Йогансен Майк Гервасійович.

Майк (Михайло Герва́сійович) Йога́нсен (16 (28) жовтня 1896, Харків — †27 жовтня 1937, Київ) — український поет, автор пригодницьких романів.

Його батько був учителем німецької мови, вихідцем з Латвії (в окремих матеріалах є вказівка на його шведське чи норвезьке походження).

Письменник перекладав п'єси В. Шекспіра, Ф. Шиллера, Е. Толлера.

Валер’ян Підмогильний. На початку 1930-х pp. Валер’ян Підмогильний стає визнаним авторитетом перекладацької школи в Україні, консультантом з іноземної літератури при видавництві “Рух”. Блискуче знаючи французьку мову й переклавши кілька десятків творів французького письменства українською, Валер’ян Підмогильний не міг не перейнятися й поетикою цієї літератури, тим більше, що перекладав не абищо, а твори тих письменників, які були йому близькі, особливо Гі де Мопасана й Анатоля Франса.

Уроки французької літератури позначилися на стилі Валер’яна Підмогильного: він ошатно будує фразу, його образ не квітчастий, імпульсивний, а точний, строгий, вивірений, так би мовити, окультурений. У розробці психології героя він глибший Гі де Мопасана, але й залюбки вживав мопасанівський імпресіоністичний мазок і не цурається спокійної мислительної розважності Анатоля Франса чи Дені Дідро.

Мико́ла (Костянти́нович) Зе́ров (*26 квітня 1890, Зіньків — †3 листопада 1937, Сандармох, Республіка Карелія) — український поет, літературознавець, критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і перекладач античної поезії.

У засланні до карельського табору після закінчення роботи у комірчині сторожа Микола Зеров займався перекладами та історико-літературними студіями. Так, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія.

Інші переклади:

Антологія римської поезії,"Друкар", Київ, (1920)

Валерій Брюсов, 1873–1924, «ДВУ», Київ, (1925) — 14 перекладів М. Зерова.

Словацький. Мазепа. Трагедія на п'ять актів, переклад і вступна стаття М. Зерова, «Слово», Київ, (1926)

Антологія римської поезії. Камена. Сонети і елегії, — Київ, «Час», (1990) — репринтне видання.

Ім’я Миколи Зерова носить кафедра теорії і практики перекладу з романських і східних мов Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Агата́нгел (Юхи́мович) Кри́мський або Агафа́нгел Юхи́мович Кри́мський. – (*3 (15) січня 1871 — †25 січня 1942) — український історик, письменник і перекладач кримськотатарського походження, один з організаторів Академії Наук України (1918).

Агатангел Кримський вважається одним із найвидатніших орієнталістів в історії світової філологічної науки. Він є автором численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., ісламу, семітології.

Як письменник він відомий низкою поетичних творів на східні теми, чимало з яких було перекладено багатьма мовами світу.

Кримський зробив численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді, Хафіза, Міхрі-Хітум, Фірдоусі та багатьох інших, у тому числі західноєвропейських поетів. По суті, з перекладів Агатангела Кримського починається школа художнього перекладу східної поезії в Україні й загалом в Європі. Сучасники високо цінували здійснений ним переклад казок «1001 ночі».

Павло́ (Григо́рович) Рі́ттер (17 (5) квітня 1872, Чутове — †1939), літературознавець і мовознавець-санскритолог й індоєвропеїст та перекладач. Ріттеру належить переклади із санскриту російською мовою. Українською мовою він переклав поему «Хмара-вістун» Калідаси (1928), гімни Ріґ-Веди, а з нової індійської літератури переклав поезії і прозу Рабіндраната Таґора. 1961 року була видана «Антологія літератур Сходу». 1982 року була видана зібрана ним антологія давньоіндійської літератури під назвою "Голоси стародавньої Індії".

Володимир (Євтимович) Свідзінський. – Народився 26 вересня (8 жовтня) 1885, Маянів. – Помер 18 жовтня 1941, с. Непокрите.

