна), кому­нальної (власність місцевих органів влади і органів місцевого самовряду­вання) і державної, як гаранта загальнонаціональних економічних інтересів.

На цій основі формується змішана економіка, що дозволяє органічно об’єднувати інтереси держави, регіонів, підприємств і домашніх господарств (населення). Головною ознакою такої економіки є соціальна спрямованість, забезпечення надійних соціальних гарантій.

З боку матеріальних активів економічна модернізація передбачає повне оновлення технічного базису шляхом впровадження високих технологій, системи корпоративного управління, маркетингу.

Ефективне функціонування перших двох підсистем можливе лише за умови створення адекватної інфраструктури, конкурентного середовища, від­повідних інституціональних форм, законодавчого забезпечення економічної модернізації. Насамперед, йдеться про формування адаптованих до умов економічної модернізації податкової, фінансової, банківської систем, адмі­ністративно-правових структур на всіх рівнях державного та економічного управління.

Економічна модернізація потребує, звичайно ж, відповідної якості людського капіталу як щодо професійно-кваліфікаційного рівня, так і його економічної свідомості, господарської ментальності, які б свідчили про спро­можність homo oeconomicus опанувати модернізаційні процеси.

Зрештою, слід врахувати, що модернізація здійснюється в конкретній країні й покликана повною мірою втілювати національні історичні традиції та навич­ки народу, його культуру і побут, самобутність і неповторність, що мають органічно вписуватися в модернізаційні процеси, підвищуючи їхню атрак- тивність і внутрішній потенціал.

Всеосяжна економічна модернізація обумовлюється, з одного боку, спрощеним, звуженим трактуванням трансформаційних процесів відповідно до так званого “вашингтонського консенсусу”. За його рамками залишаються промислова, аграрна, науково-технічна, регіональна політика. Занадто висо­кою є соціальна ціна такої моделі перетворень. З іншого боку, Україна одержала у спадщину деформовану, архаїчну структуру економіки, що була переважно зорієнтована на задоволення потреб ВПК колишнього СРСР. Зношені, застарілі виробничі фонди і технічне устаткування, віджилі орга­нізаційно-економічні форми підприємств, доіндустріальний характер вироб­ничої інфраструктури (транспорт, зв’язок, телекомунікації та ін.) давно потре­бували модернізації на основі досягнень науково-технічної революції. Період незалежного розвитку теж не позначився скільки-небудь істотно на техніко- технологічному й організаційно-економічному становищі господарства.

Спроби впровадження ринкових реформ без адекватних перетворень у політичній, інституціональній, культурологічній сферах, у суспільній свідо­мості обумовлюють необхідність синхронізації цих процесів у просторі і в часі. Отже, головна спрямованість економічної модернізації полягає у дивер­сифікації напрямів, форм і засобів економічної політики, у наданні цьому процесу всеохоплюючого, комплексного, системного характеру.

Важливо чітко визначити пріоритетні напрями і форми економічної модернізації. Вони не можуть обиратися довільно на основі інтуїції або суб’єктивних побажань і рішень будь-якого рівня законодавчої чи виконавчої влади. Досвід останніх 200-300 років показує, що лідируючі позиції у світовій економіці займали ті країни, які у своєму економічному розвитку спиралися в першу чергу на власні порівняльні, конкурентні та виявлені переваги. Тому,: вибудовуючи пріоритети економічної модернізації в Україні, слід визначити і науково обгрунтувати об’єктивно існуючі в нашій економіці галузі вироб­ництва, окремі товарні позиції й групи, що спроможні забезпечити міцні конкуренті позиції, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Потенційно такими тепер є високотехнологічні галузі {ракетно-космічна техніка, літако- і моторобудування, електрозварювання, порошкова мета­лургія, біотехнологія, окремі виробництва ВПК). Другий блок складають галузі АПК, що мають унікальні природні основи і глибокі традиції культиву­вання й експорту різноманітних продуктів харчування. Транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання інших міжна­родних послуг у сфері транспорту, зв’язку, телекомунікацій складають третю сукупність галузей, що формують структурний каркас економіки. Нарешті* розгалужений рекреційно-туристичний комплекс від Карпат до Азовського моря, від Чернігова до Криму й Одеси за відповідного інфраструктурного оснащення може і повинен стати важливим каналом валютних надходжень* зростанням ємкості внутрішнього ринку.

