Розділ 1. Цивілізаційна структура сучасного світу 0

Розділ 1

ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО СВІТУ

1. Поняття цивілізації

Термін “цивілізація” запроваджений в науковий вжиток із XVII ст. у процесі виділення соціогуманітарного знання із загальної філософської системи, набуття ним власної ідентичності. Цим поняттям позначали більш високий ступінь суспільного розвитку, пов’язаний із стрімкою ходою капіталістичних і ринкових відносин, насамперед в Європі. Одним з перших застосував поняття “цивілізація” шотландський філософ та історик А. Фергюссон (1723-1816), а значного розвитку ця категорія набула в роботах французьких просвітителів.

Росіянин М. Данилевський, німці Ф. Енгельс та О. Шпенглер внесли ряд уточнень у визначення цивілізації, тлумачучи це поняття і включаючи в нього науку, мистецтво, релігію, політичний, громадянський, економічний і суспіль­ний розвиток.

Надалі, під впливом ідей О. Шпенглера, А. Тойнбі, К. Ясперса, під цивілізацією, як правило, розуміли різноманітні культурно-історичні одиниці. Водночас Ф. Бродель наголосив на матеріальних складових цивілізації.

Величезна строкатість і багатоваріантність характерні для сучасних визначень цивілізації, які формуються під впливом різноманітної сукупності чинників, що діють у світовому науковому і суспільному просторах, включаю­чи домінуючі ментальні структури, наукові та суспільно-політичні парадигми.

Основою сучасного цивілізаційного знання є п’ять відносно самостій­них парадигм, сукупність яких і дає більш-менш цілісне уявлення про генезис, структуру та динаміку сучасних всесвітньо-історичних процесів:

• загальноісторична;

• філософсько-антропологічна;

• соціокультурна;

• технологічна;

• економічна.

Історична першооснова цивілізації пов’язана з її поступальним розвит­ком від нижчих до вищих форм у процесі еволюційних стрибків і рево­люційних змін у відносинах людини з природою (неолітична революція та перехід від привласнюючого до виробляючого господарства); у взаємовідно­синах між самими людьми та їхніми спільностями (зародження приватної власності та класів); формування ієрархічних (вертикальних) та партнерських, коопераційних (горизонтальних) зв’язків; у наукових і технологічних винахо­дах (промислові перевороти, наукові та науково-технологічні революції); у розвитку і поглибленні поділу та кооперації праці тощо.

У загальноісторичному контексті виділяють локальні та світові циві­лізації, а також синхронні, що співіснували одночасно в історії, та діахронні цивілізації, між якими встановилася велика історична відстань.

Філософсько-антропологічна парадигма вважається основою, ядром ци- вілізаційного підходу. Її суть полягає у приведенні соціального до індивідуаль­ного, наслідком чого стає не зростання соціальності взагалі, а соціальності людини, її ментального та життєвого простору, світу людини. В історико- філософському і релігійному аспектах це пов’язане з осьовим часом¹ (за К. Ясперсом), з виникненням так званих осьових цивілізацій та з людсь­кою пасіонарністю (за JT. Гумильовим). Натомість саме філософсько-антропо- логічний підхід засвідчує безперервність і наступність у розвитку цивілізацій, відкидає спрощені, бінарні, дихотомічні концепції.

Соціокультурна парадигма вказує на тісний зв’язок цивілізації та куль­тури, які досить часто навіть ототожнюються. Зокрема, цивілізація співвідно­ситься не просто з культурою, а з її піднесенням чи занепадом. У широкому сенсі культура є формою взаємодії людини з її матеріальним оточенням і способом духовного функціонування і самовираження своїх сутнісних сил. Узагальнюючим показником культурної ідентичності є створена людиною друга природа (natura naturans за С. Булгаковим) на відміну від першоприроди (natura naturata). Але ж загальновідомо, що в сучасних умовах багата культур­на спадщина межує з деградацією і забрудненням довкілля, з промисловим і мегаполісним утиском людського розвитку. Тому, звичайно, було б спрощен­ням зводити цивілізацію до культури навіть у її різних проявах. Очевидно, слід вважати іманентними атрибутами сучасної цивілізації такі надбання і цінності людства, як демократія, ринковий економічний устрій, громадянське суспільство, що не приходять самі по собі, а є результатом відповідної соціокультурної еволюції того чи іншого суспільства.

Технологічна парадигма пояснює засоби створення другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в собі як матеріальні, так і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі, мову та інші сучасні знакові, зокрема комп’ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, що закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотвор­чості, правопорядку, в технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини людина - техніка. Вони не лише відображають посту­пальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а й процес соціалізації самої людини — зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів і установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину в соціального індивіда. Саме на цих засадах сформувалися поняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.

Економічна парадигма тісно пов’язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі, фундаментальні категорії як власність, зміст і характер вироб­ництва чи ширше -’ взаємодії людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання його продуктив­ності. Економічні фактори є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій).