У перекладацькому доробку Володимира Свідзінського — твори двох античних літератур (Гесіод, Езоп, Овідій, Арістофан), а також із староукраїнської та 9 національних (швейцарська — Г.Келлер; іспанська — Л. де Вега; грузинська — А.Церетелі, К.Чічінідзе; білоруська — Я.Купала; французька — А.Барбюс, В.Гюґо; вірменська — епос «Давид Сасунський»; польської — А.Міцкевич, Б.Прус; російської — О.Пушкін, М.Лєрмонтов, М.Нєкрасов, Г.Пєтніков, Л.Топчій, Г.Литвак, М.Ушаков, І.Турґєнєв, М.Салтиков-Щедрін, М.Ґорькій, В.Іванов, В.Вишневський; ромської — Вано Хрустальо).

Поет також бере участь у колективному перекладі вірменського народного епосу «Давид Сасунський». Але особливо його поглинає робота над «Словом о полку Ігоревім». Це перший в історії української літератури повний поетичний переклад «Слова».

Василь (Олександрович) Мисик (Дата народження: 24 липня 1907, с. Новопавлівка Межівський район Дніпропетровська область. –

Дата смерті: 3 березня 1983, м. Харків).

На увагу заслуговує плідна перекладацька спадщина В. Мисика, за яку 1977 року поета було відзначено премією імені М. Рильського. У Мисикових інтерпретаціях українською мовою озвучені поезії Байрона, Шекспіра, Пушкіна, Шеллі, Бернса, Лонгфелло, Кітса, Уїтмена, Гете, Гельдерліна, Беранже, Жака Превера та інших європейських авторів. Як фаховий сходознавець представив В. Мисик і блискучу плеяду поетів Сходу: Рудакі /Вибране, 1962/, Омара Хайяма /Рубаї, 1965/, Гафіза /Лірика, 1971/, Фірдоусі /З «Шах-Наме», 1975/.

Переклади:

«Пісні та поеми» Роберта Бернса (1932).

«Вибране» Роберта Бернса (разом із Миколою Лукашем, 1959).

«Вибране» Рудакі (1962).

«Королі і капуста» О'Генрі (1962).

«Тимон Афінський» Вільяма Шекспіра (1964).

«Рубаї» Омара Хайяма (1965).

«Вибрані поезії» Джона Кітса (1968).

Що ж до науково-технічного перекладу, то він ледь животів, після короткочасного ренесансу, пов'язаного з Інститутом української наукової мови, який було по-варварському знищено у 1930 р., під приводом надуманого процесу над фіктивною "Спілкою визволення України".

Убити митця можна не лише через розстріл чи заслання, а й через залякування й ідеологічний тиск.

Доказом того, що Павло (Григорович) Тичина мав великий літературний талант є його надзвичайний творчій зліт новаторських збірок «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав» і його перекладацька діяльність 1930-х років – «Троянди і хрест» О. Блока, Пушкінові «Біси». 1930 р.

Павло Тичина зробив, як вважається, найкращий український переклад перлини світової лірики – вірша «Белеет парус одинокий…», що його написав вісімнадцятирічний Михайло Лермонтов.

Парус Вітрило

Белеет парус одинокий Одне лише вітрило мрітне

В тумане моря голубом!… У мрінні моря маревен…

Что ищет он в стране далекой? Чого блукає кругосвітнє?

Что кинул он в краю родном? Кого лишило там ген-ген?

Играют волны – ветер свищет, Нахлине вітер, глиб подасться,

И мачта гнется, и скрипит… І щоглу з свистом натяга…

Увы, – он счастия не ищет Гей-гей, воно й не прагне щастя,

И не от счастия бежит! І не від щастя одбіга!

Под ним струя светлей лазури, Під ним струміння блакитнясте,

Над ним луч солнца золотой… Над ним одсончин золочин.

А он, мятежный, просит бури, Воно ж все рветься в поринасте,

Как будто в бурях есть покой! Немов у бурях є спочин.

(М. Лермонтов) (П. Тичина)

[Пропоную переможцям конкурсу перекладу (Іванова Дар’я (ФФ-391), Талтанова Євгенія (ФФ-392)) удосконалити переклад. Словникові українські відповідники до російського "мятежный" – заколотний, бунтівний, бунтливий, сваволець, звитяжець, бунтар, бунтарний.]

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Павло Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними з'явилася низка інших збірок з назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.

Павло Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію, лишившись і далі на позиціях сталінізму. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З'явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з'їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину» та ін.

Та нехай собі як знають

Божеволіють, конають, —

Нам своє робить:

Всіх панів до ’дної ями,

Буржуїв за буржуями

Будем, будем бить!

Будем, будем бить!

Адже це уже не дивно,

Що ми твердо, супротивно,

Владно устаєм.

