4. Інвестиції в економічний розвиток

Нагромадження капіталу в країнах, що розвиваються, є основним засобом, що забезпечує реальне економічне зростання. Для того щоб збіль­шити основний капітал, з метою модернізації виробництва необхідно інвесту­вати частину національного продукту. Звичайно ж, інвестиції зменшують засоби, потрібні для задоволення поточного споживання, але вони збільшують рівень споживання в майбутньому шляхом підвищення економічної продук­тивності. Співвідношення між повним інвестуванням та відповідним збільшенням реального виробництва залежить від граничної продуктивності капіталу, яке можна назвати коефіцієнтом капіталомісткості! або к.

к = It /д Vt + 1, (1)

де It - обсяг інвестицій у період t; д Vt + 1 - отриманий приріст національного виробництва (ВВП) у наступному періоді, який ми віднесемо на наступний рік. Якщо, наприклад, 6 млн. доларів інвестицій приведуть до збільшення національного виробництва на 2 млн. доларів, тоді коефіцієнт капіта­ломісткості буде складати 3 [7, 580].

За даного k ми можемо підрахувати темпи зростання виробництва країни, оскільки знаємо річну норму інвестицій (г), виражену як частку (або відсоток) поточного національного виробництва:

r = lt/Vt. ' (2)

Отже, темпи зростання (g) валового внутрішнього продукту дорівняють r/k: g = r/k = (It/Vt) / (It /( д Vt + 1 j) = д Vt + 1 /Vt. (3)

Наприклад, якщо країна інвестує 15%, свого валового внутрішнього продукту на поточній основі, а і її коефіцієнт капіталомісткості дорівнює З, тоді її темпи зростання становлять 15 %/3, або 5%.

Для визначення економічного прогресу країн, що розвиваються, особли­во є важливим показник темпів зростання на душу населення (w). Якщо р - річний темп зростання населення, тоді:

w = g-p = (r/k)-p. (4)

(Більш точно можемо обчислити w діленням індексу зростання валового внутрішнього продукту на індекс збільшення населення).

Якщо в нашому попередньому прикладі річний темп зростання населен­ня дорівнюватиме 2%, тоді темп зростання на душу населення, згідно з

рівнянням (4): w щ (15%/3) - 2% = 3%. Рівняння (4) свідчить про те, що країна може збільшити свій темп зростання надушу населення, знижуючи коефіцієнт приросту капіталомісткості (к), знижуючи свій темп зростання населення (р) або збільшуючи свою норму інвестицій (г). Коефіцієнт приросту капіта­ломісткості визначається багатьма динамічними чинниками. Якщо основний капітал країни збільшується відносно інших факторів виробництва, зменшен­ня доходів призводить до зростання к, тим часом як краще розміщення інвестицій, нова технологія та удосконалення трудових навичок спричиняють зменшення к, підвищуючи продуктивність капіталу (капіталовіддачу). Дослідження тривалого економічного зростання у країнах, що розвиваються, показують, що підвищення продуктивності (зменшення к) означає більшу частку зростання доходу на душу населення, ніж просте збільшення капіта­ломісткості за незмінного рівня технології. Отже, країни, що розвиваються, повинні постійно працювати над зниженням k з метою освоєння досвіду розвитку індустріальних країн.

За даних k і р країна може збільшити свої темпи зростання, підвищуючи норму своїх внутрішніх інвестицій (г). Вона може не досягнути намічених темпів зростання (скажімо, 2% на душу населення в рік), оскільки г дуже низький. Уявіть, наприклад, що країна має коефіцієнт приросту капітало­місткості 3, норму інвестицій - 9,0% (а не 15%, як у попередньому прикладі) і річний темп зростання населення 2%. Тоді w - (9% / 3) - 2% = 1%.

Залежність між внутрішніми інвестиціями та економічним зростанням визначається в моделях зростання, оскільки вона могла бути визначена кількісно, натомість співвідношення між соціальними і політичними чинника­ми та економічним зростанням важко визначити. Однак економісти зазнача­ють, що інвестиції - це необхідна, але недостатня умова економічного розвитку. Інвестиції повинні супроводжуватися відповідними змінами у позиції, цінностях та інституціях, якщо економіка ставить за мету досягти самодостатнього розвитку.

Економічне зростання - це тільки один елемент у модернізації тра­диційного суспільства. Попередні зауваження не мають на меті піддати сумніву значення капіталоутворення в країнах, що розвиваються. Нагромад­ження капіталу — основний засіб трансформації технічного знання в техно­логічну інновацію: інвестиції в інфраструктуру, зокрема в транспорт та комунікації, приводять до економії масштабу; інвестиції в соціальну сферу, зокрема в освіту, необхідні для удосконалення трудових навичок. Тому правильно розглядати норму інвестицій як критичний чинник економічного розвитку, хоча він ні в якому разі не є єдиним чинником. З цих позицій ми тепер розглянемо перешкоди, які можуть обмежувати зростання інвестицій у країнах, що розвиваються.