Крім вищеназваних, критеріями цивілізаційної морфології є просторові фактори, пов’язані з особливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові чинники формують спільність історичного буття (син­хронні цивілізації), культури, мови, а соціально-технологічні - створюють суперетнічну спільність, шляхом формування спільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікації людських популяцій.

У цілому сформувалися два основних напрями (школи) цивілізаційного аналізу суспільно-історичного процесу: культурно-матеріалістичний та куль­турно-історичний. Перший викристалізувався на початку XX ст. у Франції (М. Блок, JI. Февр). Культурно-матеріалістична концепція грунтується на чотирьох блокових підсистемах, сукупність яких утворює цілісну цивіліза- ційно-історичну систему:

• економічній;

• соціальній;

• політичній;

• культурно-психологічній.

Економічна підсистема наголошує на провідній ролі матеріальних, господарських чинників у розвитку цивілізації. Її головними структурними елементами є виробництво, споживання, обмін товарами та послугами,) техніка і технологія, система комунікацій, засоби регулювання економічних процесів.

Соціальна сфера містить у собі усе те, що належить до суспільних форм життєдіяльності людей, способу їхнього життя, людського розвитку (сім’я, родина, статево-вікові відносини, здоров’я, житло, харчування, робота, дозвіл­ля, одяг, соціальний та інший захист).

Політичний ареал охоплює, так звані, інституціональні відносини між людьми, що виявляються в сукупності звичаїв, норм права, влади, партій, громадських організацій і рухів, об’єднань тощо, які в сучасній інтерпретації об’єднуються поняттями “правова держава” та “громадянське суспільство”.

Нарешті, культурно-психологічна складова поширюється на всі прояви духовного житгя, яке існує в різних знаково-комунікативних системах, куль­турних нормах і цінностях, що забезпечують взаємодію людських спільнот у різних проявах та іпостасях. Найповніше ідеї культурно-матеріалістичної школи відображені у працях Ф. Броделя.

Культурно-історична школа провідну роль відводить духовному чиннику. Геніальним предтечею цієї школи вважається арабський вчений Ібн Халдун (помер 1406 p.). Надалі його ідеї розвивала плеяда видатних дослідників:

Дж. Віко (1668-1774), М. Данилевський (1822-1885) та ряд сучасників -

О. Шпенглер, Н. Бердяев, П. Сорокін, А. Тойнбі, Н. Еліас, С. Айзенштадт та ін.

В узагальненому вигляді прибічників культурно-історичної школи виділяють такі визначальні риси і характерні особливості цивілізацій.

По-перше, це великі цілісні соціокультурні системи, які функціонують на основі власних закономірностей, що не зводяться до властивостей окремих країн, націй чи інших соціальних спільнот.

По-друге, цивілізація має свої соціальну і духовну структури з прита­манними їм ціннісно-змістовними та інституціональними компонентами і атрибутами.

По-третє, кожна цивілізація існує відносно відокремлено, відзначається самобутніми і неповторними рисами. Своєрідність цивілізацій проявляється в особливому укладі духовного життя, побудові суспільних структур, своєрідності історичної долі.

По-четверте, кожна цивілізація має свої духовні витоки, первинний моністичний символ, навколо яких формуються складні духовні системи, що надають впорядкованості, сенсу, естетичної й стильової узгодженості та органічної єдності іншим комплексам і елементам системи.

По-п’яте, цивілізаціям притаманна своя динаміка, що охоплює тривалі історичні періоди, упродовж яких вони проходять через різні цикли, флуктації, біфуркації, фази генезису - зростання - визрівання - в’янення - занепаду - розпаду. При всіх цих змінах цивілізація неодмінно зберігає своє ядро, іманентні базові цінності та властивості, хоча зміст і структура окремих елементів підлягають трансформаціям та модифікаціям.

По-шосте, взаємодія між цивілізаціями в цілому відбувається на основі самовизначення, співіснування та взаємообміну, часом набуваючи характер гострих зіткнень і суперечностей, внаслідок чого можуть виникнути транс­плантовані (перенесені) або амальгамні (змішані) цивілізації.

Таким чином, цивілізація - це високий рівень розвитку суспільства, що значно перевищує рівень первісних примітивних чи традиційних суспільств, на основі якісно нових економічних, соціальних і духовних надбань. Цивіліза- ційна ідея визнає різноманітність історичного процесу, співіснування декіль­кох макроцивілізаційних спільнот, плюралістичність методологічних і теоре­тичних підходів до соціального методу. Цивілізаційний підхід долає обмежен­ня і догматизм формаційного аналізу, а цивілізація виступає структурою, що забезпечує наступність та зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім. Відштовхуючись від ідеї осьового часу, моністичних символів і сакральних цінностей, цивілізаційна парадигма спрямована на збереження єдності й цілісності історичного процесу в усіх його багатоманітних проявах, на підтри­мання стабільності й послідовності цивілізаційного поступу в умовах глобаль­них викликів, що постали перед людством у третьому тисячолітті.