Ми йдемо походом гідним, —

Всім пригнобленим і бідним

Руку подаєм!

Руку подаєм!

Оживляєм гори, води,

Вибудовуєм заводи,

Ростемо ж ми, гей! —

До пустель, каналу й річки

Наші славні п’ятирічки —

Мовби до дітей,

До своїх дітей.

(Павло Тичина “Партія веде”)

Микола Терещенко.

Мико́ла (Іванович) Тере́щенко (13 вересня 1898, с. Щербинівка Золотоніського повіту Полтавської губернії — †1966) дав поезії глибокої філософської думки й мистецької досконалості.

Микола Бажан зауважив, що поету досить одного такого вірша, як «Печаль і ніжність» Терещенка, щоби назавжди залишитися в українській поезії.

Печаль і ніжність — о, як розняти

в душі поета — печаль і ніжність:

коли зелено-вечірні шати,

в моєму серці печаль і ніжність.

Журба безкрая — о, не забути,

не втамувати печаль поета,

коли у трансі вечірнім люди,

чом я голублю печаль і ніжність...

Поетичною мовою “поезії чуттєвого ліризму” Миколи Терещенка була мова, яка поринає в найтонші матерії людської сутності, це мова, яка передає не поняття, а враження від речей.

Микола Терещенко багато перекладав. Зокрема, в його перекладах вийшли три збірки Еміля Верхарна, антологія узбецької поезії, багато збірок перекладів інших авторів:

з російської О. Пушкіна, М. Лермонтова, Рилєєва К. Ф., М. Некрасова, В. Маяковського, Д. Бєдного;

з білоруської Я. Купали, Я. Коласа;

з польської А. Міцкєвіча;

з провансальської Маркабрюна, Бернард де Вентадорн, Бертрана де Борна, Жофре Рюделя, Пейре Відаля;

з французької Г. Аполлінера, Л. Арагона, О. Барб'є, А. Барбюса, А. Бассіса, Р. Белло, Ж.-П. Беранже, Ж.-Р. Блока, Ш. Бодлера, Н. Буало-Депрео, Ж. Валлеса, П. Верлена, Е. Верхарна, В. Гюго, П. Емманюеля, Е. Потьє, А. Рембо та ін.;

зі словацької С. Жари та М. Ферка

з чеської Й. Гори, К.-Я. Ербена та О. Лисогорського.

Найбільшим здобутком перекладницької діяльності Терещенка є його «Сузір'я французької поезії» (І — II, 1971).

Енциклопедизм та ерудицію Терещенка, його любов до світової літератури розкриває фундаментальна праця — «Літературний щоденник» («Дніпро», 1966). В цьому ілюстрованому виданні на кожен день припадає дата народження або смерті когось із плеяди письменників із усього світу. [Інформація до відома відповідальної за конкурс художнього перекладу доц. Р. М. Гладушиної.]

На жаль, з кінця 1920-х pp. Микола Терещенко поступово перейшов на позиції соцреалізму, і основними мотивами збірок його поезії стають праця, виробничі процеси, мотиви революційного інтернаціоналізму Той самий соцреалістичний характер мають збірки поезій автора повоєнних років.

Період після Другої світової війни до проголошення незалежності. У другій половині ХХ ст. склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови перенеслося з оригінальної літератури на перекладну.

Художній переклад постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Так перекладацтво набуло несподівано політичного значення, опинилося на передньому краї боротьби за українську культуру. Так, дисиденти займалися переекладами через радянську цензуру, яка не дозволяла їм публікувати власні літературні твори. Це була унікальна ситуація, коли в переклад ішли, щоб рятувати мову і будувати націю. То була величезна жертовна праця .

Радянська доба своєрідно посприяла розвиткові українського поетичного перекладу: талановиті поети, що перебували з цією добою у внутрішньому конфлікті, знаходили тут можливість творчого самовияву. Як пише Володимир Свідзинський: «Для поета, несуголосного добі, чия позиція може бути схарактеризована як „внутрішня еміграція“, перекладацтво становило певну „нішу“, ставало не лише можливістю творчості, незаангажованої участі в культурному будівництві і водночас певним заробітком, засобом для існування, — а й своєрідною можливістю неучасті у тотальних деформаціях літератури, поезії, митця.»

Було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували “домашнім ужитком”, а масовий читач підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури.

Ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови.