Норма внутрішніх інвестицій у країнах, що розвиваються, може стри­муватись трьома чинниками: (1) спроможністю країни абсорбувати додатко­вий капітал; (2) рівнем внутрішніх заощаджень; (3) наявністю іноземної валюти. За даного к, будь-яке з цих трьох обмежень може лімітувати рівень інвестицій, а тому і темпи зростання валового внутрішнього продукту.

Спроможність країни абсорбувати капітал залежить від наявності людських факторів (трудових, управлінських та адміністративних), що містять навички, необхідні для перетворення інвестиційних засобів (заощад­жень) у реальні інвестиції. Вона також залежить від наявності ефективного платоспроможного попиту на продукцію, вироблену в результаті інвестицій. Припустимо, що запланованими темпами зростання eg, а - норма інвестицій, необхідна для отримання цих темпів, - г. Приймемо а за поточну спроможність країни абсорбувати капітал (виражається як відсоток валового внутрішнього продукту). Тоді, якщо р>а, спроможність абсорбції лімітують темпи зростан­ня. Абсорбційна спроможність, є ймовірно, головним обмеженням для еко­номіки в цілому, коли країна перебуває на ранніх стадіях розвитку.

У відкритій економіці валовий внутрішній продукт набирає такого виразу:

ВВП = С + I + G + (X - M), (5)

де С - витрати окремих осіб на предмети споживання;

І - витрати компаній на валові інвестиції;

G - видатки уряду на споживання і нагромадження;

X - витрати на експорт;

М - витрати на імпорт [7, 417].

Оскільки валовий внутрішній продукт дорівнює валовому внутрішньо­му доходу (сумі внутрішнього споживання на внутрішніх заощаджень), то внутрішні інвестиції дорівнюють сумі внутрішніх заощаджень та залишку імпорту на поточному рахунку (без платежів за фактори та надходження), що фінансується чистими позиками з-за кордону:

І = S + (М-Х). (6)

За відсутності будь-яких іноземних позик (М - X), І = S, норма інвестицій (г) дорівнює нормі внутрішніх заощаджень (s) і r/k = s/k.

Коли нестача заощаджень фінансується чистими позиками з-за кордону, що призводить до переваги імпорту над експортом, тоді країна здатна досягти запланованих темпів зростання: І = S + (М-Х), де І - необхідний рівень інвестицій. Якщо b — (М-Х) визначене як відсоток валового внутрішнього продукту (норма іноземних позик), тоді g = s/k + b/k = r/k, де b - зовнішня допомога.

За відсутності абсорбції та нестачі заощаджень темпи зростання країни, що розвиваються, все ще можуть обмежуватися нестачею іноземної валюти (торгівлі). Потрібно зауважити, що внутрішні заощадження є необхідною умовою, але можуть не бути достатньою умовою для збільшення інвестицій до бажаного рівня. Пояснення цієї ситуації ґрунтується на імпортних потребах реального капіталоутворення, пов’язаних із структурною нездатністю менш розвинутих країн трансформувати заощадження в іноземну валюту з допомо-

гою збільшення експорту або зменшення імпорту. Для того щоб інвестувати, країна, що розвивається, повинна отримати з-за кордону капітальне устатку­вання та інші інвестиційні товари, які неможливо виробляти в себе. Якщо продукція, випущена за рахунок .внутрішніх заощаджень, може замінити експорт або імпорт, тоді іноземна валюта, необхідна для купівлі інвестиційних товарів з-за кордону, з’явиться в майбутньому. У цьому випадку не існує нестачі валюти, відмінної від нестачі заощаджень; ситуація характерна для розвинутих економік. Та в країнах, що розвиваються, спроможність перероз­поділу ресурсів звичайно лімітована як внутрішніми структурними перешко­дами, так і зовнішніми, які обмежують зростання експорту.

У результаті іноземної частки в капіталоутворенні менш розвинута країна (МРК) вимагатиме певного рівня імпорту (М) для підтримки необхідно­го рівня інвестицій (І). За відсутністю зовнішніх позик країна може отримати тільки М через експорт (X). Тому, якщо М > X, існує нестача торгівлі або іноземної валюти, яка блокує досягнення І. Нестача валюти (М - X) обмежить фактичні інвестиції. Як (і) нестача заощаджень, нестача іноземної валюти може бути зменшена за рахунок зовнішньої допомоги (Ь). Якщо вона повністю ліквідована (Ь = М - X), тоді нестача іноземної валюти більше не обмежувати­ме бажаного рівня інвестицій та зростання.