Згадані галузі виробництва, товарні позиції при відповідних перевагах праце- і капіталоінтенсивності, що будуть трансформуватися в цінові та інші види конкурентних надбань, повинні стати головним об'єктом стимулюван­ня засобами фінансової, грошово-кредитної, цінової, податкової політики.

Як бачимо, така модель структури економіки виключає розмитість, аморфність, фрагментарність національного господарства, орієнтуючись, перш за все, на власні ресурси і можливості, існуючий природний та людський потенціал, науково-технологічні ресурси країни. Домінантою такої економіки є розвинутий цілісний, місткий внутрішній ринок із розгалуженою системою поділу і кооперації праці між галузями, виробництвами, регіонами України, що становить у кінцевому підсумку головну продуктивну міць держави.

Забезпечити ефективне функціонування національного тосгкздарського комплексу спроможний насамперед власний капітал, формування і дивер­сифікація якого не може відбуватися хаотично за “законами джунглів”. Досвід нових індустріальних країн Південно-Східної Азії та деяких держав Латин­ської Америки показує, що чільні позиції національного капіталу в процесі економічної модернізації забезпечуються за активної участі держави в голо­вних національних компаніях або при її активній координуючій ролі. Є два основні напрями формування реального національного капіталу. У першому випадку створюються загальнодержавні компанії, ядро яких складають головні комерційні банки країни, промисловий, торговий і венчурний капітал

із залученням відповідних індустріальних фірм та науково-дослідних установ (Японія, Корея). У другому "А головний наголос робиться на потенціал регіонів, що дозволяє концентрувати місцеві ресурси шляхом об’єднання різних форм капіталу з наступним виходом таких структур на національний і міжнародний рівень (Німеччина, США).

Паралельно формуються економічні та правові умови для розгортання малого і середнього підприємництва, що потребує значно менших разових інвестицій та гнучко реагує на кон’юнктуру ринків. Така логіка формування національного капіталу дає можливість реалізувати імпортозамінну зовніш­ньоекономічну стратегію, збільшити бюджетні надходження всіх рівнів, зба­лансувати фінансові потоки, урівноважити торговий і платіжний балансі зміцнити національну грошову одиницю й економічну безпеку держави.

Механізми економічної модернізації приводяться в дію засобами грошо­во-кредитної, фінансової, інвестиційної, податкової та валютної політики. Усі складові модернізаційного процесу (матеріально-речові, людський капітал, організаційні форми і структури) потребують якісного, радикального поліпшення існуючого нині макроекономічного середовища, загальних умов розвитку підприємництва.

Отже, сучасна модернізація включає в себе,» крім основоположних внутрішніх компонентів, також глобалізацію, транснаціоналізацію та регіо­нальну економічну інтеграцію.

Нарешті, слід визначитися із співвідношенням економічний розвиток -fj економічне зростання. Найпоширенішою помилкою є ототожнення економіч­ного розвитку та економічного зростання. “Термін економічний розвиток,*^ пише Б. Габовіч, - є синонімом піднесення експансії, прогресу чи зростання” [28, 8]. Останнім часом усе впевненіше прокладає собі шлях окреме, спе­цифічне визначення цих двох визначальних процесів економічної динаміки. Хоча свого часу И. Шумпетер дещо в ускладненій формі визначив відмінності між економічним розвитком та економічним зростанням: маючи на увазі під розвитком насамперед якісні й іманентні зміни господарського кругообігу, під другим г звичне збільшення населення і багатства [29, 154]. Отже, економічне зростання - це просте збільшення реального ВВП країни, що відображає значно вужче коло зв’язків і відносин, ніж економічний розвиток. Економічне зростання є органічною складовою частиною економічного розвитку. Можна сказати, що економічне зростання - це кількісний економічний розвиток, а економічний розвиток - якісне економічне зростання [ЗО, 39-40].

Таким Чином, підсумовуючи вищенаведене, слід зауважити, що еконо­мічний розвиток є не просто розширенням виробництва, а його ускладненням, диференціацією. Поняття економічного розвитку включає в себе наявність такої поведінки і здібностей працюючих, які б абсорбували новітні технології у сучасну економіку, що, до того ж, базується на досконалій освіті, інфраструктурі та інституціях. Іншими словами, економічний розвиток означає не що інше, як систематичне і довготривале та масове поліпшення матеріальних і духовних умов життя людей на основі зростання продуктивності праці та капіталу.