І ось у таких умовах, коли в Україні до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність критичної літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, українські перекладачі вивели рідну мову на простори світового письменства, підносячи тим самим її авторитет.

В умовах тоталітарного режиму, безглуздої цензури та нищівної самоцензури ці книжки, повні асоціацій з рідною історією, вчили любити свободу та рідний край. Так сприймалися, наприклад, антології новітньої чеської та словацької поезії ХІХ-ХХ ст., видані 1964 року Максимом Рильським, Григорієм Кочуром і Леонідом Первомайським.

В Радянській Україні найкращі перекладацькі сили оживили національну мову та чуття причетності до світового культурного процесу, за що їх і переслідували разом з письменниками-дисидентами.

Завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолював Максим Рильський, а після нього Григорій Кочур, український переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило входить до національної культури.

Звернемося до представників цієї доби.

Максим (Тадейович) Рильський – талановитий перекладач і теоретик перекладацької справи. За своє життя він переклав українською мовою понад двісті тисяч поетичних рядків, перекладав також лібретто опер для українських театрів. Крім того, перекладав повісті, романи, п’єси.: “Євген Онєгін” та “Мідний вершник” О. С. Пушкіна, “Майська ніч” Миколи Гоголя, “Пан Тадеуш”, балади, сонети Адама Міцкевича, “Сід” Корнеля“. “Орлеанська діва” Вольтера, “Поетичне мистецтво” Буало, “Федра” Расіна, “Мізантроп” Мольєра, “Ернані” и “Король забавляється” Віктора Гюго, “Король Лір” і “Дванадцата нічь” У. Шекспіра, прозу Гі де Мопассана.

Перу М. Рильського належать наукові праці з перекладознавства: “Проблеми художнього перекладу”, “Художній переклад з однієї слов’янської мови на іншу”, “Пушкін українською мовою” та ряд інших.

З цих праць про мистецтво перекладу можна вивести такі основні положення перекладознавчої концепції М. Рильського.

1. Максим Рильський підкреслював, що перекладач повинен у кожного великого поета знайти творчу домінанту – те найхарактерніше, найсуттєвіше, що властиве тільки його творчості. Передати іронію Генріха Гейне і Анатоля Франса, гнівний пафос Тараса Шевченка і Миколи Некрасова, сарказм Володимира Маяковського і т. п.

2. Завдання перекладача, за словами Рильського, – зберегти національну специфіку образів, побут, культуру, уподобання того народу, з мови якого він перекладає. “Негр, – пише Рильський, – порівнює кохану дівчину із стрункою пальмою, росіянин – з білокорою березою, українець – з гнучкою тополею. А як же бути перекладачеві негритянських, російських, українських пісень? Зрозуміла річ, не підмінювати пальму березою чи тополею, але довести образ пальми до свідомості і уяви читачів…”. (Пор. протилежний погляд Ю. Найди: убрання Ісуса Христа біле як сніг – біле як перо чаплі.)

3. Поняття “ вірного перекладу”. Вірність ідейному змісту твору, що перекладається, максимальна близькість у відтворенні образної системи, епітетів, стилістичних і синтаксичних особливостей оригіналу, нарешті – еквіритмічність (додержання ритму оригіналу) при обов’язковій еквілінеарності (додержання однакової кількості рядків)”.

Точність: “Початок “Пам’ятника” Олександра Пушкіна – “Я памятник себе воздвиг нерукотворный” М. Старицький переклав так: Я спорудив собі надгробок вікопомний. Переклад загалом добрий, одначе в ньому випало надзвичайно істотне визначення пам’ятника: НЕРУКОТВОРНИЙ. Тому я вважаю доцільним віддати це місце слово в слово:

“Я памятник собі воздвиг нерукотворний, – дарма що “воздвигнути” немає чи майже не має традицій в українській лексиці” (Воздвигать – укр. споруджувати, спорудити; збудувати). [Завдання на семінар.]

А проте, треба перекладати “не букву, а дух”, треба пам’ятати гоголівську вказівку про те, що для наближення до оригіналу слід інколи відходити від нього. Ось чому я особисто перед терміном точність даю перевагу термінові вірність”.

Коли у адвоката, наприклад, висить табличка “приемные часы”, то зовсім нема потреби давати їй такий український переклад, де був би саме прикметник “приемный – укр. приймальний”, бо зовсім добре вийде й так : ”приймає від… до…” або й “розмови з клієнтами від… до…”.