Одним з напрямів подолання обмежень на інвестиції в країнах, що розвиваються, є функціонування конкурентних ринків у відкритій економіці, які стимулюють експорт і створюють атрактивний інвестиційний клімат для вітчизняних та іноземних фірм.

У 80-х роках почав складатися консенсус між теоретиками розвитку та урядовцями на користь ринкового підходу в економічному розвитку. Цей підхід стверджує, що уряди МРК повинні проводити стратегію розвитку, яка ґрунтується на ринкових силах, тому урядові інтервенції, такі, як захист молодих галузей та субсидування, потрібно обмежувати внутрішньою та міжнародною конкуренцією, уникати викривлення цін . і більше підпорядкову­ватися законам, ніж підзаконним рішенням. Та ринковий підхід - це не політика laisser - fair, що повністю ґрунтується на ринку. Для нормального функціонування ринок вимагає правової та регулюючої системи, яку у змозі забезпечити тільки уряд. Ринок може зазнати невдачі в стимулюванні ефек­тивних інвестицій в інфраструктуру, наприклад, в освіту. З цього випливає, що як ринок, так і уряд грають дуже важливу роль у розвитку. Ключем до розвитку є правильна взаємодія між ними. Світовий банк під взаємодією ринку і уряду розуміє всеохоплюючі взаємозв’язки між чотирма елементами: інвестиціями в людей, конкурентоспроможною мікроекономікою, стабільною макроекономікою та світовими зв’язками.

В цілому ринок у країнах, що розвиваються, не може бути незалежним від забезпечення людей належною освітою, харчуванням, охороною здоров’я, плануванням сім’ї. Хороша освіта може сприяти прискоренню зростання продуктивності для перетворення вітчизняної економіки в більш продуктивну.

Тому освіта дуже потрібна, аби відповідати світовим стандартам економічної діяльності [8].

Конкурентоспроможна мікроекономіка конче необхідна для розвитку. Внутрішня (як і міжнародна) конкуренція стимулює інновації, поширення технологій та ефективне використання ресурсів. Навпаки, обмін технологією та виграш у продуктивності затримуються інтервенцією уряду, який захищає вітчизняні галузі, регулює ціни, переводить деякі галузі в державну власність або іншим чином послаблює ринкові сили. Дотримуючись ринкової стратегії розвитку, уряди створюють систему регулювання (включаючи правові норми та права власності), яка стимулює конкуренцію та інвестиції в інфраструк­туру, що підтримує приватні підприємства. Конкурентоспроможна внутрішня мікроекономіка забезпечує високі прибутки освіченій робочій силі та сприяє дотриманню фінансової дисципліни ринку для підтримання стабільної макро- економіки.

Основним внеском уряду в розвиток є стабільна макроекономічна база для мікроекономічної діяльності фірм. Великий бюджетний дефіцит і швидке зростання грошової маси зумовлюють інфляцію, завищення валютного курсу, втрату міжнародної конкурентоспроможності та вимоги захисту імпорту. На противагу цьому стабільна макроекономіка робить мікроекономіку більш конкурентоспроможною, забезпечуючи ціни, не викривлені інфляцією, які свідчать про ефективне розміщення ресурсів. Вона також має кращу здатність витримувати зовнішні шоки, що відбуваються у світовій економіці.

Відкритість міжнародним потокам торгівлі, інвестицій та технологій зміцнює конкурентноспроможні сили внутрішньої мікроекономіки та забезпе­чує вигоди від торгівлі. Для виживання і процвітання місцеві фірми повинні здійснювати інновації як продукції, так і процесу виробництва та знижувати витрати з допомогою вищої ефективності. Відкритість також заохочує фірми експортувати на міжнародні ринки. Отже, через глобальні зв’язки передають­ся знання та технології з метою підвищення продуктивності в країні, збільшен­ня обсягів капіталу та підтримки інвестицій в економічний розвиток.

Ринковий підхід до економічного розвитку домінував у стратегіях розвитку в 90-х роках. У багатьох МРК міжнародна торгівля стає більш відкритою, тоді як дерегулювання та приватизація державних підприємств робить їх економіку більш конкурентоспроможною. Видається, що ринковий підхід до розвитку інтегруватиметься з поваленим ставленням до довкілля. Більше того, економічний розвиток інтерпретується, як “підтримуючий розви­ток”, який задовольняє потреби теперішнього покоління без шкоди для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби, що є одним з головних принципів сталого розвитку.