Д) Концепція ендогенного зростання

Нова теорія зростання (ендогенне зростання) викликана до життя не- вирішеністю гострих проблем економічного розвитку в країнах, що розвива­ються, а останнім часом і в нових незалежних державах, з одного боку, та явною недосконалістю неокласичної концепції вільного ринку - з другого. Головна особливість моделі ендогенного зростання полягає в орієнтації насам­перед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, які в сукупності здатні забезпечити саморозвиток і самовідтворення цілісних національно-державних економічних систем. Вона не має нічого спільного з концепцією “опори на власні сили”, але орієнтує на зростання внутрішніх ресурсів і потенцій, що здатні створити необхідні стартові умови економічного зростання і підтримання його оптимальних темпів у довгостроковому плані. Важлива роль при цьому відводиться активній економічній політиці, яка покликана сприяти максимальному залученню усіх наявних у країні ресурсів і механізмів формування власної національної еконохмічної системи, її кількісного та якісного удосконалення. Дане положення є надзвичайно акту­альним для країн, що перебували раніше або в колоніальній залежності, або ж у складі інших держав, були частиною іншої економічної системи (як, наприклад, Україна). Така своєрідна мобілізаційна модель економічного роз­витку спонукає країни, що стали на шлях суверенного економічного розвитку до активного творчого пошуку, до згуртування усіх сил нації і держави навколо формування і розвитку національної економічної ідентичності, влас­ної цілісної господарської системи, що здатна з часом органічно вписатися у світові економічні структури.

Зовні модель ендогенного зростання схожа на неокласичні, але відріз­няється від останніх вихідними положеннями, узагальненнями і висновками. Зокрема, в них не визнається неокласичний постулат про граничну продук­тивність капіталу, акцентується увага на можливостях вилучення ефекту масштабу в межах будь-якої економічної системи, модифікується значення технічного прогресу, розглядається вплив зовнішніх чинників на рента­бельність капіталовкладень в умовах посилення транснаціоналізації та гло­балізації економічного розвитку.

Література

1. Cm. Sashs 1. Why a Development a Theory? // The Discovery of the Third World. - MIT Press. - 1976.

2. Тодаро П.М. Экономическое развитие: Учебн. / Пер. с англ. - М., 1997.

3. Rostow W. W. The Stages of economic growth: A. Non Communist Manifesto. - London, 1960.

4. Шамхалов Ф.И. Государство и экономика (власть и бизнес). - М., 1999.

5. Lewis A.W. Is economic growth desirable? — В кн.: The Theory of economic growth. -London, 1963.

6. Chenery H.B. Structural Change and Development Policy. - Baltimore, 1979.

Розділ 7

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

1. ПОНЯТТЯ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток останньої чверті XX — початку XXI ст. відбувається під зростаючим впливом гло­балізації. Її економічна складова пов’язана насамперед з джерелами, фактора­ми, формами господарського поступу. Йдеться про інвестиції і технології, робочу силу, інтелектуальні та фінансові ресурси, менеджмент і маркетинг тощо. Формами прояву цих процесів є зростання міжнародної торгівлі та інвестицій, небачена досі диверсифікація світових фінансових ринків і ринків робочої сили, відчутне зростання ролі транснаціональних корпорацій у світо­вих господарських процесах, загострення глобальної конкуренції, поява сис­тем глобального, стратегічного менеджменту.

Розглянемо більш принципові ознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу. Узагальнюючи наявні визначення даного поняття і форми його в різних сферах економіки та суспільства, слід наголо­сити насамперед, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, форму­вання засад ноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають якісні та кількісні ознаки і показники, що характеризують розгортання цього процесу.

Серед найголовніших з них варто назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких - посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу та кооперації праці. Водночас зростає загроза глобальної ядерної катастрофи, настання парникового ефекту, втручання в природну здатність людини шляхом генної інженерії, клонування тощо. Окремі нації та держави поступово передають свої функції суб’єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів. Форму­вання, так званого, світового села (global village) здавалося б мало сприяти більшої прозорості господарських трансакцій, але поки що відбувається зворотній процес за ефектом “чорної скриньки”. Особливо відчутно це про­явилося під час розгортання світової фінансової кризи в 1997-1998 роках.

Зростають світові комунікативні мережі за рахунок впровадження новітніх інформаційних технологій, систем електронного зв’язку, що знову ж таки спонукає до здійснення багатьох з них поза державним контролем.

Науково-технічні досягнення ведуть до скорочення витрат на здійснення міждержавних та міжфірмових господарських контактів. Так, якщо вартість трихвилинної телефонної розмови між Нью-Йорком і Лондоном коштувала у 1930 р. 300 доларів (у доларах 1996 p.), то нині - лише один долар.

Помітно збільшується кількість країн і народів, що втягуються в процес глобалізації. Особливим динамізмом характеризувалися до останнього часу нові індустріальні країни Азії та окремі держави Латинської Америки. Розви­вається тенденція формування глобальної цивілізації зі спільними уподобан­нями, цінностями і суспільною свідомістю. Зароджуються основи міжнарод­ного громадського суспільства, створюються плюралістичні структури гло­бальних еліт. Вестернізується світовий культурний простір з одночасним протистоянням цьому процесові, особливо з боку мусульманських держав.

На авансцену світового економічного життя виступають нові актори, які поряд з традиційними стають нині головними законодавцями моди в світого- сподарських процесах [1, 372].

Сьогодні виділяють наступні нові головні актори, що справляють вирішальний вплив на світогосподарські процеси. Це міжнародні організації - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Продовольча і сільськогосподарська ор­ганізація Об’єднаних Націй (ФАО), Міжнародна організація праці (МОП), Світова організація торгівлі (СОТ); країни “великої сімки”; регіональні ор­ганізації, яких налічується близько 60; багатонаціональні корпорації (майже 60 тис.); інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії); неурядові організації; великі міста; окремі видатні особистості (науковці - Нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінанси­сти, підприємці та ін.) [2, 14]. Підкреслюючи значення великих міст, слід зазначити, що, наприклад, в одному лише Токіо виробляється вдвічі більше товарів і послуг, ніж у всій Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конку­ренції, коли зростаюча кількість акторів світогосподарських зв’язків не має певної державної приналежності.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим фактором внутрішньо­го і міжнародного економічного життя.