Перекладач дуже часто стоїть перед небезпекою – або підкорити рідну мову іншомовній стихії, або, навпаки, нарядити мову перекладу в дуже національні, специфічно національні шати. Приклади першого загальновідомі. Назвімо хоч би “Енеїду” Вергілія у перекладі Валерія Брюсова, де автор зробив безнадійну спробу слово в слово, “звук у звук” передати латинську мову оригіналу, зберігши і всі його синтаксичні побудови, від чого цей переклад став цілком неприйнятний для масового читача… Переклад художньої літератури тільки тоді здійснює свою функцію, коли це переклад творчий, коли він доходить до читача, коли він є фактом рідної літератури.

Яскравий приклад наводить М .Т. Рильський в іншій своїй статті, яка стосується перекладу “Мідного вершника”:

“Знамените “Россию поднял на дыбы”, – говорить Максим Тадейович, – примусило мене багато працювати. Відповідники до “поднять на дыбы”, що знаходив я в словниках, типу “поставити гопки”, мене, зрозуміло, не вдовольняли. Дуже зрадів я, натрапивши – не пам’ятаю де – на вислів “ставма”. М. Рильський перекладав: “Росію ставма підхопив”.

Критика.

Поетичні успіхи в роботі над перекладами Пушкіна приносили поету велику творчу радість, наснажували його на нові творчі дерзання. “Пригадую, – писав Рильський, і не соромлюся зізнатися в цьому, что серед нічної тиші я заплакал від щастя, коли я зумів, на мою думку, досить вірно передатидивні рядки:

Шипенье пенистых бокалов

И пунша пламень голубой…

Люблю зимы твоей жестокой

,

Недвижный воздух и мороз

Бег санок вдоль Невы широкой,

Девичьи лица ярче роз,

И блеск, и шум, и говор балов,

А в час пирушки холостой

Шипенье пенистых бокалов

И пунша пламень голубой.

Люблю морозний день застиглий

Після жорстоких сніговиць,

Санки, що по Неві побігли,

Дівочих рожевіння лиць,

І танці, й шум, і барви строїв,

А в колі друзів молодих

Шипіння пінявих напоїв

І пуншів пломінь голубих.

[А. С. Пушкин. Поэма “Медный всадник”. Вступление. – переклад М. Рильського “Мідний вершник”. Вступ.] [Завдання до семінару. Келих, бокал. Стрій – рос. 1. воен., перен. строй; 2. (одежда) наряд; костюм.]

Найближчий соратник Максима Рильського, Григо́рій (Порфи́рович) Ко́чур (*17 листопада 1908, Феськівка — †15 грудня 1994, Ірпінь) став після нього неформальним лідером українського перекладацького цеху.

1943 року разом із дружиною він був безпідставно заарештований, засуджений до каторжних робіт на шахтах системи ГУЛАГ м. Інта (Комі АРСР). Тут не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в'язнів нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги.

Григорій Кочур належав до ключових фіґур національно-культурного відродження в Україні в 60-і. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 Кочур в числі 139 авторів підписав лист-протест 139 на захист своїх друзів і близьких знайомих.

Тільки у 82-річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992).

Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів.

Кочур — лауреат премії ім. М.Рильського за переклади і Державної премії ім Т.Шевченка за книгу «Друге відлуння».

Кочур Г. Відлуння. — Київ: Дніпро, 1969. — 146 с.

Кочур Г. П. Друге відлуння: Переклади. — Київ: Дніпро, 1991. — 558 с. — (Майстри поетичного перекладу).

Кочур Г. Третє відлуння: Поетичні переклади / Упоряд. А. Г. Кочур; Авт. вступ. слова І. М. Дзюба; Авт. передм. М. О. Новикова; Ред.: М. Н. Москаленко, С. К. Жолоб. — Київ: Рада, 2000. — 551с.

Кочур Г. Література та переклад: Дослідження, рецензії, літературні портрети, інтерв'ю, в 2 томах. — Київ: Смолоскип, 2008.

Літературний псевдонім Мико́ли (Васи́льовича) Хомиче́вського (*9 грудня 1897, с. Дермань — †12 березня 1983, Житомир), поета і перекладача; православного священика, – Борис Тен походить від стародавньої грецької назви річки Дніпро — Борисфен (Бористен, дав.-гр. Βορυσθένης).